«Українізація» на більшовицький лад: до чого призвела політика «коренізації» 1920-х років

Ліберальна політика, яка завершилася репресіями

У 1920-х роках більшість українських територій захопили радянські більшовики. Вони прагнули зміцнити свою владу, незважаючи на вороже ставлення населення до політики комунізму.

Подібна ситуація була не лише в тодішній УРСР, а й у інших республіках. Саме тому Москві на XII з`їзді РКП(б) у квітні 1923 року проголосили політику «коренізації». Органи державної влади національних республік мали cпілкуватися рідною мовою та розвивати національну культуру.

Агітаційний плакат 1920-х років

Такий жест більшовиків міг розцінюватися як підтримка республік та повага до їхньої ідентичності, проте швидше переслідував ідею зробити всіх пристрасними прихильниками комунізму. Що стосується українців — переконати у можливості існування «радянської України».

Якою була насправді «коренізація»? Читайте у матеріалі.

Удаваний захист чогось українського

У тодішній УРСР «коренізація» набула форми «українізації», адже стала чи не наймасштабнішою серед усіх республік. Впроваджена комуністами політика успішно поширювалася в освіті, науці, пресі та культурі — українською мовою викладали у вищих навчальних закладах, знімали фільми, друкували твори, видавали газети, ставили п`єси в театрах, перекладали іноземні посібники та публікували наукові роботи.

Шпальти газет 1920-х років

Партійне керівництво та чиновники УРСР не поспішали переходити на українську, та й очолювали верхівку здебільшого російські чи прихильники всього російського. Вони часто нехтували запровадженими для них мовними курсами, адже українську називали «нижчою культурою села».

«Партия большевиков [в Украине] состоит главным образом из россиян, как не по национальности, то по культуре. Выразиться против самоопределения наций неудобно, и так русификаторами "искренние" украинцы зовут. А признать Украину Украиной — душа не лежит, тем более что многие товарищи до сих пор в глубине души уверены, что Украину Грушевский умышленно придумал», — говорил украинский деятель Владимир Затонский.

Таке ставлення до українців непокоїло письменника Миколу Хвильового. В 1926 він опублікував памфлет «Україна чи Малоросія?», де пояснив шкоду російської культури і закликав орієнтуватися на «психологічну Європу». Проблему «українізації» розглядали й інші українські письменники, зокрема Валер`ян Підмогильний у романі «Невелика драма» та Микола Куліш у п`єсі «Міна Мазайло».

Микола Хвильовий

Виправити зневагу всім українським вирішили Олександр Шумський та Микола Скрипник — у той період вони були наркомами освіти УРСР.

Зокрема Микола Скрипник посилив вимоги до знання української мови для чиновників, сприяв відкриттю українських шкіл та бібліотек, забезпечував населення газетами та журналами. Тодішній нарком освіти УРСР був більшовиком, проте постійно наголошував на незалежності української культури від російської.

Микола Скрипник

«Небезпека українізації» для СРСР

Така активна політика «коренізації» не сподобалася СРСР. Весною 1930 року відбувся судовий процес у сфабрикованій справі так званого «Союзу визволення України». Тоді хотіли дискредитувати провідних діячів української культури та суспільного життя. Звинуватили 474 особи — 15 засудили до розстрілу, а 192 відправили до концентраційних таборів. Ув`язнили і видатного вченого-літературознавця Сергія Єфремова.

Судовий процес у справі «Союзу визволення України»

У 1930-х роках «ліберальна» політика Москви стала репресивною: почалися сфабриковані суди над інтелігенцією, ініціювалися чистки у партійному апараті, а людей відправляли на заслання та розстрілювали. Олександра Шумського було вбито за особистим розпорядженням Сталіна. Водночас Микола Скрипник після чергового звинувачення в націоналізмі застрелився у своєму робочому кабінеті.

Микола Хвильовий наклав на себе руки. Миколу Куліша та Валер`яна Підмогильного розстріляли в урочищі Сандармох. 30-ті роки для української інтелігенції стали періодом «Розстріляного відродження».

СРСР заявив, що політика «коренізації» в УРСР є небезпечною. Тому курси з вивчення української мови припинили, а 1933 року запровадили новий український правопис, суттєво наближений до російської мови.

Відтоді більшовики стали більш уважно контролювати будь-які прояви українського.


Реклама

Популярные материалы

Небанальні весільні сукні від українських брендів


5 правил, дотримання яких не дасть збожеволіти від того, що...


Геноцид 1944 року та анексія Кримського ханства у XVIII столітті:...


Читайте також
Популярні матеріали