Цього дня 167 років тому народився «Великий Каменяр» Іван Франко — геній пера, який є автором близько 6 тисяч творів. Він навіть став першим українським письменником, який почав заробляти на життя своїм ремеслом. Сучасники знали його за різними «іменами» — Іван Якович використовував близько 100 псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Мирон, Іван Живий, Руслан, Один з русинів міста Львова, Кремінь, Марко…
Назвати Івана Франка генієм у жодному разі не буде перебільшенням. Письменник навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах, мав понад 12 тисяч книг у домашній бібліотеці та знав 19 мов, серед яких давньогрецька, французька, італійська, чеська, староєврейська тощо.
За життя Іван Франко зізнавався, що не просто любить писати — а відчуває обов’язок просвітити людей, підвищити рівень національної свідомості. Й хоча, щоб досягнути потрібного рівня, українцям знадобилося багато десятків років, сьогодні ми вшановуємо Івана Яковича та його творчу спадщину, відзначаємо його майстерність і високі ідеали.
З нагоди річниці від дня народження письменника ми пропонуємо вам зануритися у його творчість і прочитати декілька поезій.
.jpg)
«Гімн»
Вiчний революцйонер —
Дух, що тiло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Вiн живе, вiн ще не вмер.
Нi попiвськiї тортури,
Нi тюремнi царськi мури,
Анi вiйська муштрованi,
Ні гармати лаштованi,
Нi шпiонське ремесло
В грiб його ще не звело.
Вiн не вмер, вiн ще живе!
Хоч вiд тисяч лiт родився,
Та аж вчора розповився
I о власнiй силi йде.
I простується, мiцнiє,
I спiшить туди, де днiє;
Словом сильним, мов трубою
Мiлiони зве з собою, —
Мiлiони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрiзь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремiсницьких,
По мiсцях недолi й слiз.
I де тiльки вiн роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя.
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувать,
Хоч синам, як не собi,
Кращу долю в боротьбi.
Вiчний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пiтьмi поля.
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
I де в свiтi тая сила,
Щоб в бiгу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?
«Мойсей»
(Пролог)
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?...
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов`ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров`ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров`ю?...
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Шо міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
«Не пора»
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить.
Не пора, не пора, не пора
За невігласів лить свою кров
І любити царя, що наш люд обдира, —
Для України наша любов.
Не пора, не пора, не пора
В рідну хату вносити роздор!
Хай пропаде незгоди проклята мара!
Під Украйни єднаймось прапор!
Бо пора ця великая єсть:
У завзятій, важкій боротьбі
Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,
Рідний краю, здобути тобі!
«Каменярі»
Я бачив дивний сон.
Немов передо мною
Безмiрна, та пуста, i дика площина
I я, прикований ланцем залiзним, стою
Пiд височенною гранiтною скалою,
А далi тисячi таких самих, як я.
У кожного чоло життя i жаль порили,
I в оцi кожного горить любовi жар,
I руки в кожного ланцi, мов гадь, обвили,
I плечi кожного додолу ся схилили,
Бо давить всiх один страшний якийсь тягар.
У кожного в руках тяжкий залiзний молот,
I голос сильний нам згори, як грiм, гримить:
«Лупайте сю скалу! Нехай нi жар, нi холод
Не спинить вас!
Зносiть i труд, i спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить».
I всi ми, як один, пiдняли вгору руки,
I тисяч молотiв о камiнь загуло,
I в тисячнi боки розприскалися штуки
Та вiдривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так нашi молоти гримiли раз у раз;
I п’ядь за п’ядею ми мiсця здобували;
Хоч не одного там калiчили тi скали,
Ми далi йшли, нiщо не спинювало нас.
I кожний з нас те знав, що слави нам не буде,
Нi пам’ятi в людей за сей кривавий труд,
Що аж тодi пiдуть по сiй дорозi люди,
Як ми проб’єм її та вирiвняєм всюди,
Як нашi костi тут пiд нею зогниють.
Та слави людської зовсiм ми не бажали,
Бо не герої ми i не богатирi.
Нi, ми невольники, хоч добровiльно взяли
На себе пута. Ми рабами волi стали:
На шляху поступу ми лиш каменярi.
I всi ми вiрили, що своїми руками
Розiб’ємо скалу, роздробимо гранiт,
Що кров’ю власною i власними кiстками
Твердий змуруємо гостинець i за нами
Прийде нове життя, добро нове у свiт.
I знали ми, що там далеко десь у свiтi,
Який ми кинули для працi, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жiнки i дiти,
Що други й недруги, гнiвнiї та сердитi,
I нас, i намiр наш, i дiло те кленуть.
Ми знали се, i в нас не раз душа болiла,
I серце рвалося, i груди жаль стискав;
Та сльози, анi жаль, нi бiль пекучий тiла,
Анi прокляття нас не вiдтягли вiд дiла,
I молота нiхто iз рук не випускав.
Отак ми всi йдемо, в одну громаду скутi
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай проклятi ми i свiтом позабутi!
Ми ломимо скалу, рiвняєм правдi путi,
I щастя всiх прийде по наших аж кiстках.
