У новій рубриці ELLE.UA продовжуємо читати вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомитися з тими, хто їх створює. Новий герой — український поет і журналіст Дмитро Лазуткін.
Фото: Валентин Кузан
З перших днів повномасштабної війни Дмитро почав працювати військовим кореспондентом на «Суспільному». Робив для українського телебачення репортажі з Бучі, Бородянки, Бахмута, Харківщини і Чернігівщини. Вірші, написані в цей період, перекладено англійською, німецькою, литовською, грузинською, польською, білоруською, іспанською та іншими мовами світу.
.jpg)
У березні морозному чи в квітні,
коли зірки, мов рани ножові,
знайди слова, які комусь потрібні,
знайди слова — допоки всі живі.
Нeхай вони гарчать як дикі звірі,
нeхай розкажуть, як насправді є.
Господь рятує кожного по вірі
і кожному по справах роздає.
І нeбо розкривається на вeсну,
й лeтять над супeрмаркeтом дими,
і, раптом, я ніколи нe воскрeсну,
можливо, нe побачимося ми.
Алe блищить важка роса на вітах,
так сонячно і вранішньо блищить.
У цьому світі важко нe любити —
практично нeможливо нe любить.
Лови сніжинки тeплими губами,
коли eпоха мов німe кіно,
і в шибку б’ються ангeли лобами,
а дeмони всeрeдині давно.
.jpg)
Фото: @libkos
ВІДЛИГА
Коли їм обрізали всі відходи,
коли заперечили у праві бути,
вони прослизали на захід зі сходу,
по кінчику леза складали маршрути
стежками важкими від талого снігу,
шляхами, що мічені слідом собачим,
посадками, що відчували відлигу
по запаху крові,
у пошуку вдачі.
І крок за кроком і слідом по сліду
лунало в повітрі — я ще повернуся,
я ще сюди неодмінно приїду,
я ще помщуся…
За кожного, хто лишився в окопі,
за землю тверду і за правду солону,
за те що у нашій східній європі
не кожен птах долетить до кордону.
Останніх часів безжальні прикмети,
такі свої і такі герої.
Стирчали невикористані турнікети,
боліли невикористані набої.
Із цих очей — писати б ікони,
але тепер тут інакша матриця.
Пацан із харківської тероборони
стогне — значить — ще опирається,
значить, у порятунок вірить,
отже, працюють закони вищі
і мокрий сніг крізь небесні діри
летить у вирване з м’ясом горище.
Ім піт вкриватиме теплі скроні
й не буде наснаги хоч це змінити…
Вмирає зарядка у телефоні,
безжально тиснуть на груди плити.
Від мінометів худоба глохне
і те що висне — стає баластом…
за кілька тижнів усе підсохне,
а потім буде наш контрнаступ.
Дожити б до жита,
все інше — бонус,
повторює він —
дожити б до жита…
Хтось ніби м’яч —
набиває глобус:
дожити,
дожити, дожити, дожити…
Скриплять коліщата, працюють жорна,
рипить жива земля під ногами,
і ніч підповзає в’язка і чорна,
і йде за ними, і йде за нами.
Фото: @libkos
Міжсезоння і різнотрав’я…
ріже очі сльоза Господня.
Рятівна висхідна безодня,
мов доріжка всипана гравієм.
Ринок, битий скляними дощами,
всіх потроху збирає разом,
з не помитими овочами,
з непомітними — страхом і сказом.
В місті вицвілих бензоколонок
подивися на дитячий майданчик:
на коліна присівши слоник
зустрічає трофейний танчик,
дурнувато хитаються віти
ніби все насправді минеться…
а у слоника жінка і діти
а у танчика спалене серце.
Затікає печаль за комір,
ніби доза протиотрути…
Ти стоїш набираєш номер,
ти нічого не хочеш чути.
.jpg)
Фото: @evgenymaloletka
К`ЯНТІ
давай я спробую пальцем
сказав я їй
і з третьої спроби
таки протиснув корок всередину пляшки
сухого італійського вина
здається це було к’янті
ми купили його в супермаркеті на виїзді зі столиці
бо хтось нам сказав
що у бородянці не працюють магазини
а я раптом згадав як колись у неаполі
забризкався таким самим вином
біля парому що відправлявся на капрі
квитки по 20 євро
так
це було точно к’янті…
дощ зібрався піти
але передумав
холодна весна 2022-го
не мала сил на ридання
з бородянки щойно вибили росіян
і ми весь день записували інтерв’ю
зі старими жінками
які пережили окупацію
деякі з них вили уявляєш реально вили
глухо і безжально
ніби контужені корови
коли показували свої посічені уламками будинки
коли згадували як чули постріли і крики
останні крики тих кого потім ховали на власних подвір’ях
під сірим весняним небом
під хмарами важкими як їхні спогади
перед моїми очима і досі
ці маленькі горбочки
ці пластикові віночки на дерев’яних саморобних хрестах
сонце поспішало сховати очі за обрій
червоне вино лишило на моєму светрі кілька плям
ти сказала: я почуваюся винною після цього всього
що б я не робила де б не була
ми всі почувалися винними
кожен з нас
відтепер і повсякчас
назавжди —
винний бо живий
той хто втік — перед тим хто залишився
той хто не стріляв — перед тим хто взяв до рук зброю
той хто вижив — перед тим хто не повернеться ніколи
дід з крайньої хати
якому ми віддали свої останні консерви
підійшов з надбитим гранчаком
сказав: налий мені теж
і я налив
Фото: @libkos
ІНДІЙСЬКИЙ ОКЕАН
що вона робила
на узбережжі індійського океану?
дивилася як сонце обережно
сідає на хвилі і починає на них гойдатися?
їла солодкі фрукти під пальмами?
ганяла на моторолері?
вигиналася мов змія
лежачи на піску?
курила духм’яну траву?
танцювала? медитувала?
фотографувалася зі слонами?
напевно саме так все і було
десять днів світла
десять днів свободи…
поверталася ніна
літаком через варшаву
під час пересадки
встигла поспілкувалася по відеозв’язку з донькою
яка залишилася з її батьками
вдома
у маріуполі
її малій було чотири роки
вона смішно вимовляла окремі слова
особливо нові для себе
наприклад говорячи про ракети
сказала:
мам
а у нас лакети
які лакети?
ну що ти там вже знову вигадуєш?
мам у нас бомби…
так ніна дізналася про початок війни
за кілька хвилин її рейс скасували
як і всі інші рейси у її напрямку
наступного дня стало ясно
що далі буде лише гірше
обстріли посилювалися
почали з’являтися повідомлення
про перших загиблих
і страшні кадри зруйнованих висоток
відстані між телефонними розмовами
ставали нестерпно довгими
коли їхала у мікроавтобусі
до українського кордону
зв’зок з донькою і батьками зник
на сім днів як виявилося згодом
крізь в’язкий час
вповзала у світ весна
абоненти були
поза зоною досяжності
новини що надходили —
заважали їй дихати
повна облога міста
повна облога міста
і де тут взятися повітрю у її легенях?
вона читала про гуманітарні коридори для цивільних
розстріляні російськими солдатами
дзвонила сусідам
питала — коли бачили її доньку востаннє?
перепитувала крізь скрипіння і шерехи у слухавці:
вона жива?
вона жива?
ви мене чуєте? вона жива?
проти її маленької дівчинки
армія путіна використовувала
системи залпового вогню
далекобійну артилерію
авіаційні бомби
тактичні ракети
дуже багато танків
мінометів і стрілецької зброї
постійно:
тремтіння і вібрація
писали що місто зруйноване
на 50 відсотків
потім — на 70
згодом — на 90
безкінечне згарище
мертва земля
до якої
птахи поверталися ніби додому
а побачили — лише спалені гнізда
та й розлетілися назавжди
здивовані
нажахані
розгублені
ніна прорахувала всі можливі варіанти
і на всяк випадок — неможливі
тобто коли їй подзвонили
з незнайомого номера
вона вже була готова до всього
як виявилося
одного дня у їхнє бомбосховище
зайшли люди з автоматами
швидко забрали всіх
і повезли кудись під ростов
частині — дозволили тимчасово залишитися у донецьку
саме звідти й телефонували
ніна слухала незнайомий голос і подумки молилася
почула знайомі — і розридалася
їй вдалося домовитися про все
майже дивом…
вона забрала їх на блокпості
за вікнами автомобіля пропливали
низькі хмари і високі дерева
майже всю дорогу дівчинка
спала на задньому сидінні
вже за перемишлем
прокинувшись від нахабного сонця ранку
раптом запитала:
мамо
мамочко
скажи
ну як тобі індія?
будь-ласка
скажи
як тобі індія?
розмитий горизонт
виїдав очі
коли ця дорога
закінчиться
ми обов’язково
про все поговоримо
Фото: @evgenymaloletka
