#ОМКФ2019

ИЗВЕСТНЫЕ БЛОГЕРЫ РАССКАЗЫВАЮТ, НА ЧТО ОНИ...

AROUND HER: СТИЛЬНЫЕ ОБРАЗЫ ДЛЯ ОТДЫХА В...

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК ВІДПОВІВ, ЩО БУДЕ З «ОКЕАНОМ...

ДО МУРАШЕК: ХЕЛЕН МИРРЕН В ТРЕЙЛЕРЕ СЕРИАЛА...

Що дивитися на Одеському кінофестивалі: 7 головних фільмів

Кіногід від Лук’яна Галкіна

Фото: кадр із фільму "Біль та слава", кадр із фільму "Додому

Рейтинг статьи / 0
5 5 2

«Додому», реж. Наріман Алієв

Мустафа (Ахтем Сеітаблаєв) забирає з моргу тіло свого первістка, який загинув у бойових діях на Сході України, і разом з молодшим сином Алімом везе ховати додому — в анексований Крим. Дебютна повнометражна стрічка Нарімана Алієва, одного з найяскравіших представників нового покоління українських режисерів, була відібрана до секції «Особливий погляд» Каннського фестивалю — тієї самої, в якій минулого року тріумфував «Донбас» Сергія Лозниці. Тужлива історія, розказана в «Додому», має потужну драматургійну основу — разом з Алієвим над сценарієм працювала режисерка і письменниця Марися Нікітюк. Оповідь вкупі з грою Сеітаблаєва та майстерною операторською роботою Антона Фурси робить «Додому» ймовірним претендентом на ваш улюблений український фільм 2019 року.

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», реж. Надія Парфан

Надія Парфан, режисерка і співзасновниця фестивалю «86», що проходив у Славутичі та драматично припинив існування через корупційні дії держслужбовців, працювала над першим документальним повним метром три роки. Автори визначають жанр стрічки з назвою, яку мало хто вимовить з першого чи другого разів, як «комунальна драма або трагікомедія»  — для кожного, хто хоч раз зіштовхувався з комунальними підприємствами та бюджетними організаціями, це має звучати принадою. Головним героєм фільму став очільник профспілки Іван Васильович, який ємно характеризував картину після перегляду: «Так є, але так не мало би бути». Що ж, це можна сказати не тільки про теплокомуненерго Івано-Франківська, еге ж?

«Тато — мамин брат», реж. Вадим Ільков

Ще один український документальний хіт, який вже був показаний на фестивалі Docudays UA, де отримав захоплений прийом. Анатолій Бєлов, художник і лідер гурту «Людська подоба», стає батьком п’ятирічній племінниці, коли зв’язок його сестри з реальністю слабне. «Тато — мамин брат» оповідає історію часом зворушливу, часом — збіса дотепну, але завжди делікатну і ніжну до своїх героїв. Перша повнометражна режисерська робота одного з найкращих українських операторів Вадима Ількова («Маріуполіс», «Вулкан»). 

«Золота рукавичка», реж. Фатіх Акін

Заснований на реальних подіях трилер, який видається чи то експериментом з перетину усіх притомних жанрових кордонів, чи то спробою лункого ляпаса «Дому, який побудував Джек» Ларса фон Трієра. Втім, наскільки вдала ця спроба — судіть самі, до того ж, Акін стверджує, що фільм Трієра не дивився. Події стрічки відбуваються у Гамбурзі 70-х. Потворний невдаха Фриц Гонка є одним з постійних відвідувачів бару «Золота рукавичка», де пропиває життя серед таких самих жалюгідних маргіналів, як і він сам. Гонка має таємне життя: він заманює додому повій, яких знаходить серед відвідувачок тієї самої «Золотої рукавички», там їх вбиває і там же роками ховає їхні розчленовані тіла. Новий фільм Фатіха Акіна — екстремальне випробування власних меж сприйняття екранної огиди та насилля. Будьте обережні: такого ви ще не бачили.

«Паразити», реж. Пон Джун Хо

Хлопець з нужденної родини невдах, що заробляє, складаючи з картону коробки для піци, випадково стає репетитором з англійської у сім’ї багатіїв. Недоладна родина швидко розуміє, що це справжній шанс, і починає інтегруватись до заможного дому у повному складі. Пон Джун Хо, режисер з Південної Кореї, у 2017-му став однією з дійових осіб у двобої Каннського фестивалю та Netflix. Саме для останнього був зроблений фільм «Окча», на прем’єрі якого консервативно налаштована частина аудиторії зреагувала невдоволеним «бу!» на появу логотипу стрімінгового сервісу — та це не завадило ексцентричній фантасмагорії зірвати овації у фіналі. Тоді Пон Джун Хо все ж лишився без нагород, зате цього року тріумфував. «Паразити» взяли Золоту пальмову гілку і при цьому, що вельми незвично, стали абсолютними фаворитами критиків. Якщо ви слідкували за перебігом Канн та з подивом читали численні тексти з одним і тим самим меседжем — мовляв, це найкращий фільм фестивалю, і, судячи з попередніх років, надто хороший, аби отримати нагороду — то, ймовірно, чекаєте на цю прем’єру ще з травня і вже маєте квитки на єдиний показ «Паразитів» в Одесі. 

«Біль та слава», реж. Педро Альмодовар

Літній режисер Сальвадор Майо (Антоніо Бандерас) поринає у спогади, в яких болю значно більше, аніж слави, і переплавляє їх на новий фільм. Педро Альмодовар зняв стрічку, яку вже охрестили найособистішою з його доробку, з улюбленими виконавцями: окрім згаданого Бандераса, тут ще й Пенелопа Крус у ролі матері, ключовому образі авторського доробку. Одні кажуть, що ця автобіографічна сповідь — найкращий фільм в режисерській кар’єрі Альмодовара. Інші — що це найкраща роль Бандераса, який недарма отримав свою нагороду в Каннах за цю роботу. Отож, причин подивитися — цілих дві. Оминути — жодної.

«Оленяча шкіра», реж. Кантен Дюпйо   

Синопсис фільму обіцяє історію режисера-початківця (Жан Дюжарден), який купує куртку з оленячої шкіри, закохується в неї і за її велінням починає нищити інші куртки, аби в коханої не було конкурентів. Звучить сюрреалістично? Будьте певні, побачене здивує більше за написане. Адже йдеться про Кантена Дюпйо, того самого, що зняв «Шину», абсурдний трилер про шину-вбивцю та водночас дослідження природи кінематографу — герої стрічки за сюжетом беруть участь у зйомках фільму. Не надто зрозуміліше за перше речення, правда? Словом, якщо хочете побачити справді дивне кіно — не оминіть «Оленячу шкіру». А як припаде до смаку, майте на увазі: у програмі є ще один фільм Кантена Дюпйо, «На посту!», що бере участь в основному конкурсі.