Групи неокласиків офіційно не існувало, програм і статутів вони не випускали, однак їхній вплив на українську культуру ХХ століття був грандіозним, а відбиток, який вони залишили в українській літературі модернізму, — значущим. На противагу соцреалізму, який вважався єдиним прийнятним варіантом письменницької діяльності, неокласики стверджували у своїй поезії вічне й неминуще, духовні й художні цінності, освячені авторитетом античності та класичних епох новоєвропейської культури. Це було протистояння радянській дійсності та сприяння інтелектуальності в українській літературі. Як письменники розпочинали діяльність та яка доля їх спіткала, дізнайтеся з матеріалу.
Максим Рильський, Микола Зеров і Павло Филипович
Київських неокласиків — Максима Рильського, Павла Филиповича, Михайла Драй-Хмару, Освальда Бургардта (Юрія Клена) та Миколу Зерова — традиційно називають «п’ятірним гроном». Таку метафору вперше вжив Михайло Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» у 1928 році.
«О, ґроно п’ятірне нездоланих співців!
Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,
де пінить океан кипучого життя».
Михайло Драй-Хмара. «Лебеді»
Проте неокласицистичне коло формувалося раніше, ще у 1918 році — тоді літератори почали гуртуватися навколо журналу «Книгар», головним редактором якого був Микола Зеров.
Цей етап тривав недовго, адже потім неокласики розгортали активну діяльність у Баришівці. Освальд Бургардт і Микола Зеров почали викладати в школі, а до них час від часу приїздив Павло Филипович.
«Це якраз у Баришівці утвердилася традиція "гутенберження". У ситуації тотального дефіциту паперу, занепаду видавництв автори красивим, виробленим ще в класичних гімназіях почерком переписували вірші у власноруч виготовлені зошити — і дарували рукописні шедеври один одному», — розповідає Віра Агеєва в матеріалі «Київські неокласики: як у Баришівці творили проєвропейську культуру».
Освальд Бургардт
У 1923 році трійця письменників остаточно переїхала до Києва, а до них приєдналися Михайло Драй-Хмара та Максим Рильський. Неокласики трималися осторонь політичної злоби дня, проте приєднувалися до формування літературного процесу: читали оригінальні та перекладні поезії, проводили лекції та навчали молодь. Наприклад, Максим Рильський перекладав Адама Міцкевича, а Микола Зеров — Вергілія та Овідія. Поети найчастіше писали пейзажну та інтимну лірику, проте і їх торкнувся ідеологічний тиск.
«Кінець! Мечем дамокловим нависла
Сувора резолюція ЦК.
Дарма що він, у піджаку старому,
Пив скромний чай, приходячи додому,
І жив працьовником з юнацьких літ, —
Он муза аж здригнулась, як почула,
Що ті переклади з Гомера і Катулла
Відродять капіталістичний світ».
Павло Филипович. «Епітафія неокласикові»
Неокласики брали участь у літературній дискусії 1925-1928 років — вони підтримали погляди Миколи Хвильового, коли письменник активно виступав за орієнтацію на європейське мистецтво. Свій погляд окремо висловив і Микола Зеров у збірці «До джерел». На його думку, українська література мала засвоювати досвід всесвітнього письменства, долати провінційність вітчизняного письменства та бути вибагливою до мистецтва.
Михайло Драй-Хмара
«П’ятірне гроно» припинило своє існування після початку радянських репресій. У 1931 році Максима Рильського заарештували на 5 місяців, пізніше Освальд Бургардт виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. У 1935 році були заарештовані Микола Зеров, Павло Филипович та Михайло Драй-Хмара — їх звинуватили в шпигунстві на користь чужоземної держави, спробі вчинити терористичні замахи на представників партії та приналежності до таємної контрреволюційної організації.
Миколу Зерова розстріляли в 1937 році.
Павло Филипович помер того ж року на Соловках.
Михайло Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі у 1939 році.
.jpg)
Максим Рильський
Український літературознавець Дмитро Наливайко писав про київських неокласиків так:
«Вони були поетами культури — не в розумінні її співців чи апологетів, а в тому, що культура є джерелом, ґрунтом і матеріалом їхньої творчості, що їхня творчість належить до цієї специфічної сфери, котра, будучи витвором людського духу, розміщається "над природою". Це той тип мистецтва і митців, які під жодним оглядом не влаштовували радянських ідеологів та критиків, і вони послідовно піддавали їх остракізмові».
Хоч основна група неокласиків розпалася, неокласицизм не зник. Інші письменники продовжували розвивати стильовий напрям протягом наступних десятиліть.
