Відповідь на запитання: «Ти як?» дуже залежить від стану, в якому перебуваєш в даний момент. Зазвичай відповідають: «Норм», бо словами важко описати, а «норм» — це ніби «плюсик»: я живу, я існую. Без подробиць про те, що відбувається всередині. Ще під час Майдану в нас у групі художників точилось багато дискусій, як повинен функціонувати художник у таких історичних подіях. Тоді я вирішив, що функціоную як громадянин: приходжу, тягаю шини, стою на блокпосту. Чому до Майдану повертаюся? Для мене це одна подія, яка, на жаль, розтягнулася на вісім років.
У 2017-му я виграв мистецький конкурс МУХі. Премія тоді була 40 тисяч гривень, 20 з яких я мав витратити на свій наступний проєкт. Але з двадцяти я десять одразу роздав за борги, решту за місяць прогуляв. Зрозумів, що навіть як виграватиму всі конкурси, самим мистецтвом мені не вижити. До того ж я не хотів залежати від інституцій, а для цього треба якось закривати життєві потреби: використовувати що було — тобто свої ремісничі навички.
Михайло Алексеєнко «Пил», відео, 2 хв, 2022
Я в кіно з 2008 року. Працював художником, який малює сторіборди. І постановником, який будує простір. І декоратором. І головним художником. Зараз уже вирахував, що мені потрібно мінімум два тижні після активної роботи в кіно, щоб переключитися на мистецтво. Скрізь — і там, і там я художник, але це зовсім різні логіки: вигадати стілець і зробити його фізично. Робота в кіно дала змогу експериментувати з матеріалами, навчила працювати з великими бюджетами. Та й зрозуміти, що не обов’язково абсолютно все робити самому.
Десь на 53-й день після початку повномасштабного вторгнення ми знімали ролик для Генштабу у зруйнованому будинку на Виноградарі — там, де вибухом винесло стіну. Приїхали з режисером та оператором на локацію, але щось того дня не склалося: чи то погоди не було, чи дрон не злетів, чи актори не доїхали. Але ж ми прибули, то вирішили щось зняти. І от ходжу я по одній з квартир і бачу, що в неї №14, а в мене ж колись була галерея, яка називалася «Квартира 14». Потім знайшов там кришталь розбитий, а далі — дитячий малюнок і фарби. Мене все це тригернуло, і я прямо там почав замальовувати аквареллю ті уламки. Пізніше в майстерні побачив, що вони схожі на уламки ракет. То був перший раз за дуже довгий час, коли я почав малювати.
Коли 2013 року закінчував академію, уявляв, що я такий художник, якого цікавить футуризм. Та після Майдану зрозумів: щоб розмірковувати про майбутнє в Україні, треба мати історичний фундамент. Я його не мав, і було дуже багато питань, тож зосередився спочатку на історії власної родини, аби хоч так коріння відчути. Мою родину свого часу розкулачили, і всі були такі залякані, що пам’ять про це не передавалася. Бабуся тільки перед самою смертю дещо розповіла.
Ми з волонтерами та кіношниками їздили до Бучі, Гостомеля, Чернігова, на Херсонський напрямок. Цивільні, яких ми зустрічали, часто розказують свої історії навіть без запиту — це якраз спроба передати пам’ять.
Відео «Пил» — продовження роботи 2014 року, присвяченої жертвам ГУЛАГу. Там руки поступово стирали скульптурну копію мого обличчя. Тобто, спочатку утискаються твої права, потім знищується образ. Але особистість неможливо знищити безслідно — залишається пил, як сліди пам’яті. Тепер я бачу, що їх теж намагаються стерти: в моєму другому відео бачимо будинок, зроблений із пилу, його поступово розвіює струмінь повітря. Це якраз те, що кацапи намагаються зробити: знищити пам’ять і замінити її своїми наративами.
Михайло Алєксєєнко «Як я почав малювати», інсталяція, відео Андрій Лисецький, 2022
І зараз я в художній практиці ставлю собі певні виклики. Наприклад, ніколи не писав олійними фарбами — мені навіть їх запах не подобався. А зараз хочу написати спокійний український пейзаж, але щоб було неясно взагалі, в які він часи зроблений. Я почав аналізувати мистецтво, що його зараз створюють українці, і зрозумів, що навіть коли воно не пов’язане з війною буквально, все одно несе в собі біль сьогодення.
Ця картина буде обрамлена золоченою різьбленою рамою в стилі кінця XIX століття, але складатиметься з кісток. Рама — наче кордони, які дають певний спокій, проте на це доводиться витрачати багато людських життів. І вона знов-таки про пам’ять і про героїзацію цих втрат. Я маю надію, що в нас це не перейде в якийсь культ і ми надалі зможемо працювати з цією пам’яттю.
Проєкт «Ти як? Виставка і дискусія» був реалізований в рамках довгострокової програми «Культура пам`яті в повоєнній Україні" (PWMC), що впроваджується громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві із Платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії.
Інтервʼю Марія Халізєва, фото Поліна Полікарпова.
