Читаємо уривок з «Доктора Серафікуса» — роману Віктора Домонтовича, який уперше публікують з раніше не відомими фрагментами

Книжка одного з найзагадковіших авторів XX століття

«Доктор Серафікус» — останній роман Віктора Домонтовича перед припиненням його письменницької діяльності. 

Сюжет твору розгортається навколо відлюдника-інтелектуала доктора Серафікуса. Його найближче оточення — п’ятирічна Ірця, художник Володимир Корвин та акторка Вер Ельснер. 

Серце професора — це енциклопедія пристрастей, прихованих за списками літератури й примітками. У «Докторі Серафікусі» воно пульсує в унісон із вибуховими хвилями історії: поривається до авдиторій і бібліотек, але не може уникнути парків і модних кав’ярень, затишних ярів і диких завулків.

Автор написав твір ще 1929 року, проте книжка вперше вийшла 1947 року в Німеччині. 

Нове видання від Vivat містить реставровані фрагменти роману, які вважалися втраченими, та другу частину — в її існуванні не були певні навіть друзі письменника.

Ми ділимося уривком з «Доктора Серафікуса».

Корвин останній час приятелював з Вер. Вони познайомилися на пляжі.

Вер любила пляж, річку, смугу біло-жовтого піску, берег, верболіз, натовп. Вона любила, скинувши верхнє вбрання, стояти напівроздягненою і роздивлятись натовп, як натовп роздивлявся її. Засмалених юнаків у синіх і червоних штанцях вона дражнила своїми духовитими десу, червоними підв’язками — Вер була брюнетка — і прозорістю довгих чорних панчіх. Їй подобалось лишатися незворушеною, коли юнаки одверто виявляли схвильовану змисловість і молоде збудження. Вони або ж проходили повз неї, роблячи спроби розпочати розмову, або ж спинялись недалеко від неї і починали змагатися у стрибках, боротьбі та будуючи піраміди, щоб показати стрункість тіл та міцну напруженість м’язів. Було приємно бачити кріпкі й дужі ноги, вузькі стегна, плаский живіт, м’язисті руки, тверду шию, засмалені жовто-бронзові тіла й несховане бажання, але Вер нехтувала їх. 

Байдужим поглядом вона пробігала по юнаках і одверталася. Вона воліла вибирати сама.

У Корвина були всі дані, щоб Вер звернула на нього увагу.

Струнка постава, смугляве обличчя й довга темна рука — все те, що жінкам здається бажаним у чоловікові. Йому не бракувало церемонності, може, трохи напруженої й навмисної, що примушує припустити або ж холодний гонор, або ж нахил до буфонадних пародій.

Деяка врочиста коректність стриманого жесту завжди імпонує жінкам, коли жест підкреслює тактовність звичайного поводження.

Вер сподобалися скупі й чіткі рухи цього сухорлявого чоловіка з кістлявим носом і темними руками, що розташувався коло неї, — уважно простелив простирало, поклав валізку, обв’язав голову рушником і простягнув на піску своє довге, до чорноти засмалене тіло. Він лежав не рухаючись. Його сухорляве витягнене тіло і обличчя з довгим гострим носом були бездоганні й нагадували італійця доби кватроченто — не Данте, ні, швидше Бенвенуто Челліні.

Ще не знаючи, хто він і що він, Вер зважила все, що є, може бути й буде. Так, зважила все, що буде.

Трапляються іноді випадкові знайомства, які наперед визначають «вчора», «сьогодні» й «завтра» глибокої приязні й щирої дружби, дарма що цього «вчора», власне, і не існувало. «Вчора» не існувало, але чи значить, що його не було зовсім? Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.

Корвин був вихованою людиною, щоб не заговорити з Вер ані про спеку, ані про температуру води. Жінка — її стрункі ноги, опуклі груди, вигин трохи широкого рота, тонкий, чітко окреслений ніс, побудований з блиском холоду, якому ніщо не чуже, а все підвладне, — варта була того, щоб з нею поводитись несподівано й коректно, щоб говорити з нею не про спеку, а про м’язи її ніг і ступні. Ступню Тальйоні порівнювати з ступнею Ганни Павлової

— Ви, — сказав Корвин, — повинні були помітити, що я уважно розглядав вас, ваше тіло, форму рук, ніг, вашу ступню, литки й стегна. Я міг здатись вам людиною настирливою, коли б у мене не було для того пробачень. Претендуючи на ім’я знавця і досить знаючи анатомію, я зміг оцінити форми вашої ступні і м’язи ваших литок. У вас м’язи танцюристки. Ви танцюєте або ж танцювали.

З глибоким знанням діла, пересипаючи свою розмову технічними термінами з анатомії й балетного мистецтва, Корвин говорив про окремі м’язи, про форму ступні, відмінність ніг у танцюристок.

«Танцювальний клас». Едґар Деґа

Вер розсміялася.

— З вашою обізнаністю фахівця вам ніхто не закине настирливості. Фахівцеві завжди дозволено те, що заборонено ляїкові. Однак, не зважаючи на ваше знання анатомії, я не зроблю висновку, що ви лікар, прозектор, хірург, ординатор клініки, хоча б тому, що ви надто сухорляві, — не худий, бо чому ординаторові й не бути худим? — а саме сухорляві. У вас струнка сухорлявість поета або ж музики. Ви знаєте тіло, — можливо, що знання жіночого тіла — це ваша побічна професія, але мені здається, анатомію ви знаєте тому, що ви художник.

Вони знали один одного, ще не назвавши себе.

Він лежав, Вер сиділа. На тлі блакитного неба чітко й ясно викреслювалася голова Вер.

Корвин перервав паузу, щоб, дивлячись на жінку, сказати:

— Майстри ікони зважали на значення одноманітного блискучого тла, щоб змалювати вроду жінки.

Теоретики мистецтва золоте тло ікон ладні тлумачити як висновок метафізичних тенденцій іконописного мистецтва. Я гадаю, що тут грала роль зовсім не метафізика, а натуралістичне спостереження: на тлі золота або ж емалі врода жінки здається довершеною.

Вер трохи нагнулася до Корвина, доброзичливо змахнула пісок йому з плеча і сказала:

— Ви розглядаєте обличчя жінки як матеріал для картини замість дивитися на нього задля нього самого. Це безтактно. Жінка обертається на модель од Пакена, на якій вішають убрання. Невже ж жодна жінка нічого не варта супроти картини мистця?

Корвин повернувся на бік і сперся на лікоть.

— Навпаки. Про мене жіноча врода є така ж культурна й естетична цінність, як і мистецький твір будь-якого майстра. До речі, мені здається, що я знаю вас. Із самого початку мені здалось, нібито я вас десь бачив. Тепер я згадав. Ви Вер Ельснер! Минулого року в «Die Kunst» була надрукована стаття про еволюцію мистецьких стилів. Критик мав на увазі два ваші портрети: один мальований в експресіоністичній манері та інший, писаний Яковлевим, в якому кубізм був поєднаний з чітким і монументальним академізмом. З вашого тону я відчуваю, що ви незадоволені, що критик писав про ваші портрети, а не про вас.

«Портрет мадам Х». Джон Сінгер Сарджент

Вер не заперечувала. Вона цілком згодилася з Корвиним, коли той зауважив:

— Стаття в мистецькому часописі, що трактує з докладною обізнаністю про вроду сучасної жінки, вигин стегна, лінію потилиці, форму спини, — варта була б такої уваги, як і стаття про стиль сучасних майстрів. Чому годиться писати про портрети жінок і присвячувати навіть окремі часописи спеціально жіночому вбранню, черевикам, зачіскам, килимам, меблям і не можна присвячувати статей і часописів самій жінці?

Вер і Корвин знаходили спільні думки й спільний ґрунт. 


Реклама

Популярні матеріали

7 причин, чому ви не можете знайти кохання


10 ознак, що ви п'єте мало води


3 найкращі вправи, які чудово знімають стрес


Читайте також
Популярні матеріали