Аушвіц — найбільший і найсмертоносніший у системі нацистських концтаборів. Думка про це місце викликає відчуття жаху та невимовного болю.
Проте Аушвіц також сповнений історій про жагу до життя, стійкість, надію та непохитність. Одна з них — про Тову Фрідман, яка вже в чотири роки потрапила до нацистського трудового табору і, попри все, змогла врятуватися. Книжка «Донька Аушвіцу» увібрала в себе спогади з її життя.
У співавторстві з британським журналістом Малкольмом Брабантом, який став свідком геноциду в Боснії, Това Фрідман порушує питання морального вибору та людської гідності. Автори демонструють, як у найтемніші часи люди здатні ухвалювати складні рішення, аби захистити себе та своїх близьких.
Це історія не лише про жахи війни й табори смерті, але й про нескорену надію, незламний дух і людську мужність, які допомогли відстояти життя та гідність.
Ми ділимося уривком з «Доньки Аушвіцу».
Розділ восьмий
ЖОВТИЙ ТАБІР СМЕРТІ
Стараховіце, табір примусової праці.
Окупована німцями Центральна Польща,
осінь 1943-го — літо 1944 року
Мені п’ять
Стукіт у двері прикладом рушниці в супроводі вказівок німецькою вимагав неабиякої пильності.
— Ви виїжджаєте. Кожен може взяти не більше однієї валізи. Збір на Appellplatz за п’ять хвилин. Покваптеся!
По нас знову прийшли солдати. Ми на них чекали. Однак ця мить заскочила нас зненацька. Усі ми сіпнулися так, ніби нас вдарили електрошокером. Після чотирьох років в окупації цінного майна ми вже не мали. Утім, батьки якнайшвидше жбурляли одяг і решту важливих речей у клунки. Ми вийшли з помешкання, не озираючись, і рушили до пункту збору. Решта вцілілих з Томашува-Мазовецького висипали на вулицю дуже налякані. Усе? Це кінець?
Потім я побачила німецьку військову вантажівку з високим бортом і тентом, що випльовувала чорні вихлопні гази, доки двигун працював на холостому ходу. Борт був опущеним. Ми швидко йшли бруківкою, і я глянула на батька, який у цей час тривожно перезирнувся з матір’ю.
Я ніколи не їздила на вантажівці, хоча й бачила їх з вікна. Озирнулася на маму. Обличчя її видавало. Від миті заснування гетто вони багато разів спостерігали за таким сценарієм, і лише зрідка депортовані досягали пункту призначення, про який казали німці. Нацисти призвичаїлися брехати. Навіть коли вони посилали людей на смерть, завжди переконували, ніби на євреїв чекає краща доля. Пропонуючи дрібку надії, німці без зайвої метушні здійснювали промислові бійні. Надія ставала співучасницею вбивства.
George Mayer-Marton. Women with Boulders
Мама першою залізла до кузова вантажівки. Тато простягнув валізи. Тоді передав мене в руки матері. Під тентом було небагато вільного простору. Лави зайняли інші мешканці гетто й озброєні солдати. Нам довелося сісти на підлогу, на валізи.
Солдати, які нас охороняли, підняли борт. Ніхто не вимовив ані слова, коли клацнули засувки. Батьки лише перезиралися та намагалися не дивитися в очі німцям. Я вперше опинилася по інший бік колючого дроту. Дорогою мене переповнювала цікавість. Тепер я знаю, що ми прямували назустріч сонцю. На південний схід. Тулячись до мами, зі свого місця на валізі я заледве могла бачити щось вище борту, однак мене вабили краєвиди Томашува-Мазовецького, що зникав у нас за спиною. Селяни збирали врожай на полях, вантажили солому на підводи. Тоді я не розуміла, що вони роблять. Не розуміла, що такий вигляд має нормальне життя. Таким був дитячий досвід у застінках гетто.
