Пам’ятаю, як в початковій школі, в середині 90-х, ми садовили горох в ґрунт, засипаний у пластикові баночки з-під маргарину Rama. Яким було наше дитяче розчарування, коли на наступний день нічого не виросло. І ще через день, і через тиждень, і через два. А потім повилазили кволі стеблини й були такими повільними, що ми втратили інтерес до тієї кампанії з вирощування життя. Чому я згадую це в річницю Майдану? Тому що мені важливо промовляти — собі в першу чергу, — що в Україні зараз відбувається велика кампанія з вирощування життя в ґрунті невігластва, насипаного не в горщик, а в старий мотлох. Миттєвих результатів я не чекаю.
Ася Баздирєва та журналістка Катерина Сергацкова під час Революції гідності
Я вже три роки мовчу про Майдан і не впевнена, що найближчим часом зможу дібрати для нього правильні слова. Я ще не знаю, чи існує вербальна можливість передати пережите в ті найкращі найгірші дні мого життя, сірість яких була найяскравішою. Такі слова, які не звульгаризують мою персональну історію, помножену на тисячі інших; не спростять сенсів кожного із моментів тієї зими, які були водночас і вибором і данністю. Я вимикаю Facebook щороку в кінці листопада, щоб не бачити нічиїх спогадів і залишити Майдан там, де він відбувся. Коли мені треба щось переповісти про той час, я показую малюнки Влади Ралко, з яких чорнота, німота та катарсис промовляють гучніше словничка з наших буденних розмов.
Похожие материалы:
Виставка приватної колекції Ігоря Диченка "Арлекін Іде..." In Memoriam
Я не можу розповісти про те, чим Майдан був, але для мене важливо постійно проговорювати, чим він лишається. Та величезна комуна з реальними географічними координатами — модель взаємодії, яку ми б хотіли бачити в усій країні — більше не існує фізично, проте вона існує символічно, і її учасником стає кожний, хто долучається до неписаної суспільної угоди про демократичні цінності. І попри те, що напередодні річниці Майдану мережею шириться суспільна фрустрація, риторика суцільної «зради» є некоректною. Майдан почався як рух низів проти олігархічних еліт. Останні, з початком російської інтервенції, почали маніпулювати війною, аби відволікти увагу низів від себе. Вони лишилися незмінними, і обурення людей з цього приводу є виправданим. Утім говорити про «зраду» можна лише з оглядом на низи — на нас з вами, — і якщо подивитися на те, скільки за останні три роки було зроблено справ завдяки низовим ініціативам, і наскільки ствердилася якість наших вимог до власного життя і до себе, ми зрозуміємо, що ті, хто почав Майдан, його не зраджували.
Похожие материалы:
Виставка "Спецфонд, 1937–1939" в Національному художньому музеї України
Я працюю з мистецтвом: воно завжди чіпляло мене властивістю вбирати в себе реальність, перетравлювати її або віддзеркалювати, здатністю бути водночас документом епохи та інструментом її аналізу. Якщо поглянути на культурні процеси останніх трьох років, стає зрозумілим, що безпорадність та прикре невігластво посадовців марніє на тлі серйозного зростання низових ініціатив. Багато з них можна окреслити спільною тенденцією до “збирання” нашого спільного минулого та переосмислення його, а також конструювання нової української історії. Серед них виставка Герої. Спроба інвентаризації, Мистецтво Шістдесятників та відкриття Спецфондів в НХМУ; створення архіву українського мистецтва та громадської бібліотеки в PinchukArtCentre, в якому з’являється все більше кураторських досліджень радянського та українського мистецтва; Міжнародна конференція, присвячена Казиміру Малевичу та виставка авангарду в Мистецькому Арсеналі, в якому минулого року також показували роботи Катерини Білокур, а цього року отримав в свої фонди потужну колекцію Ігоря Диченка — це лише кілька з проектів в числі притомної роботи над створенням власної історії посередництвом культури.
Арт-проект «Малевич +» в Мистецькому Арсеналі
По-друге, рівень дискусії про права людини упевнено набирає обертів завдяки як незалежним культурним інституціям, на кшталт Центру візуальної культури з їх проектами на захист прав жінок та робітників (Материнство, Що в мені є від жінки, Локаут), так і громадським правозахисним організаціям, завдяки яким цього літа уперше за чотири роки спроб відбувся численний Марш рівності. Ці процеси існують на тлі підйому в створенні альтернативних освітніх можливостей: щодня всі йдуть на якісь лекції та воркшопи, а заповненість приватних шкіл на кшталт Культурного Проекту чи КАМА доводить, що попит на знання є.
Похожие материалы:
Марш рівності Kyiv Pride, 2016 рік
Майдан був важливим своєю цікавістю до окремої людини, і ця тенденція також проявляється в бажанні культурних діячів створювати проекти в регіонах та малих містах для роботи з простими людьми (фестивалі 86 в Славутичі, Конструкція в Дніпрі, чи Одеса-Батумі у відповідних містах, серія проектів локальних резиденцій Де-Не-Де), створення неформальних мистецьких та андеграундних просторів на кшталт київських Ефіру та Хащів; музичних агенцій для поціновувачів (Ухо) та масових рейвів (Схема). Усі ці свідчення активної роботи, ініційовані ентузіазмом приватних осіб та груп, вказують на потужний процес демократизації в суспільстві — він почався до Майдану, але після нього він став певним форматом життя та дії, став символічним прихистком і стимулом для ідей.
Вечірка "Схема", 2016 рік
Цікаво, що у той час, як Україна більше не робить breaking news міжнародних політичних новин, я все більше зустрічаю матеріали про розвиток в країні субкультур, про музику, моду, вечірки, фестивалі, мистецькі проекти тощо. У мене є стійке відчуття, що багато українців сказали собі: я маю розуміння, що я хочу робити і як, і навіть якщо я створю свою маленьку мильну бульбашку, я буду не один чи не одна. У своїй статті «Фемінізм, інтелектуали та формація мікроспільнот в посткомуністичній Україні» соціологині Олександра Грицак та Марія Ревкович доводять, що саме такі невеличкі поокремі ініціативи, розпочаті прогресивною молоддю, створюють базис для розбудови нових інфраструктур, плюрализації думок та публічного життя. Саме це я наразі бачу в Україні, саме таким для мене лишається Майдан.
Похожие материалы:
Концерт музичної агенції "Ухо", 2015 рік
В третю річницю нашої революції один американський журналіст, який багато працював в Україні, сказав мені, що у нас йому більше не цікаво: країна, яка зробила величезний ривок в сторону реформування, тепер «стає такою, як Росія, просто з іншими назвами». Я його розумію. Так як і розумію обурення за всі марні життя, покладені на Майдані та на Донбасі. А потім я згадую, що у мене в пошті лежить лист від молодих дизайнерів з Одеси, які вирішили інвестувати свій час та гроші в англомовне видання про Україну, щоби задокументувати унікальний пострадянський момент; там є лист від молодої дослідниці мистецтва з пропозицією долучитися до створення книжки про українську фотографію; лист від студенток художньої академії — вони місяць тому запустили мистецтвознавчий самвидав; і ще купа подібних листів від людей мого покоління, у яких визріли творчі ідеї. Я згадую про нашу спільну кампанію з вирощування життя — наші повсякденні Майдани — і думаю, що ми будемо собі за них вдячні.
Виставка "Мистецтво Шістдесятників" в НХМУ, 2016 рік
