Воєнний щоденник жительки Бучі: «Окупанти стукали в наші двері та вимагали виходити»

Яна Володько про життя в одному будинку з окупантами

Перші дні війни ми жили у трикімнатній квартирі моєї тітки, ховалися в її підвалі, а потім на першому поверсі, тому що він оточений парканами. Але коли в нас зникли вода, світло і зв`язок, ми вирішили переїхати до квартири брата Дениса в іншу частину Бучі. Зібрали матраци, подушки, пледи, клітки для тварин, їжу. Якби ми тільки могли тоді знати, що квартира Дениса, розташована на другому поверсі дев’ятиповерхівки, стане для нас пасткою. У перші дні були інтернет, мобільний зв’язок, світло, вода, але поступово все почало зникати. Та найстрашнішим стало те, що дитячий садок, розташований навпроти нас, окупували. Туди під’їхала військова техніка, танк, тентована машина. Солдати з білими пов’язками виламали двері, знайшли людей, які ховалися там в укритті, і почали виганяти їх на вулицю. Ми боялися, що вони піднімуться на другий поверх садочку, а це прямо вікна у вікна. З того часу ми перестали ходити по квартирі, тільки повзали.

Через деякий час вони почали стукати у двері під’їзду, а згодом і стукати по квартирах. Ми розуміли, що наша квартира ще вчора була умовним укриттям, а сьогодні стала в’язницею, бо в під’їзді стоять російські військові з автоматами, готові стріляти без попереджень. «Выходите, безопасная зона», — грюкали вони нам у двері. На той момент я тримала в руках кроля і молилася, щоб він не видав ні звуку, щоб ніхто не міг здогадатися, що у квартирі хтось є.

Найстрашнішим для нас була відсутність будь-якої інформації, чотири дні ми були з нульовим зв’язком. Тож ми вирішили спостерігати за ворогом: іноді підходили до вікна, сподіваючись, що через щільний тюль нас не буде видно. Єдиною розвагою в перші дні була для нас гра в карти, але згодом нас насварив сусід, щоб ми не привертали зайвої уваги будь-яким шумом.

На третій день вони вже смикали ручки квартир і ми зрозуміли, що їм чогось треба. Тим людям, яких вони вивели з підвалу, дозволяли вийти на вулицю і попити води. Тобто нічого з ними не робили, але й не відпускали. І ми побоювалися, що вони збирають мешканців квартир, щоб потім прикритися ними як живим щитом при вході до Києва. Ми почали планувати, що зможемо вискочити з вікна: зв’язували всі простирадла, які були вдома, обговорювали, хто і за ким лізтиме перший, хто спускатиме тварин. Ситуація ставала все напруженішою, і наша уява малювала найгірші картини: як вони вриваються в наш дім, як грабують, ґвалтують чи вбивають нас. Інформаційний вакуум і побутовий дискомфорт теж тиснули на моральний стан. І хоча ми встигли набрати ванну, змивати в туалеті було страшно, оскільки в Дениса дуже голосно текла вода по трубах. Ми прийняли дуже складне рішення для нашої сім’ї – ходити в туалет іншим способом, який не потребує змивань. Це було не відро. Жахливо, що ми навіть не встигли це все потім утилізувати.

Одного вечора ми вирішили втікати. Ми обговорювали варіанти: а якщо стрілятимуть в усіх, а якщо скажуть лягати? Єдине що ми не обговорили: а якщо стрілятимуть в одного? Ми настільки боялися підняти цю тему, хоч і розуміли, що може статися будь-що.

Ми знали, що робимо крок у безодню, але бездіяльність була для нас страшнішою, ніж ризик.

Внутрішньо ми прощалися з кожним, але рішення було прийнято. Ми завели будильник на четверту ранку, щоб встигнути зібратися і затемна вийти з квартири. Звісно, ніхто не спав, тіло трусилося від страху, за вікном було чутно постріли. Виявилося, що рашисти вибили двері в чиюсь квартиру і облаштували собі базу, щоб стріляти з вікон в сторону Ірпеня. Ми чули їхній тупіт, тому боялися видати бодай звук. Коли о четвертій ранку задзвенів будильник, я ще раз перепитала, чи всі готові йти. Я розуміла, що у нас було всього пів години, а далі – невідомість.

Ми всі дорослі люди, та як же нас треба було залякати, щоб ми боялися вийти зі своєї квартири? Бо в нас могли стріляти з будь-якого вікна, не запитавши, хто ми.

Ми вдягнулися, сказали кожному, як любимо один одного, сльози бігли самі. Максимально тихо вийшли з квартири з кролем і котом. У нас був план евакуації: порядок, хто за ким іде. На вулиці стояла темінь, але випав сніг, який підсвічував шлях. Під під’їздом ми побачили тентовані машини, що в них — техніка чи люди — ніхто не знав. Ми зупинилися, і мама сказала «Ідемо». Це були найстрашніші сто метрів. Боячись кожного шурхоту, ми вийшли з вулиці, потім прямували вздовж залізниці, минули декілька зупинок і побачили чоловіка з автоматом. Він помітив, як ми відскочили до лісу, і заговорив до нас українською: «Не бійтеся, швидко йдіть сюди». Я заплакала. Стало ясно, що ми на території України, що ми під захистом.

До точки евакуації з Ірпеня ми йшли 4,5 години — через підірвані мости та під обстрілами.

Коли автобуси нас привезли у Новобіличі, емоції взяли гору. Усе, що ми тримали 14 днів у собі, все вирвалося з грудей. Ми просто не вірили, що в сучасному світі таке могло трапитися з нами, що нам довелося через це все пройти.

Зараз ми у Львові, збираємося через Польщу їхати до сестри в Німеччину. Я у відносній безпеці, але почуваюся жахливо.

Усі стадії заперечення минули, сьогодні я намагаюся прийняти ситуацію і відчуваю, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше.

Коли я повернуся в свою квартиру? Коли влаштуюся на роботу? Коли почну заробляти хоч якісь гроші? Коли побачуся з усіма рідними? Ми розділяємося: хтось із чоловіків повернувся до Києва, хтось лишається у Львові, а ми з жінками їдемо з країни.

У мене немає нічого. Паспорт, кріль, переноска і миска для нього, одна кофта, і та погризена кролем, бо він сильно лякається. Усе. У мене більше нічого немає.


Реклама

Популярные материалы

Схуднути за 7 днів: ефективне та просте тренування


Чому йод важливий для жінок, та в яких продуктах він міститься...


Із чим носити найстильніші шорти цього літа


Читайте також
Популярні матеріали