24 лютого я прокинувся о п’ятій ранку від вибухів. Я перебував на Салтівці у батьків — це одна з околиць міста поблизу кордону з РФ. Спочатку мені здалося, що хтось запускає салюти. Чесно зізнаюся, я до кінця не вірив, що буде війна. Я був упевнений: люди ж не настільки збожеволіли, щоб таке розв’язувати у ХХІ столітті в центрі Європи. Та з новин ми з мамою прочитали: Росія напала на Україну.
Наша квартира розташована на другому поверсі, тому батьки постійно ховалися в підвалі. У мене ж не було відчуття, що наш підвал є безпечним місцем, тому я туди не ходив. Кілька ночей я провів у коридорі. Міркував так: якщо снаряд прилетить у вікно, то дві стіни навряд чи мене врятують. Але якщо виб’ється скло, то вони мене захистять.
Перші чотири дні у мене не було розуміння, що це все відбувається насправді. І досі я перебуваю наче уві сні. Один із найбільш стресових днів був саме четвертий, тоді вибухи звучали кожні три-чотири секунди. Цілодобово. Причому вибухало частково десь за два кілометри від мене. Там жили мої друзі, і я дуже хвилювався за них. До них дуже близько кільцева дорога, там ішли бої з перших днів, поки наші не відігнали від міста росіян.
Із харчами нам пощастило, тому що моя мама дуже запаслива: була якась консервація, до того ж я бігав районами, діставав їжу в невеликих магазинах. Кілька разів ставав свідком неймовірного єднання між людьми. Якось до пивного магазину приїхала продавчиня (алкоголь уже тоді продавати було заборонено). А треба розуміти, що на Салтівці з першого дня не припиняються обстріли. І от я підходжу, а дівчина мені говорить: «Я відпросилася у керівництва приїхати сюди на пару годин, щоб продати людям хліб, морозиво, шоколад». Це було суттєво, тому що більшість магазинів уже не працювали.
Сьомого дня я пішов туди провідати друга на Північну Салтівку. І за п’ять хвилин у два будинки з одного боку влетіли два снаряди, а з іншого скинув бомбу літак. Я думав, що в мене вдома стрес, так от ні, справжній стрес був там!
Я вирішив, що у мене буде безпечніше, і забрав друга з собою. Тільки-но ми приїхали до мене, танковий снаряд потрапив у будинок, який стояв навпроти мого. Снаряд влучив у підвальну стіну, і на чотирьох поверхах винесло вікна.
Маму я вирішив відправити на Захід: організував їй та її подрузі поїздку до Львова, де знайомі допомогли їм дістатися Польщі (у мене там три роки живе молодший брат, так що їхати було куди). Звісно, у потязі було досить непросто, в одному купе сиділо по 12 осіб. Але така ціна життя.
З друзями із Північної Салтівки ми переїхали ближче до центрального вокзалу, тут більш-менш тихо. Поряд є магазин, можна роздобути воду, є світло, інтернет (у мене в квартирі була тільки вода). У перші дні ми ходили волонтерити на Південний вокзал. Тому що у військкоматі хлопців без підготовки не брали, до тероборони теж. Скооперувалися з хлопцем зі Львова, який організував невеликий волонтерський рух. Ми допомагали людям на вокзалі: піднести ветерана чи пенсіонера, перевірити документи, прибрати сміття, щоб людям було комфортніше. Хтось із людей панікував, але загалом усе проходило досить організовано. Згодом я зрозумів, що можу приносити більше користі, тому взяв ноутбук, телефон і почав вивозити людей із Салтівки.
Перші дні таксисти брали дуже багато грошей за проїзд — замість 200 грн могли заправити ціну в 6000 грн за той самий маршрут. Я також дізнався, що багато водіїв готові возити або безкоштовно, або тільки за вартість бензину. Пам’ятаю, коли ми покидали дім, я заплатив 700 грн. Ми мали два з половиною кілометри бігти з речами (я взяв три сумки і рюкзак). Бігли під обстрілами, як у фільмі жахів. Тоді нам пощастило: ми впіймали авто. Тому згодом я і почав розміщувати інформацію про добросовісних водіїв і допомагати людям.
Сьогодні, гадаю, на Салтівці пошкоджено десь 50-70% будинків, багато моїх друзів та знайомих залишилися без даху над головою. Не дивлячись на це, в місті намагаються підтримувати порядок і стежать за чистотою, вулиці прибирають, завали розбирають, допомагають тим, кому це потрібно. В міру своїх сил.
Комунальникам узагалі потрібно прижиттєві пам’ятники поставити: йдуть обстріли, а вони працюють. І от зараз у центрі міста стріляють, а все чисто і прибрано. Кожен із нас, харків`ян, робить усе можливе, аби місто хоча б не пригнічувало людей, які в ньому живуть. Що зараз у мене вдома, я не уявляю. Я вважаю себе дуже стійким, але коли я сидів у тій квартирі на Салтівці, то відчував, як у мене формується шрам від дискофорту. Та все одно мені часто хочеться навідатися туди хоча би прибрати. Але страхи зупиняють: а якщо сьогодні наведу там лад, а завтра прилетить снаряд…
Люди до всього можуть адаптуватися. Навіть ми, перебуваючи під постійними обстрілами, думаємо: ми впораємося, а от як Маріуполь? Хоча і в нас прямо над домом винищувачі літали. І повітряні бої були. Один винищувач летів так низько, що я бачив червону зірку з номером. А коли російські танки заїхали в Харків, у мене дрижала підлога в квартирі. Коли ж їх уже виганяли і вони зрозуміли, що місто не візьмуть, то почали стріляти по районах, куди дістають, за 20-30 км від міста. Тепер їхня артилерія просто обстрілює околиці Харкова: мій дім, домівки багатьох моїх друзів.
У мене знайомі сидять в окупованому Куп’янську і не можуть дочекатися, коли наші ЗСУ їх звільнять. Вони розповідали, що там комендантської години немає, сусіди виїхали за продуктами ввечері — зранку їхнє авто знайшли розстріляним. Там живе ще одна подруга, яка ховається у підвалі, каже, що окупанти ходять з обшуками, але не хуліганять. Тут уже як пощастить. Війна — це така річ, коли немає якогось єдиного мотиву, є тільки те, що в людських головах відбувається саме зараз. Мені здається, що я в свої 20 не був досить свідомим. А тут хлопцям по 22 роки дали автомат і сказали «Іди визволяй». Дивишся, і страшно стає — череда зі зброєю, яка прийшла на чужу землю. Багато хто з них тут залишиться в землі, навіть не усвідомивши, що вони тут робили і навіщо.
Чую від деяких друзів, що на заході України в деяких містах забирають до військкомату «підозрілих російськомовних». Якщо це правда, то від цього сумно. Тому що звідси люди втікають не за власним бажанням, до того ж (це чиста правда) до військкомату нас тут не беруть, хоч і багато охочих. Звісно, це стосується не всього Заходу. Взяти хоча б того хлопця зі Львова, який просто зірвався і приїхав до міста, яке бомблять. Я в захваті від нього! Але є люди, які не розуміють до кінця, що тут насправді відбувається і досить легковажно ставляться до ситуації. Ми всі зараз на одному боці, у нас один ворог. Дуже хочеться вірити, що коли все закінчиться, у нас залишаться ті найкращі риси, що проявилися зараз, і ми відбудуємо разом круту європейську країну.
Я вірю в перемогу і ЗСУ, але відчуття неминучості наздоганяє: так, як було, вже не буде ніколи, цих слідів не стерти. Це як у жартах про продукти: у мене шоколадка довоєнна лежить. Були довоєнні часи і є те, що буде потім. Поки що невідомо, що буде, але коли все завершиться, ми точно скрізь наведемо лад. Я сподіваюся, що гроші, які направляють уряду, справді підуть на потреби громадян.
По своїй роботі я спілкуюся з багатьма людьми, мене і сьогодні чекають мало не в кожній області. У Львові друг щодня приймає в своїй квартирі біженців, які прямують до Польщі. От зараз потік трохи спав, і він мене знову запрошує. Але мені здається, що поки що я можу бути корисним тут. Тут люди близькі, та й мені не хочеться їхати. Про закордон, звісно, і мови немає. Я навіть не знаю, чи поїхав би, якби кордони були відкриті. Не впевнений. Дуже не хочеться їхати зі свого міста. Воно поранене, його бомбили, але ми його дуже любимо. Харків — це Україна! Назавжди!
