З війною я почала працювати набагато більше і, напевно, усвідомленіше — іноді мені доводилося на місці, куди я приїжджала щось задокументувати, одразу приймати рішення про те, якими будуть форма цієї роботи та її основний фокус. Мені хотілося одразу включати в процес роботи її осмислення, яке зазвичай у моїй практиці було завершальним і відбувалося після того, як матеріал знятий.
У шпиталі «Лісова поляна» я досліджувала постконтузійні стани та знімала портрети комбатантів, які проходять реабілітацію. Для цього використовувала освітлену прожекторами сцену та великоформатну аналогову камеру, якою мало займалася до війни. Портретування на таку камеру потребує багато часу, воно робить процес більш особистим і формує дуже структурований і водночас камерний простір взаємодії з героями, що дозволяє створювати портрети більш перформативними. Я також вперше включила у свою роботу відео, щоб задокументувати симптоми й символи травматичного досвіду.
Яна Кононова «Ізюмський ліс. Панорама», папір, цифровий друк, 2022
Я стала відчувати себе більш впевненою, оскільки зараз мені доводиться віднаходити кошти для своєї практики, яка потребує великих витрат; організовувати свої робочі поїздки, багато в чому покладаючись на хаос; обробляти й аналізувати матеріали і, нарешті, комунікувати з кураторами — весь цей процес дає мені дуже багато енергії та розуміння своєї практики.
В одній із таких поїздок на самому початку війни я побачила кістяки паливних цистерн, деформованих вибухами. Ця сцена вразила мене неймовірною шкодою, яку завдає технічна війна, ексцесом насильства над тілами, а також тим, як ці матеріальні сліди свідчать про психологічні наслідки травми. Тоді я почала працювати над серією пейзажів X-Scapes, створених впливом високої температури та вибухової хвилі: знімала на промислових і складських локаціях, які зазнали атак з повітря.
15 вересня 2022 року в лісі біля деокупованого міста Ізюма у Харківській області було виявлено кілька поховань. Коли я приїхала на місце, перед нами відкрився великий театр ексгумаційних процедур, в яких брали участь судмедексперти Харківського бюро, рятувальники та поліцейські. Я зупинилася біля групи рятувальників, які відпочивали серед сосен. Одягнені в спецкомбінезони, з лопатами в руках, вони нагадували священне воїнство. Тоді я подумала, що цей страшний аспект війни може бути репрезентований не як документація процесу ексгумації, а саме — через відсутність прямих ознаків злочину та символічне значення цих зборів людей у лісі.
Я уявила зроблені знімки рятувальників у монументальній формі, що помістило цей епізод у мистецьку традицію зображення подібних символічних зборів. Я об’єднала відібрані фотографії в панораму з п’яти частин: кадри, зроблені практично в одному місці, але з різницею в часі, склали протяжну в просторі сцену. Така «хореографія» відсилала до класичних форм і водночас посилювала враження примарної присутності у фінальній роботі, де герої дивляться ніби поверх чи крізь глядача.
Важливо було залишити нестикування між частинами панорами — тріщини та просвіти, де обриваються чиїсь рухи, жести або комунікація, — щоб загальна сцена не виглядала ідеальною композицією. Так я хотіла артикулювати фрагментарність нашого сприйняття, нездатність повністю прийняти та усвідомити трагічну подію.
Я надалі працюю над своїм документальним проєктом «Випромінення війни» та над вивченням постконтузійних станів у реабілітаційному центрі. Саме зараз я продовжую свої довоєнні дослідження образу просторовості техноекологічних середовищ і фокусуюсь на наслідках руйнування Каховської дамби. Переважно я працюю в Запорізькій області, оскільки тут, внаслідок падіння рівня води та оголення скелястих ландшафтів, особливо очевидним є накладення багатьох планів історії — індустріальної та природної. Мене хвилює, як на першу техногенну катастрофу, якою було будівництво Каховської ГЕС у рамках прославленого Радянським Союзом проєкту індустріалізації планети, нашаруються наслідки другої — руйнація Каховської греблі спадкоємцями радянської імперії. Все це розгортається в ландшафтах, де природні, кліматичні й планетарні процеси дуже інтенсивні, тож експозиція пластів історії, що зараз з’являються з-під води, неймовірно вражає. Я живу роботою — для мене це єдиний спосіб зберегти розум і, сподіваюся, бути корисною.
Проєкт «Ти як? Виставка і дискусія» був реалізований в рамках довгострокової програми «Культура пам`яті в повоєнній Україні" (PWMC), що впроваджується громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві із Платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії.
Інтервʼю Марія Халізєва, фото Поліна Полікарпова.
