Часом трапляється, що люди, які відстоюють права інших, самі потребують нашого захисту. Так сталося із ЛГБТ-активісткою з Ужгорода Віталіною Коваль, яка 8 березня минулого року організувала акцію до Міжнародного жіночого дня і ледь не лишилася зору. Тоді радикали бризнули їй в очі фарбою, яка й викликала хімічні опіки. На щастя, зір Віталіни вдалося відновити, а ситуація остаточно окреслила її подальший маршрут: будь-що відстоювати рівноправ’я в країні. Її ініціативність не залишилася непоміченою і минулої осені вона стала героїнею «Марафону написання листів» – глобальної акції Amnesty International, коли у 200 країнах люди пишуть листи урядам з вимогами вжити заходів щодо окремих осіб, чиї права були порушені. Сьогодні в робочому графіку Віталіни складно знайти «вікно»: лекції, виступи, переговори з колегами інших країн. Однак активістка виділила час і розповіла редактору ELLE.ua, в якому випадку не варто здійснювати камінг-аут, у чому унікальність руху Me too та що робити жінці, яку б’є чоловік, але розлучатися вона не готова.
Світлана Кравченко: Розкажіть коротко, як все почалося: коли ви вперше вийшли на акцію протесту?
Віталіна Коваль: Це була Революція гідності, де я провела майже три тижні. Саме тоді я зрозуміла, що нам як громадянському суспільству під силу впливати на глобальні процеси в країні. А після камінг-ауту я вирішила стати ЛГБТІК активісткою. Мені хотілося, щоб підлітки не зіштовхувалися з моєю проблемою: не почувалися хворими чи якимись не такими.
Адже бути собою – це не помилка, помилка в тому, як це все сприймається нашим соціумом.
А потім я вже почала відстоювати права жінок, ці теми дуже дотичні.
С. К.: Як ви здійснили камінг-аут перед своїми батьками? Наскільки важко далося вам це рішення?
В. К.: Я йшла до цього 10 років, тому що вони були дуже гомофобними. Усі найменші спроби завести розмову закінчувалися скандалами.
Але на свій 25-й день народження я вирішила, що більше не хочу ховатися, розповідати вигадані історії про своїх хлопців і неіснуючі стосунки. Для мене моя орієнтація – не проблема, зі мною все нормально.
І тоді я сказала батькам: «Ви мене вчили бути чесною і завжди говорити правду. Я так і робила. Крім однієї речі, в якій я не можу зізнатися вам із 15 років». Звісно, це була важка розмова. Зрештою я почула у відповідь: «Добре, ми тебе любимо, але давай не будемо про це говорити». А два роки тому мама побачила моє інтерв’ю як ЛГБТІК активістки. Вона подзвонила мені і сказала, що пишається тим, що я роблю. Я стояла посеред міста і плакала. Для мене це було справжнє прийняття, про яке я мріяла все життя.
С. К.: На камінг-аут вам понадобилося 10 років. Що б ви порадили підліткам, які хочуть відкритися, але бояться?
В. К.: Я бачу, що в сучасних тінейджерів це все відбувається простіше: вони більш відкриті, демократичні і толерантні. Хоча і є певні речі, які їх стримують. Але моя порада така – це потрібно робити, і не тільки для себе, а й для оточуючих. Бо дуже багато українців зараз думають, що ЛБТІК – це якісь дивні створіння, які нічим не займаються, а тільки бігають по парадах. Все тому, що їхні знайомі бояться сказати правду і приховують себе. І якщо говорити про це відкрито, то серед нас буде поступово визрівати переконання, що орієнтація аж ніяк не впливає на людські якості.
Наприклад, не можна звільнити людину з роботи тільки через те, що вона гей. Робота – це не про секс.
Я би не радила робити камінг-аут в єдиному випадку: якщо ви ще неповнолітні і залежні від батьків, які можуть застосувати проти вас насильство (викинути з дому чи потягнути до попа). Якщо ж члени сім’ї більш-менш свідомі, говорити необхідно.
С. К.: Серед звичайних громадян побутує твердження «нехай спить хто з ким хоче, аби нічого не пропагували». Де ця межа між відстоюванням своїх прав і пропагандою? І чи потрібна пропаганда?
В. К.: Це питання актуальне переважно для пострадянських країн, в Європі більше знають про формування сексуальної орієнтації та гендерної ідентичністі.
У нас чомусь побутує думка, яка транслюється з Росії, що орієнтацію начебто можна змінити. Але якби це було правдою, то не було б ЛГБТІК спільноти, бо ми майже всі виросли в гетеросексуальних сім’ях.
Пропаганда – це коли ти приходиш до людини і змушуєш її змінити орієнтацію, бо тобі не подобаються геї. Інша справа – відстоювання прав. Майже усі, з ким я спілкувалася, думають, що їм треба ховатися, у підлітків сильні депресії і суїцидальні думки. Таким людям треба пояснити, що з ними все нормально і їм не треба нікуди втікати. В Ужгороді ми створили спеціальний ком’юніті-центр, де вони можуть отримати інформацію про свої права, психологічну консультацію чи просто пограти в настільні ігри. Це дало великий сплеск, люди перестали боятися.
С. К.: Як часто вам доводиться зіштовхуватися зі спротивом? І хто зазвичай стоїть за нападами на ЛГБТКІК активістів?
В. К.: За останні два роки сильно активізувалися ультраправі угруповання. Почали вони з фізичних атак представників ЛГБТІК (це одна з найвразливіших груп), потім з’явилися ромські погроми, напади на феміністські акції, а тепер на антикорупційних активістів. І це не випадкові люди, всі вони тісно скоординовані і профінансовані ззовні. Досить часто це школярі або студенти, які надихаються нацистськими висловами Німеччини 30-х років. Подібні речі, хоч і в різних масштабах, відбуваються зараз в Австрії, Франції та Іспанії. І тут очевидним є вплив Росії, яка вкладає багато грошей у ці групи. У випадку з нами її головна мета – дискредитувати Україну в очах світової спільноти.
С. К.: На тлі цього спротиву (а особливо після інциденту 8 березня) чи не з’являються у вас думки залишити активізм і більше не ризикувати власним здоров’ям?
В. К.: Кожна людина окреслює особистий рівень ризику, який вона може витримати у своїй діяльності. Я для себе його чітко визначила.
Я можу піти на легкі тілесні ушкодження, в інших випадках я потурбуюся про свою безпеку належним чином, бо мені важливо бути живою.
Але не робити нічого я теж не можу, тому що мені справді хочеться наблизити нашу країну до того рівня, коли представникам усіх груп тут буде комфортно.
.jpg)
С. К.: А що робити звичайним громадянам, які жодних нападів не здійснюють, живуть своїм життям, але й ніяк не захищають права ЛГБТІК. Чи цього достатньо – стояти осторонь?
В. К.: Якось я грала з португальськими школярами в гру, коли вони мали розділитися на три групи: нападників, захисників і мовчазних спостерігачів (які ще досить часто знімають насильство на телефон). І от у мене до всіх було одне питання: наскільки для вас нормальним є дивитися на явне порушення прав людини і нічого при цьому не робити? Якщо для вас це прийнятно, не робіть нічого. Якщо ж хочеться зробити бодай щось, але немає бажання займатися активізмом (говоримо вже про дорослих), почніть з найпростішого. Зробіть зауваження на якісь дискримінаційні речі, долучіться до підписання петицій або ж просто допоможіть комусь у біді.
С. К.: Як ви поставилися до руху Me too?
В. К.: Спочатку мені був незрозумілий такий рівень публічності.
Але потім я усвідомила, що це важливий момент у новітній історії, коли жінки відкрито говорять про реальну ситуацію з харасментом. Це потрібно робити. Тому що поки проблема не проговорена, немає що вирішувати.
Так само з проблемами ЛГБТІК і домашнім насильством. Ці речі хворобливі і важкі для усвідомлення. Бо дивитися правді в вічі завжди важко.
С. К.: Що ви радите жінкам, які страждають від домашнього насильства?
В. К.: Коли я почала вникати в цю тему, то була просто шокована. Майже кожна друга моя знайома або ж її подруга зіштовхувалися з такими випадками. Зазвичай це подружня пара з дітьми, де жінка матеріально залежна від чоловіка і їй нікуди від нього піти. І навіть коли вона поскаржиться до поліції, вони все одно залишаться під одним дахом, і ситуація знову повториться. Тому ми радимо потерпілим звернутися в кризовий центр. Там нададуть професійну пораду. Крім того, державі необхідно розробити інститути захисту. Наприклад, в Латвії агресора відселяють, щоб подружжя деякий час пожило окремо. У нас такого, на жаль, немає.
С. К.: А що робити жінці, яка хоче зберегти сім’ю?
В. К.: Універсального рецепту немає. Але якби таке трапилося зі мною, я б запитала себе: чи справді потрібна мені людина, яка мене б’є, чи готова я це терпіти далі. Якщо з якихось причин я обираю «так», тоді обом треба йти до психолога. Без цього проблему вирішити неможливо.
С. К.: Що Україні необхідно зробити на державному рівні для викорінення насильства як явища?
В. К.: Нам навіть не потрібно нічого додумувати – ми вже маємо готові приклади Швеції, Латвії та інших успішних країн. Якщо говорити глобально, варто почати з освіти і зміни нашого мислення.
«Б’є – значить любить» не може існувати в нормальній картині світу. Бо б’є – це б’є, а любить – це любить. Це різні речі.
Ми повинні через освіту пояснити жінкам їхні права. Це довга перспектива, яка змінить ситуацію за одне-два покоління. А коротка – ратифікація Стамбульської конвенції, яка допоможе скоротити кількість випадків домашнього насильства і забезпечити людей безкоштовною психологічною реабілітацією. Як показує світова практика, ситуація покращується на 20-30%. Якщо держава до цього долучиться, ми збережемо багато сімей.
С. К.: Як почалася ваша співпраця з Amnesty International? І як змінилося ваше життя після того, як ви стали однією з героїнь марафону написання листів?
В. К.: Я побачила у Facebook анонс про проведення тренінгів для координаторів марафону у 2016 році. Так я вперше провела цей захід в Ужгороді. А вже за три роки стала сама героїнею марафону. Для мене це було неочікувано, адже відбір проходив у головному офісі AI. Я погодилася, і потім почалося найцікавіше: сама кампанія, поїздки і виступи в різних країнах, зустрічі з представниками МЗС, школярами, активістами з різних сфер (наприклад, у Брюсселі я долучилася до маршу проти потепління клімату, в якому взяли участь 70 тисяч людей). За цей час я дуже виросла особистісно, а також запозичила корисний досвід для України.
С. К.: У багатьох існує скептичне ставлення до підписання петицій. Чи справді вони мають ефект?
В. К.: Під час своїх поїздок я зустрілася з двома героїнями марафону 2015 року. У них були дуже схожі історії, і обидві вони опинилися у в’язниці. Першу засудили на 30 років за те, що у неї стався викидень, в її країні це вважаєтья абортом і карається ув'язненням. Петиція надала справі розголосу, і жінку звільнили. Друга несправедливо засуджена зазнавала сексуального насилля від охоронців в’язниці, і її теж згодом випустили на волю. У нашому випадку марафон сприяв звільненню з російського полону Геннадія Афанасьєва. Тобто ця ініціатива справді має силу.
С. К.: Яка кінцева мета у вашій справі? Чого особисто ви хочете досягти завдяки участі в цьому марафоні?
В. К.: Ми хочемо, щоб напад 8 березня розслідувався належним чином: як кримінальне, а не адміністративне правопорушення. Бо зараз поліція домовилася з місцевими радикалами і загальмувала цю справу.
Якщо нам вдасться, то зрушать з мертвої точки розслідування злочинів, вчиненених на ґрунті ненависті (таких в країні в середньому 150 за рік, а вироків – нуль). Тобто наша справа стратегічна і має глобальні наміри.
Крім того, незважаючи на тиск, ми не здаємося, і знову організовуємо акцію в Ужгороді 8 березня. Є багато активісток і активістів, які вже долучаються до події, ми також очікуємо учасниць та учасників з інших міст, а можливо, навіть і з-за кордону.
