Я дуже зв’язався з природою, тож на інтуїтивному рівні почав відчувати, що треба робити. А ще взявся за скульп-туру. Почав бачити красу в простих речах. Наче змінюється рівень сприйняття реальності, ніби до цього жив із заплющеними очима та відключеними відчуттями.
Чесно сказати, я не розглядаю свої «військові» роботи як творчість. Скоріше, це такий художній журналізм. Однак там, де фотожурналіст знімає на фотоапарат, я замальовую. Загалом це доволі рутинна, реміснича праця для того, хто вміє малювати з натури і вхопити образ.
Я їздив до Ізюма та Харкова, на Північну Салтівку, був на Саксаганського в Києві, коли ракета влучила в дім... Дивився, як працюють пожежники, ДСНС, і малював, щоб зафіксувати те, що бачив, — як історичні факти.
Минулої весни одразу після деокупації я поїхав волонтером до Бородянки. Там захотілося замалювати те, що бачив, і водночас це бажання мені самому здалося дивним. Пізніше підійшла місцева жінка, яка деякий час за мною спостерігала, і поцікавилася тим, хто я та що тут роблю. Вона сказала: «Малюйте — світ повинен знати, що тут сталося». Ці малюнки об’їхали багато виставок по всьому світу та дуже допомогли у волонтерських зборах: кошти від продажу цих робіт я відправляв на бронежилети, автівки, дрони. До війни я часто бував у Криму, зокрема в Керчі. Там є художній музей, і в ньому багато робіт радянського художника Миколи Бута, присвячених Другій світовій війні. Образи солдат, медсестер... Коли почав малювати нашу війну, зрозумів, що часто згадую його твори й надихаюсь ними. У мене батько військовий, і мені реально страшно за росіян, які з ним стикаються! У мене була його фотка, з якої я малював «Портрет батька». Я не люблю промальовувати обличчя. Звичайно, я це вмію, але не роблю, бо не вважаю обличчя чимось надважливим: для мене воно не є найвиразнішим елементом. І в цій роботі я спочатку хотів наче натякнути на певні індивідуальні риси, але тато сказав: «Не треба, хай це буде присвята всім воїнам». Кожен глядач бачить у цьому портреті когось свого — це такий архетип, монументальний образ. Зараз працюю над одним дуже великим проєктом. Також планую поїхати на фронт, малювати. Гадаю, на самий «нуль» мене не пустять, але подивимось — я сам попросився і тепер чекаю. Візьму бронік, удачу та поїду малювати.
Євген Клименко «Кікімора», папір, акрил, 2022 «Поранений військовий», папір, акрил, олівець, 2022
Війна навчила, що все може закінчитися в будь-який момент, і це спонукає жити інакше. У мене 90% страхів кудись зникли, адже в нинішніх умовах немає часу боятися.
Євген Клименко «Портрет батька», полотно, акрил, 2022
Проєкт «Ти як? Виставка і дискусія» був реалізований в рамках довгострокової програми «Культура пам`яті в повоєнній Україні" (PWMC), що впроваджується громадською організацією «Музей сучасного мистецтва» у партнерстві із Платформою культури пам’яті Минуле / Майбутнє / Мистецтво за підтримки Швейцарії.
Інтервʼю Марія Халізєва, фото Поліна Полікарпова.
