Жінки в Червоному Хресті: 4 історії про людяність, сльози та гендерну рівність у зоні АТО

Наталія Билим

член команди відновлення сімейних зв’язків

За фахом я перекладач італійської та англійської мов, але відверто вам скажу, що класичні професії мене ніколи не приваблювали. В юності мій "здоровий авантюризм" навіть підштовхнув мене до екзотичної роботи на круїзному лайнері, яку я розглядала виключно як пригоду. Колись мої батьки хотіли, щоби я вивчилася на військового перекладача, та в 16 мене ця перспектива не приваблювала. Хто ж знав, що рівно через 10 років у країні почнеться збройний конфлікт, а я буду працювати в Червоному Хресті і все-таки вивчу всю військову термінологію. Я була серед перших співробітників Міжнародного Комітету Червоного Хреста після повторного відкриття офісу в Києві в 2014 році.

 

Я – спеціаліст відділу відновлення сімейних зв'язків. Наш відділ розшукує людей, що зникли безвісти у зв'язку з конфліктом на Донбасі. Це робота, яку Червоний Хрест робить вже багато років у всьому світі. Сім'ї зниклих безвісти звертаються до нас за допомогою, тому що ми працюємо по обидві сторони від лінії зіткнення. Наш відділ завжди в контакті з сім'ями – ми регулярно спілкуємося і підтримуємо їх.

На жаль, процес пошуку може тривати роками, і дуже важливо, не залишити цих людей наодинці зі своїм горем.

 

Нещодавно ми відновили зв'язок між мамою та донькою. Більше двох років тому дочка разом із сім'єю поїхала з Донецька на вихідні, а повернутися вже не змогла. Згодом вона переїхала до Києва. Тим часом маму, яка знаходилася у психоневрологічному закладі, евакуювали. Дочка була у розпачі. Згодом дізнавшись про гарячу лінію МКЧХ, вона звернулася до нас. Ми знайшли її маму за тиждень – це було справжнє щастя!

 

Не можу сказати, коли востаннє було страшно, але я ніколи не забуду свою першу поїздку в зону конфлікту, яка запам'яталася молодим хлопчиною зі зведеним курком рушниці на блокпосту і військовою технікою в повній бойовій готовності.

 

Працювати із сім'ями зниклих безвісти нелегко. З моменту зникнення близької людини, те, через що вони проходять – це жах, і ти, ніби, відчуваєш одночасно біль сотень людей. Інколи не вдається стримувати власні сльози.

 

Ольга Побережна

експерт з питань збройної безпеки

Я працюю у відділі збройної небезпеки. Моя робота полягає в підвищенні обізнаності населення правилам поводження з мінами та вибухонебезпечними залишками війни. Я проводжу тренінги для працівників організацій, заводів, ферм, а також для громад прифронтових сіл та містечок. Ми розповсюджуємо постери та ліфлети, які попереджають людей про небезпеку нерозірваних снарядів. Ми поширюємо комікси з інформацією по мінну безпеку в школах. На блокпостах по обидва боки від лінії зіткнення ми встановлюємо відповідні білборди.

Люди, які живуть чи працюють на лінії фронту, знаходяться в постійному стресі, адже не знають не лише, що буде завтра, а навіть що трапиться наступної хвилини. Також важливо бути відкритою до спілкування з дуже різними людьми. Ми працюємо з дітьми від 6 років, з літніми людьми, військовими і рятувальниками. Важливо поважати кожного і розуміти, що навіть одна людина гідна допомоги.

 

Мені здається, що я добре усвідомлюю ризики, з якими пов’язана робота в польових умовах і, чесно кажучи, не можу пригадати, коли мені було страшно. Проте були випадки, коли вже на наступний день приходило усвідомлення, якою критичною і небезпечною була ситуація. Як правило, мені страшно за людей, що там залишаються.

 

Під час роботи з людьми я ніколи не плачу, хоча часто чую жахливі історії.

Люди шукають у нас підтримки та спілкування, тому я намагаюся залишатися стійкою. Але були ситуації, коли я плакала в офісі. Після проведення тренінгу з протимінної безпеки на Авдіївському коксохімічному заводі, вже у Києві ми дізналися про посилення обстрілів у Авдіївці. Я не змогла стримати сліз, бо прекрасні люди, з якими я зовсім недавно розмовляла, опинилися у великій небезпеці. Від цього на душі було дуже важко.

 

Про це краще спитати чоловіків. У моєму досвіді і жінки, і чоловіки в зоні бойових дій завжди позитивно сприймають наш приїзд.  А вірю, що ті, хто там живе, знають, наскільки важливою є наша робота.

 

Крістіна Нечаєва

радниця Міжнародного Комітету Червоного Хреста із юридичних питань

Із студентських років я розглядала право як ефективний інструмент вирішення багатьох проблем, що постають перед людством, чи перед окремими країнами. В Червоному Хресті я маю можливість застосовувати свої знання із міжнародного права для захисту людей, які страждають внаслідок конфлікту.

 

Я народилася та виросла на Донеччині, тому з відчуттям глибокого болю спостерігаю за всім, що відбувається на Донбасі. Війна торкнулася багатьох моїх рідних та знайомих. Конфлікт розпочався, коли я ще працювала за кордоном, тому, відстежуючи розвиток подій в інтернеті, я просто не могла повірити, що все це відбувається в Україні. Коли з’явилася можливість повернутися на батьківщину та працювати у делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста, в мене були дуже суперечливі почуття: я була рада повернутися до своєї родини, але разом із тим не могла повірити, що буду застосовувати знання про «право війни» в Україні.

 

Ми працюємо у таких сферах, як розшук зниклих безвісти, відвідування осіб в тюрмах і слідчих ізоляторах, надання екстреної гуманітарної допомоги населенню, що потерпає від нестачі питної води, їжі, медикаментів. Звичайно, реальні історії людського горя дуже сильно вражають. Буває, залишившись на самоті чи в колі колег я можу дати волю почуттям та поділитися власними переживаннями.

 

Я вірю в те, що можна навчитися опановувати свої страх та використовувати той потенціал, який він активізує.

Для працівника гуманітарної організації це вкрай важливо, адже ми працюємо в зоні конфлікту, щоб допомогти іншим.

 

Жінки дійсно можуть бути більш вразливі під час війни. Міжнародне гуманітарне право спрямоване на запобігання і полегшення страждань під час війни без дискримінації за ознакою статі. Але це не означає, що жінки не стикаються з особливими проблемами в збройних конфліктах, такими як сексуальне насильство чи загроза здоров'ю. Мене дуже вразили слова однієї мами з прифронтового села, яка пояснювала, що водить до школи свого сина і забирає після занять щодня для того, аби в разі початку обстрілу прикрити його своїм тілом.

 

Не буду заперечувати, що іноді зустрічаюся із певною долею скептицизму, коли розповідаю про важливість дотримання правил міжнародного гуманітарного права. Сподіваюся, що це не пов’язано з тим, що я жінка (сміється). На мою думку, такий скептицизм пояснюється пильною увагою ЗМІ до шокуючих інцидентів порушення принципу гуманності.

 

Марія Мендез

регіональний координатор з питань судово-медичної експертизи

Моя карьера началась в Национальном институте судебной медицины и криминалистики в Колумбии — до переезда за границу я посвятила ему 17 лет своей жизни. Затем отправилась на Кипр работать в Комитете по вопросам пропавших без вести лиц. Со временем я присоединилась к Международному Комитету Красного Креста и приехала в Украину в начале 2015 года.
 

Другие коллеги заботятся о живых, а моя команда судмедэкспертов заботится о погибших и их семьях. Когда люди погибают во время войн, конфликтов, стихийных бедствий или во время миграции, их тела необходимо похоронить должным образом, а их личности необходимо установить. Моя роль как судмедэксперта заключается в том, чтобы оказать техническую поддержку государственным органам, ответственным за выполнение этих функций. В этом суть гуманитарной деятельности по вопросам судебно-медицинской экспертизы.
 

Мне несколько раз приходилось работать в горячих точках, поэтому могу с уверенностью сказать, что страдания семей, оказавшихся в гуще событий, не знают границ.
 

Мне страшно каждый раз, когда человеческая жизнь в опасности. Во всех прочих ситуациях всегда можно что-то сделать.

В этой работе с эмоциями сталкиваешься каждую минуту, каждый день. Поэтому крайне важно следить за собственными чувствами. Умение справляться со своими эмоциями — часть подготовки, необходимой каждому судмедэксперту.

Я обычно кажусь суровой, практически «непробиваемой» женщиной. Но те, кто хорошо меня знают, понимают, что даже самые простые вещи могут довести меня до слез.


Война – это не место для женщин, как и не место для мужчин. Но, как и в любом опасном виде деятельности, как и при многих других сложных обстоятельствах, и женщины, и мужчины играют важную роль.
 

---