У 1960-х роках молоде покоління культурних діячів почало по-новому сприймати мистецтво. У людей змінилася свідомість: з’явилося більше свободи для творчості й, відповідно, безліч можливостей створити щось особливе для своєї епохи.
У другій половині 1950-х років Україна у складі Радянського Союзу застала період «хрущовської відлиги», відтак розвінчування культу Сталіна також стало поштовхом для змін у культурі. Поступове усвідомлення зросійщення та маргіналізації будь-чого українського й зумовило напрямок творчості шістдесятників: для них було важливим обстоювати українську ідентичність.
«Для мене історія шістдесятництва — це перемога критичного мислення. Коли молоді люди, народившись в умовах тоталітаризму, навчаючись в університетах, просякнутих офіційною ідеологією, і роблячи перші кроки в літературі під впливом офіційного соцреалізму, зуміли завдяки власному мисленню, спостереженням і рефлексії змінити власне ставлення до режиму. Зрозуміти, що попри те, що всі навколо кажуть, що два плюс два — це п’ять, вони мають вірити собі й залишатися вірними своїм переконанням», — розповідав співробітник Інституту східноєвропейських студій філософського факультету Карлового університету в Празі Радомир Мокрик в інтерв’ю виданню «День».
Василь Симоненко
Зазвичай українське шістдесятництво пов’язують з відомими представниками художньої літератури: Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Миколою Вінграновським, Ігорем Калинцем, Іваном Драчем, Василем Симоненком тощо. Однак нове покоління сформували й представники інших творчих професій: образотворче мистецтво представили Алла Горська та Віктор Зарецький, кінорежисуру — Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко, а режисуру — Іван Миколайчук та Лесь Танюк.
Сергій Параджанов
Однак період умовної свободи тривав недовго. 1962 рік став початком кінця «хрущовської відлиги» для української творчої інтелігенції. Шістдесятників переслідували, митцям забороняли публікуватися в літературних журналах чи газетах. Однак вони продовжували боротися за власну ідентичність. Про три знакові явища українського шістдесятництва читайте в матеріалі.
Клуб творчої молоді як когорта свідомих українських митців
«…ми тоді були молоді й не знали, що ми «шістдесятники». Не можна саморубрикуватися, не можна самим давати собі звання. Так було і з «Розстріляним Відродженням». Саме такі люди несли високовольтну лінію духу. Шістдесятники були когортою. Вони були поєднані спільними переконаннями та чесністю. Вони справді любили один одного та поважали один одного», — коментувала Ліна Костенко.
Початком покоління шістдесятників вважають 1960 рік. Тоді в Києві виник Клуб творчої молоді: організовувалися вечори пам’яті українських класиків, відбувалися театральні постановки за п’єсами Миколи Куліша та влаштовувалися виставки нових художників. У 1962 році до Клубу творчої молоді приєдналися Алла Горська, Людмила Семикіна, Галина Зубченко та Віктор Зарецький — вони внесли в діяльність «когорти» орієнтацію на національну культуру, яку підтримали й літератори. У Львові пізніше теж заснували КТМ «Пролісок» — об’єднання мало дещо радикальніші антирадянські погляди, проте підтримувало зв’язок з Києвом та боролося з тодішнім режимом за допомогою слова.
Київський Клуб творчої молоді перестав існувати у 1964 році. Таке рішення супроводжувалося відвертим тиском на його учасників. Митці, окрім творчої діяльності, почали досліджувати чутки про жертв масових радянських репресій.
.jpg)
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби
У праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іван Дзюба проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні. Автор доводив, що комуністична партія ще за часів Сталіна поширювала російський великодержавний шовінізм. Іван Дзюба відправив працю до ЦК КПУ, і пізніше комуністична влада оголосила твір антирадянським, а його поширення — кримінальним злочином. Літературний критик втратив роботу, зазнав переслідувань і був ув’язнений на 18 місяців.
Працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» поширювали у самвидаві, неодноразово видавали за межами Радянського Союзу та перекладали англійською, китайською, французькою та італійською мовами. В Україні твір змогли опублікувати тільки 1990 року в журналі «Вітчизна».
Протест проти політичних репресій в кінотеатрі «Україна»
У вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» відбувся показ фільму «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Ця подія стала першим публічним протестом проти замовчуваної хвилі політичних репресій серед інтелігенції в постсталінський період.
«У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді», — сказав тоді перед початком прем’єри український літературознавець Іван Дзюба.
Кадр з фільму «Заборонений»
У залі увімкнули сирену, щоб заглушити промовця, адже він називав прізвища ув`язнених. Івана Дзюбу тоді підтримали Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл, які закликали тих, хто протестує проти репресій, піднятися з місць. Долучився і Сергій Параджанов — він заявив, що довго чинив опір перекладу тексту фільму російською мовою. Кінострічка режисера хоч і отримала міжнародне визнання, але не відповідала типовому радянському кіномистецтву.
«Навіть те, що в центрі картини — особистість, що стрічка виходила на ареал народного життя — було практично тоді заборонено, особливо українського народного життя. Сама українська ідея, яка в цьому фільмі утверджувалась, хоч би через те, що він був зроблений тільки в українському варіанті — то просто був політичний виклик», — коментував оператор фільму Юрій Іллєнко.
Кадр з фільму «Тіні забутих предків»
Активна діяльність шістдесятників тривала протягом двох-трьох років, проте і її пильно відстежувала радянська влада. Тодішнє покоління не встигло сказати все, що хотіло, і було придушене ідеологією соцреалізму. Коли Україна відновила свою незалежність, явище шістдесятництва почали детально досліджувати — уже не приховувалися твори, натомість переосмислювалося значення діяльності митців для нашої держави.
Тому покоління шістдесятників важливе для України — вони кинули виклик радянській системі й не боялися боротися за національну ідентичність.
