У липні в мене відкрилася виставка до 65-річчя ВДНГ, де представлено мій живопис поверх архівних фотографій комплексу. Цим проєктом я ще раз звертаю увагу на збереження архітектури — тему, над якою я дуже давно працюю як художник і як активіст.
ВДНГ — це архітектурна пам’ятка, що має залишатися як свідчення про певний період в історії. Часто монументальне мистецтво не підпадає під декомунізацію, тому що в ньому немає радянської символіки. Наприклад, сграфіто біля школи на Куренівці — там просто ліричне зображення дівчинки та хлопчика. Таких творів багато, і виконали їх українські художники.
.jpg)
Каріна Синиця «Мушля», полотно, акрил, 2022
Коли вийшла книга Євгена Нікіфорова про радянські мозаїки, я дуже захопилася цією темою. Ходила по Харкову, де тоді жила та навчалася, і шукала монументальне мистецтво. Такі пошуки допомагають дослідити місто: це нетиповий туристичний спосіб його пізнати, адже часто подібні речі знаходяться поза центром, і ти опиняєшся там, куди нізащо не приїхав би з іншої причини.
Каріна Синиця «Проростання», папір, акрил, 2022
Коли на початку війни я взялася вивозити роботи з майстерні, зрозуміла, що все
важке — підрамник, полотно — втратило сенс, адже перетворилось на тягар. Я в будь-який момент можу поїхати, мені потрібно буде все швидко спакувати й вивезти. Тож у перші місяці я просто писала на всьому, що попадало під руку, аби можна було забрати це із собою. Матеріал, з яким працюю, став більш мобільним — тепер це переважно крафтовий папір. Також трохи експериментую з вишивкою: поки що виготовила лише одну роботу, велику штору.
Якщо раніше я здебільшого фіксувала навколишнє середовище та копіювала реальність, то поступово в моїй практиці з’явились символічні елементи. Хочеться звернути увагу на почуття й переживання — мої та людей, які мене оточують, на загальне відчуття в суспільстві. З’являються більш сентиментальні теми, але знову ж таки на тлі середовища — як документація того, що навколо нас.
Я багато пишу фонтани: це для мене символ джерела, способу відновлення. Паростки рослин, що пробиваються з випаленої землі, символізують для мене нове життя. Також я багато працюю зі стікерами: яскраві та «фабричні», вони такою трохи наївною, інфантильною мовою говорять про почуття.
Часто малюю пейзажі, схожі на карти, — з будинками, але без людей. Вони нагадують мені перші місяці після повномасштабного вторгнення, коли нікого не було на вулицях. Іноді переходжу до тем поза війною: просто документую свої дні, красу, яку бачу. І це підтримує баланс між моєю художньою рутиною та речами, про які важливо говорити зараз.
Я ніколи не вважала, що буду художником, — думала, тільки викладатиму. Дуже довго не могла зізнатися собі в тому, що насправді це не зовсім моє. Я доволі закрита людина, і мені іноді дуже складно багато спілкуватись. Часто змінюється емоційний стан, і я не можу завжди бути в ресурсі для того, щоб розважати й підтримувати своїх учнів.
Проєкт «Ти як? Виставка і дискусія» був реалізований в рамках довгострокової програми «Культура пам`яті в повоєнній Україні" (PWMC), що впроваджується громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві із Платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії.
Інтервʼю Марія Халізєва, фото Поліна Полікарпова.
