«Мені подобається знаходити для ролей тих людей, які будуть у фільмі жити», - Катя Горностай

Еlle.ua спільно з ОМКФ презентує проект "Жінки в українському кінематографі". Новою героїнею стала режисерка-документалістка Катерина Горностай

Лук’ян Галкін: Над чим ти зараз працюєш?

Катя Горностай: Зараз розробляємо сценарій наступного фільму. Крім того, почала вперше за довгий час знімати документальний фільм… не знаю, я так думаю, що почала. Дуже приємний процес.

Л.К. Сценарій для повного метру?

К.Г. Не побоюсь цього слова – так! (сміється) Взагалі це страшно, бо тільки початок, і сценарій то подобається, то не подобається… Над ним іще працювати й працювати.

Л.К. А над доком працюєш паралельно?

К.Г.  Ну… Просто з’явився доступ до місця, яке давно мені подобалося. З камерою я там була тільки тричі, і з цього може взагалі нічого не вийти, але у будь-якому разі сам процес, як я вже казала, дуже приємний. Коли немає точного графіку, плану зйомок на найближчі півроку, а є лише розробка фільму, приємно ходити і знімати для душі. Та все одно ловиш якісь речі і думаєш: «О, з цього можна починати кіно». Там чотири поверхи людей, це буде фільм про інституцію – якщо буде. Не на рік робота.

Л.К. В ігрове кіно ти прийшла з документалістики. Як ти обираєш між ними? Чи обираєш?

К.Г.  Я не обираю! Мені здається, що є кіно і не кіно, а яке саме – ігрове чи документальне – то неважливо. В ігровому кіно мені зараз навпаки найцікавіша гібридна форма, коли є якийсь створений сюжет, але недалекий від того, як усе дійсно відбувається. Мені подобаються сюжети, в яких не відбувається якихось екстраординарних чи супердраматичних речей, подобається знаходити на ролі людей, які будуть в цьому фільмі жити. Людей, які мали подібний до своїх героїв досвід, щоб їм не треба було грати, щоб вони у наших запропонованих обставинах були собою. 

Л.К. Так ти робила «Віддалік»? Це була історія, близька твоїм героям?

К.Г.  Так, і тоді це вийшло випадково – я не знала, що ця історія їм близька. Напевно, була якась чуйка на те, що дуже хотілося у цій історії бачити Віку Миронюк, а потім автоматично так трапилось, що Андрій Палатний склав їй компанію. Тож історію, написану нами про проблеми молодої пари, їм фактично не довелось грати. У сценарії ми вгадали навіть деталі: головна героїня каже, мовляв, скоро поїду – а Віка взагалі була в Києві на три дні і далі їхала в Європу. Тоді я й подумала, що дуже круто обирати на ролі людей, яким близько написане.

Л.К. Над повним метром працюватимеш так само? Це також особиста історія, взята із життя?

К.Г.  Так. Але ця історія має певну дистанцію в часі – вона сталася років п’ятнадцять назад. І люди, які тоді мали по п’ятнадцять-шістнадцять, дуже змінилися, світ дуже змінився. Тож є ніби кістяк сценарію, на який можна наростити якісь подробиці з життя людей, що переживають подібні штуки, але зараз. Реконструкцією десятирічної давнини мені займатися нецікаво.

Л.К. Тож дія відбуватиметься тут і зараз? Можеш взагалі щось розповісти про сценарій? Чи маєш назву?

К.Г.  Назва є робоча – називається він «Стоп-Земля». Ти грав у таку гру колись?

Л.К. Здається, ні.

К.Г.  Ага. Дивна штука: на Троєщині це знають, і на Нивках це знають. (питає у фотографині) Ти знаєш «Стоп-Землю», Ань? Ні? Блін! Це погано. 

Л.К. А в чому суть гри?

К.Г.  Ну, в спальних районах біля шкіл є такі собі майданчики із різними залізними конструкціями. В принципі, це як квач, тільки на обмеженій території – далі майданчика тікати не можна. Людина, яка водить, із заплющеними очима повільно ходить майданчиком і намагається зловити усіх інших учасників. Ті висять на конструкціях – мають знаходитися вгорі, не на землі. Якщо ловить когось, на доторк намагається вгадати, хто це, коли вгадає – та людина далі водить. Якщо наближається той, хто водить, і ти хочеш втекти, наприклад, перелізти на іншу конструкцію – стрибаєш на землю і перебігаєш, а поки біжиш, людина, що водить, тебе чує, і каже: «Стоп-Земля!» Потім відкриває очі, якщо ти не встиг і ще на землі – тебе зловлено. Така от гра. До речі, англійською ми цю назву переклали як «The Floor is Lava», ще до того, як світом прошумів однойменний флешмоб.

Л.К. Ти сказала, що твої герої – підлітки, мають по п’ятнадцять-шістнадцять років, тож історія не дитяча. Чому ж назва від дитячої гри?

К.Г.  Тому що мені дуже подобається це словосполучення! (сміється) Звісно, гра дитяча, але поки ти ще підліток, пам’ятаєш, як у неї грав. Можливо, саме тому, що це вік, у який перестаєш грати в ці ігри. І мені хочеться зробити сцену, де дорослі хлопці грають у цю гру – просто по приколу. 

Л.К. Коли я вперше дивився «Віддалік», для мене це був унікальний проникливий досвід, який не так вже й часто отримуєш від кіно. У тебе є особливі, чисто практичні методи, якими ти досягаєш такої проникливості?

К.Г.  У «Бузку», новому короткометражному фільмі, який ми закінчили торік, спробували взагалі не писати діалогів – просто не створювали ніякого тексту. В якомусь сенсі це небезпечна штука, бо імпровізація може завести у будь-яку зі сторін, якщо не знаєш, що тобі треба. Це фільм про п’ятьох дівчат, які зустрічаються після тривалої розлуки просто на побухать ввечері, у минулому – дуже близькі подруги. Мені цікаво було відтворити жіночу компанію, в якій я була неодноразово, я знаю, про що ми говоримо і як ми це робимо – але якщо робити про це кіно - це не можна просто написати в тексті діалогів, ця спонтанність має народитися між акторами сама. 

Є в мене така тусовка близьких подруг, ми колишні однокласниці. Нас от п’ятеро, ми з ними рідко бачимось, але це завжди психотерапія – говоримо про якусь фігню, але це має грандіозний ефект: відчуваєш себе частиною кола. І я одного разу потай включила диктофон і записала нашу розмову двогодинну чи тригодинну, а потім розшифрувала її в текст. Просто аби подивитися і знати, як такий текст виглядає. Але на його основі діалоги написати не можна, бо він дуже специфічний. 

На ролі я хотіла знайти класних дівчат, щоб вони проговорили ті самі теми між собою, але не нашими словами, а своїми. Такий підхід мені зараз дуже подобається: ми багато готуємося і говоримо, створюємо певні умови, місце, розробляємо канву сюжету, запрошуємо людей, що цікаві нам як люди, а не як актори, котрі гратимуть якісь нам потрібні ролі. А на майданчику все розвивається своїм шляхом - мені не хочеться давати вказівки, втручатися у процес – мені хочеться, аби виникало щось живе там, де його не було. 

Л.К. Дмитро Красний, твій чоловік, часто стає співавтором твоїх фільмів. Розкажи, як ви працюєте взагалі? 

К.Г.  Так вийшло, що і «Віддалік», і «Згущівка» – це історії, в яких ми обидва були свідками… якщо не героями. Тому в цьому плані він – найбільший співавтор. Ще є така штука, що сценарій важко писати самотужки, і розробляти його мені подобається у діалозі з іншими людьми. Переважно це Діма, бо він найближчий. А на «Бузку» він вже виступив в окремому амплуа художника-постановника. 

Л.К. Чи важко працювати із близькою людиною?

К.Г.  Та ні, з ним мені навпаки найлегше працювати. Для мене взагалі у зйомках кіно одна з найважливіших речей – це знайти людей, з якими тобі добре і цікаво. Хоча нікуди не дітись від того, що це ж величезний технічний процес, а хотілося б, щоб усе було дуже камерно. Зараз у нас прекрасна команда і ми багато вчимося разом. Але мені здається, що на цьому етапі ми найбільш працюємо над тим, щоб зробити достовірним те, що не було справжнім, а не це має бути головним у кіно. 

Л.К. Твої мати, батько й дід – видатні психологи. Як це на тебе вплинуло?

К.Г.  Ну, сварились відповідними формулюваннями. «Не говори зі мною з позицій дитини, давай говорити, як дорослий із дорослим», «життєвий сценарій, який ти повторюєш»… Не знаю, як вплинуло, це ж як чоботар без чобіт: мої батьки – дуже круті психологи, вони допомагають багатьом людям, але мені допомогти не зможуть, бо я їхня дочка. Навіть собі не зможуть допомогти, бо й лікарі себе лікувати не можуть. 

Л.К. Наприкінці поставлю традиційне питання цієї серії інтерв’ю: чи ти зазнавала колись гендерної дискримінації?

К.Г.  Тільки коли мені кажуть – «ну от, ви знімаєте жіноче кіно». Я не вважаю це дискримінацією, але є таке поняття, «жіноче кіно» – думаю, в якомусь сенсі мої фільми в це поняття лягають ідеально. Ну, в якомусь стереотипному уявленні: «жіноче» у тому розумінні, що воно чуттєве і м’яке, і, можливо, там нічого не відбувається. Взагалі мені здається, що треба розподіляти не за гендерною ознакою, бо іноді дуже жіноче кіно знімають дуже маскулінні чоловіки. Іноді цікаво дивитися фільм зовсім непідготовленим та намагатися вгадати, хто його зняв – жінка або чоловік. І вгадую зовсім не завжди.

Редакція висловлює подяку кав’ярні ONE LOVE espresso bar за допомогу в організації зйомок.


Реклама

Популярні матеріали

Які босоніжки нам потрібні цієї весни


Сучасний погляд на українські традиції: чому варто відвідати...


Пісна страва: пиріг з горошком і цибулею за 20 хвилин  


Читайте також
Популярні матеріали