Я працюю у глянцевих виданнях з 2014 року. Памʼятаю, як одного дня наша видавчиня зібрала редакцію на термінову нараду, щоб оголосити… що ми всі звільнені й журнал закривають. Тому перегляд «Диявол носить Prada — 2» почався для мене не з яскраво-червоної сукні з тафти від Balenciaga, у якій Міранда ефектно зʼявляється на імітованому Met Gala, а з несподіваних флешбеків. (До речі, Анна Вінтур поводиться стриманіше на червоних доріжках, ніж Міранда, хіба ні?)
Тоді видавчиня сказала нам: «Вам пощастило. Бо ви перші. За вами закриються інші, тож у вас буде більше часу й шансів знайти собі нове місце». Ще не раз протягом фільму я ловитиму себе на думці, що не відчуваю, ніби історія відбувається тут і зараз — у світі, де ринок моди та медіа вже давно перекроєний під цифрову реальність, а кожен редактор виконує безліч функцій і завантажений значно більше, ніж у минулі «кращі часи». Швидкість, з якою рухаються медіа та мода, космічна.
«Глянець ніхто не купує» — ця фраза справді звучить у фільмі. Але є одне «але»: його читають навіть більше, тож тепер видавці одержимі метриками — цифрами переглядів, переходів, онлайн-купівель. А ті, хто, як Емілі, перейшов на бік брендів, прекрасно знають, як усе працює зсередини, тож розуміють, на які важелі тиснути, щоб отримати своє.
Розмову про секонд-хенд у фільмі я очікувала з першої хвилини. Нещодавно промайнула новина, що Vinted (популярна платформа, де люди продають одне одному вживаний одяг) вийшла на третє місце у Великій Британії серед модного ритейлу. Зірки змагаються за архівні наряди Mugler, покоління Gen Z відшукує бренди, які ми у нульових вважали поганим тоном, а Енді вихваляється вінтажним Margiela, знайденим в італійському магазинчику. Їй дуже личать білі брюки barrel leg від Nili Lotan та синій піджак. Як на мене, це найкращий образ героїні у фільмі (окрім сірої максісукні Chanel часів Лагерфельда), який повністю характеризує її стиль і характер — іти проти тенденцій просто тому, що в неї виховали гостре відчуття справедливості.
По ходу фільму в мене знову зʼявляється відчуття, що історія мала відбутися щонайменше десять років тому. Нам нагадують про ностальгію за «Сексом і містом», коли Енді виходить з підʼїзду нью-йоркського будинку, в якому могла б жити Керрі. Роки йдуть, а Емілі й досі носить ті самі яскраво-блакитні тіні. Чи не єдиний референс на сучасність — це кмітлива асистентка Енді з покоління Gen Z. Її персонажу та різниці поколінь, як на мене, могли б дати більше екранного часу.
Стилістка фільму Моллі Роджерс багато років працювала з Патрісією Філд — тією самою, що створила образ Керрі Бредшоу. Моллі — ветеранка цього бізнесу, і вона дуже хотіла віддати шану геніальним дизайнерам нашого часу: Джорджо Армані, Жан-Полю Готьє, Ріку Оуенсу, Дрісу ван Нотену. Їхні наряди тут і там розкидані по фільму — як той жакет із китицями на Міранді. Для Енді стилістка вибирає ефектні речі, але, на мій погляд, вони зовсім не личать цьому характеру — синя сукня Paco Rabanne, прозора блуза Armani Privé з декоративною краваткою і паєтки, паєтки, паєтки. Здається, багатьох під час перегляду «заколисало» від них. Чи варто говорити, що редактори глянцю не носять паєтки щодня, навіть на тижні моди? Ще одна улюблениця стилістки — елітарна дизайнерка Габріела Гірст. Саме її сукню Енді обирає для Гемптонсу. (Вона коштує близько 8000 доларів, до речі.)
Gabriela Hearst
Наратив фільму будується навколо твердження, що глянцева журналістика несправжня. Для тих, хто працював у глянці, це навіть трохи образливо. У 1960-х Marie Claire був першим глянцем, який підняв тему заборони абортів. Як під час Другої світової війни, так і під час війни в Україні глянець завжди був відображенням реальності. Цікаво, чи настільки ж образливо це звучить для людей, які працюють у консалтингових агентствах, щодо марності їхньої праці? Бо жарт про це теж є у фільмі.
Поки сюжет усе більше скочується в бондіану, я думаю про те, що Анну Вінтур навряд чи «рятують» асистентки. Коли потрібно бути жорсткою та вирішити долю дизайнера, обкладинки чи події, я впевнена, Анна сама робить кілька дзвінків. Вона вирішує, в якій їй бути ролі та як довго, і навіть після відставки спокійно може консультувати людей з індустрії ще багато років.
З роздумів мене вириває фраза чоловіка Міранди про затримку рейсу з Копенгагена. Не знаю, чому Голлівуд останнім часом так часто згадує данську столицю. У мультику «Зоотрополіс-2» на питання звірят, куди веде труба, їм відповідають, що в Копенгаген. Чекаємо, коли настане час «Емілі в Копенгагені» (після Греції, мабуть). Лілі Коллінз і так є частою гостею нордичної столиці.
Нарешті фільм наближається до фіналу, і крапка в ньому — як бальзам на душу для тих, хто по-справжньому був закоханий у першу частину «Диявол носить Prada». Той самий синій светр, але… трохи DIY, і він перетворився на жилет. Моя подруга, що сидить поруч, каже: «Знаєш, цей фільм не для тих, хто працює у моді. Він для тих, хто уявляє моду саме так — як щось небуденне, ексцентричне, далеке від життя». Я згодна з нею, але не згодна з фільмом. Мода — про життя, самопочуття, відчуття моменту, про faux pas і про задоволення змінюватися й щось змінювати. І нехай навіть нове — це добре забуте старе.
