ЯК ОФІСНЕ ЖИТТЯ ВПЛИВАЄ НА ЗДОРОВ`Я НІГ?

ПРОЙДИТЕ ТЕСТ И УЗНАЙТЕ, ЧТО НУЖНО ВАШЕЙ КОЖЕ...

7 СОВЕТОВ ОТ АМЕРИКАНСКИХ ДИЕТОЛОГОВ, КАК...

7 BEAUTY-СОВЕТОВ, КОТОРЫЕ ПРИГОДЯТСЯ ВАМ В...

ТРЕНД ДЕКОРА 2019: ОБОИ В ИНТЕРЬЕРЕ

Підсумки 10-го ОМКФ: фестивальний баланс та свято українського кіно

Чим відзначився ювілейний Одеський міжнародний кінофестиваль, розмірковує Лук'ян Галкін

Фото: facebook/odesaiff

Рейтинг статьи / 0
5 5 2

Вперше на ОМКФ я потрапив у 2013-му, і ще з тих часів відзначаю чітку тенденцію серед друзів і знайомих: одні їдуть на фестиваль, аби вхопити якомога більше з програми Канн, Берлінале, Венеції та Локарно, інші — за українськими прем’єрами та конкурсними показами. Кожного року Одеса у тій чи іншій мірі догоджає обом верствам, та ювілейний фестиваль сягнув ідеального балансу: очікуваних хітів на кшталт «Паразитів» Пона Джуна Хо, «Болі та слави» Педро Альмодовара і «Синонімів» Надава Лапіда було рівно стільки, аби не переобтяжити напружений фестивальний графік. Але найобговорюванішими подіями все одно стали українські прем’єри. Серед моїх особистих національних фаворитів — «Додому» Нарімана Алієва, «U311 “Черкаси”» Тимура Ященка, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Тато — мамин брат» Вадима Ількова та «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан, тобто цілих п’ять українських повних метрів, що згодом опиняться в прокаті та значно збільшать кількість своїх різнопланових прихильників. А також забезпечуватимуть фестивалю відлуння протягом року, яке посилить його імідж серед глядачів і вплив серед індустрії.    

Одесский кинофестиваль итоги

Загалом, цією очевидною формулою можна було б і підбити підсумки 10-го Одеського кінофестивалю: насичена різноманітна програма стає запорукою кредиту довіри аудиторії, який варто кожного року поменше вичерпувати і, відповідно, побільше наповнювати. Наче нічого складного, але це випробування кожен український кінофестиваль щороку проходить з непередбачуваним результатом — і Одеса не є виключенням.

Власне, кінофестиваль — мистецтво поєднувати між собою кілька факторів, рівних за своєю важливістю: якісна організація, потужна індустріальна секція, притомна комунікація з умовним випадковим глядачем і, звісно, акумуляція правильних сенсів.

З огляду на останній пункт варто додатково закцентувати на меседжах двох володарів Гран-прі ОМКФ, присуджених за результатами глядацького голосування — «А потім ми танцювали» Левана Акіна, грузинської ЛГБТ-стрічки (і це при тому, що я особисто був свідком обурення частини зали на цілком невинних гомосексуальних сценах «Болі та слави»), та пронизливої кримської історії «Додому» Нарімана Алієва. 

Нариман Алиев

Стосовно «А потім ми танцювали» особливої інтриги немає: якісні ЛГБТ-фільми, що стають глядацькими фаворитами, вносять важливу дещицю у формування вектору нашого суспільства, яке ніби за інерцією лишається консервативним, патріархальним та не надто свідомим у царині толерантності.

«Додому» ж — один з головних українських фільмів року, завдяки якому тема Криму у каннській програмі «Особливий погляд» прозвучала чесно, без впливу фестивальної кон’юнктури та без зайвого тлумачення локальних реалій, що могло б посилити міжнародний меседж, але завдати непоправної шкоди художній правді екранного світу.

За останні півроку ми спостерігали констатацію прикрого факту: російська агресія зникла з порядку денного принаймні половини наших співвітчизників. Стрічка Нарімана Алієва, в якій батько, втілений Ахтемом Сеітаблаєвим, їде до анексованого Криму, аби поховати сина, що загинув у бойових діях на Сході України, має всі шанси стати сильним акордом повернення цієї теми принаймні у мистецькій площині, при цьому не маніпулюючи патріотичними почуттями глядачів, а свідомо оповідаючи глибоко особисту історію.

фильм додомуКадр з фільму «Додому»

Втім, «Додому» — не єдина українська стрічка фестивалю, що, окрім втілення складних художніх задач, містить висловлювання на важливу й дискусійну суспільну тему. Цілеспрямовану мобілізацію національної свідомості провадить стрічка Тимура Ященка «U311 “Черкаси”», яка стала чи не першим після «Кіборгів» гідним представником специфічного жанру героїко-патріотичного кіно. З неочікуваного боку висвітлює сімейні цінності володар нагород за найкращий фільм і найкращу режисуру національного конкурсу, вражаюча документальна робота Вадима Ількова «Тато — мамин брат», герой якої, художник і лідер гурту «Людська подоба» Анатолій Бєлов, стає батьком п’ятирічній племінниці, коли зв’язок його сестри з реальністю слабне.

Документальний хіт «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан делікатно і з теплою усмішкою заглиблює у невидимий світ комунальників — перегляд цієї стрічки не зменшить суму у разі запізнення опалювального сезону, але принаймні змусить із більшим розумінням поставитись до тих, кого ми звикли вважати винуватцями таких затримок.

«Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, володар спеціальної нагороди журі у секції «East of West» міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, а також призу глядацьких симпатій, диплому FIPRESCI та нагороду за найкращу акторську роботу Ірмі Вітовській-Ванці на ОМКФ, у вдало збалансованій трагікомічній формі здіймає важливі теми самоідентифікації та еміграції — а ще розповідає, чому мама завжди залишатиметься мамою, навіть якщо вас розділяє добрий метр зросту.

Кожна зі згаданих стрічок резонуватиме із вами особисто, не просто як хороше кіно, а як хороше українське кіно, в комплекті до якого йде не знижка індустрії, що досі формується, а додана вартість і відверта гордість. Коли ж у рамках одного фестивалю ви чергуєте перегляд національних хітів зі стрічками, що вже прозвучали на світових кіноподіях, відбувається формування збалансованого українського контексту, в якому Канни, звісно, важливі, але своє — важливіше.

Як офісне життя впливає на здоров`я ніг?

Пройдите тест и узнайте, что нужно вашей коже

«20 минут своего фильма я смотрю, прикрывая глаза руками», — режиссер фильма «Додому» Нариман Алиев