У романі «Фристайлерка» Катя Брандіс описує світ, у якому травма стає поштовхом до самовдосконалення завдяки надсучасним протезам. Це знайомий футуристичний сюжет: люди перетворюються на кіборгів, здатних перевершувати «натуральних» атлетів. У книжці дехто навіть свідомо відмовляється від власних кінцівок, модифікуючи тіло без медичних показань.
У реальності все інакше. Сьогодні тисячі українців отримують важкі поранення й ампутації, захищаючи країну. Щоб зрозуміти, як насправді відбуваються протезування та реабілітація — і що означає знову навчитися жити у власному тілі, видавництво #книголав поговорили з фахівцями та випускниками центру воєнної травми Superhumans.
Реабілітація та адаптація
У світі роману відновлення відбувається швидко, проте у реальному житті це довгий і складний шлях, який вимагає місяців, якщо не років роботи. Післяопераційний етап передбачає тривале загоєння рани, медикаментозне усунення набряку й навчання повсякденному функціонуванню майже з нуля: людина тренується перевертатися в ліжку, сидіти, пересідати до крісла колісного та стояти з опорою. Підготовка до протезування вимагає використання спеціальних компресійних бинтів або силіконових чохлів, впровадження масажів, вправ для зменшення болю й тренувань для атрофованих м’язів.
Якщо йдеться про нижні кінцівки — людина вчиться ходити поступово, малими кроками. Від стояння між брусами до ходьби по нерівній поверхні можуть пройти місяці. Після цього остаточне пристосування буде вимагати особистих зусиль, результатами яких стають маленькі перемоги: довгі дистанції, носіння протезу протягом дня, користування транспортом, повернення до роботи та зрештою спорт.
«Як фізичний терапевт, я бачу, що після травми людина фактично заново вчиться довіряти своєму тілу. Через реабілітацію, щоденну практику та адаптацію до протеза формується нове відчуття руху і поступово разом із ним повертається впевненість та контроль над власним тілом», — розповідає Олег Бурій, фізіотерапевт Superhumans.
Іван Войнов, випускник центру, описує цей досвід так:
«Після травми тіло стає ніби іншим — ти ще вчора знав його на 100%, а сьогодні воно поводиться інакше. Мозок каже одне, тіло відповідає іншим. Ноги тепер працюють інакше: при бігу більше стабілізації на цілу ногу. Ти не можеш плавно бігти, ти одразу починаєш бігти. Коли я ходжу на протезі, то таке відчуття ніби я ходжу на затерплій нозі. Я досі іноді забуваю, що нема ноги.
І довіра – це не про те, що ти одразу все прийняв, а про те, що ти щодня заново вчишся домовлятися з собою: скільки кроків можеш зробити, як воно відгукнеться, де межа болю. Це постійний діалог – і тільки через нього з’являється відчуття, що це знову твоє тіло».
«Нове» тіло й відновлення довіри
Як у футуристичній історії Каті Брандіс, так і в реальному житті ключову роль у відновленні відіграє формування нового відчуття себе. У реабілітації це називають перебудовою схеми тіла. У «Фристайлерці» головна героїня Йола проходить крізь важку психологічну та фізичну адаптацію після заміни сухожилля. Спершу вона сприймає протез як щось дивне:
«Таке чудернацьке відчуття — мати ці нові м’язи і сухожилля. Раніше вона досконало знала своє тіло і всі його реакції. Але тепер все нове, і Йола спіймала себе на тому, що весь час обмацувала ноги, вже не такі знайомі. Чужі. Вони все ще давалися взнаки як щось абсолютно чуже. Наче належали не їй, наче вона їх позичила. Чи це хоч колись зміниться?».
Героїня стикається з необхідністю контролювати кожен свій рух, стежити за балансом і швидкістю — вона падає, перевтомлюється, відчуває роздратування, страх і злість, але зрештою поступово наближається до нових перемог над собою. В результаті, протез починає сприйматися Йолою як частина тіла — через нейропластичність її мозок включає нові сухожилля та м’язи до схеми тіла. В загальних рисах адаптація у романі схожа на реальну. Відмінність полягає в тому, що під час справжньої реабілітації більшість роботи виконує саме людина, доки протез виконує допоміжну функцію. Велику роль відіграють і близькі тих, хто потребує протезування.
«Я бачу, як він щодня заново вчиться довіряти своєму тілу і як це тіло постійно змінюється. Тут немає стабільності: сьогодні ти можеш більше, завтра — менше, і це теж треба прийняти. І моя довіра — це бути поруч у цій невідомості: помічати біль, зупинятись, коли потрібно, і разом шукати нову норму. Бо довіра до тіла після травми – це не про контроль, а про уважність і підтримку, яку ви будуєте разом, — розповідає Соломія Смачило, дружина випускника Superhumans Івана Войнова.
Між романом та реальністю
«Фристайлерка» Каті Брандіс дозволяє поглянути на протезування не з точки зору медицини, а в контексті зміни ідентичності людини, яка пережила важку травму. Авторка змальовує темне майбутнє, де тіло перетворюється на проєкт, який можна модернізувати, покращувати й перебудовувати для збільшення ефективності, тому головним аспектом психологічної боротьби Йоли стає саме етична складова та прагнення залишитися людиною.
На її історію цікаво поглянути передусім для рефлексії на тему життя в новому тілі, актуальним видається й зіставлення художнього досвіду з реальним, адже протезування та імплантація давно увійшли в арсенал реабілітаційної медицини й допомагають мільйонам людей по всьому світу повертатися до звичного ритму.
