У ніч на 24 лютого мені чомусь не спалося до самого ранку. Коли я почула перші вибухи, подумала, що це так голосно сусіди збираються на роботу. Але коли згодом від вибуху задрижали вікна і міжкімнатні двері, мені стало дуже страшно. Я розбудила хлопця і в паніці так і не змогла більше заснути. Два місяці ми обговорювали новини про можливе вторгнення росії, але до кінця не вірили, тому той ранок став справжнім шоком. Тростянець не моє рідне місто, я живу тут у приватному будинку батьків мого хлопця всього півтора року, але вже встигла його полюбити. Тут дуже красива природа, багато місць для відпочинку — справжній рай для душі. Я досі не розумію, за що над цим містом так познущався ворог.
До обіду 24 лютого ми чули вибухи, але вже згодом через Тростянець до Сум почала їхати російська техніка. На жаль, у місті не було наших блокпостів, і Тероборона ще не встигла сформуватися, тож російські війська зайшли без перешкод. Спочатку солдати махали нам руками, вітали, але коли наші почали їх вибивати, стали поводитися агресивно. Уже першого дня в Тростянці була цивільна жертва: розстріляли чоловіка, який їхав на авто в напрямку Сум.
Другого дня на даху вокзалу вже працювали їхні снайпери, там також постраждали цивільні, декілька людей потрапили до лікарні. Магазини й аптеки були розграбовані вже 25 лютого, окупантів найбільше цікавив алкоголь (можливо, саме тому вони поводилися так жорстоко). Мій хлопець встиг закупити основні продукти, коли в місто тільки в’їжджали танки. Вдома у нас були картопля, консервація, запаси круп, добре, що мама хлопця — запаслива господиня. Через тиждень у місті почало зникати електропостачання, а за ним і вода. Газ був до останнього, аж доки снаряд не влучив у наш двір. Ми запаслися водою, набрали в пляшки, в бідони й каністри. До криниці ходити було страшно, я взагалі не покидала двір аж до 12 березня. Тільки-но щось стріляло чи вибухало в місті, я одразу бігла до погреба — з душу, мокра, в халаті. Інтернет був дуже слабким, ловили його по всьому обійстю, щоб прочитати хоч якісь новини чи зв’язатися з моїми батьками, які живуть у Шостці. Коли оголосили про перший зелений коридор, ми побоялися їхати. Хлопець сходив у розвідку, побачив, що людей довго не випускають через обстріли, тричі повертали назад (російські війська користувалися періодом тиші, щоб обстрілювати з Тростянця Охтирку й переганяти техніку). Чекали на другий коридор. О п’ятій ранку 12 березня нас розбудив батько мого хлопця зі словами «Давайте збиратися». Це було складне рішення, речі ми збирали зі сльозами. Виїжджали я, мій хлопець і його молодший брат. Батько залишився вдома, оскільки випускали тільки одного чоловіка призивного віку, якщо він був за кермом.
Процес тривав дуже довго, було багато людей, всі авто шикувалися в колону, пересувалися всі дуже повільно. До речі, виїхати могли тільки ті, в кого були свої автомобілі. Спочатку до міста не допускали ніякого транспорту для евакуації, а всі маршрутки, швидкі і навіть катафалки з бюро ритуальних послуг були захоплені окупантами. Я особисто бачила, як росіяни сиділи в одному з таких автобусів — чомусь без вікон і з намальованою буквою Z.
Ми проїжджали пошкоджені адмінбудівлі, вокзал, дороги. Стояти в черзі було дуже страшно. Ми й так ризикнули, наважившись на виїзд. А тепер страшно було дивитися на російських військових, яких було дуже багато і всі зі зброєю. Поблизу нас почали літати снаряди, ми вибігли з авто і якийсь час сиділи під парканом. На першому блокпості російські військові перевіряли наші речі, багажник, капот. Мене кілька разів питали, чи є в мене телефон, а я просто дивилася у вічі і не могла вимовити ні слова. Я вже знала, що телефони забирають, тому все видалила, вимкнула і заховала його в авто. А от у мого хлопця телефон забрали. Передивилися все: Viber, Telegram, галерею, запитали, що таке «Приват.24», і що було у видалених файлах.
Нам пощастило, що нас перевіряв молодий військовий, йому років 18-20. Здалося, що йому було перед нами навіть незручно. Говорив нам: «Розумієте, ну так треба». Але він почав привертати увагу інших росіян, вони підходили до нас, щось обговорили і, зрештою, забрали телефон. Тільки-но ми від’їхали, відразу подзвонили оператору, щоб заблокував номер і всі картки. Але потім бачили, що хтось заходив у Viber і Facebook, певно, якось їм вдалося підключитися. Чули, що в декого з людей на блокпостах забирали продукти, ноутбуки, побутову техніку. Ми ж нічого такого навіть не ризикнули брати. Крім телефона, у нас відібрали хіба що vape. Але його не шкода, він старий був. Потім ще разів п’ять нас спиняли, перевіряли речі й багажник і знову питали про телефони. На що ми відповідали: «Забрали на першому ж блокпості». Один із окупантів, який перевіряв наші речі, був родом із Донецька. Він говорив: «У вас ще тут нормально, в нас було набагато гірше». Чула, що до Тростянця прийшло багато ДНРівців, які шукали наших воїнів АТО для помсти.
Тільки до Сум ми їхали години чотири, потім рухалися через Полтавщину до Черкащини. В автомобілі нічого не вмикали, вже настільки звикли до тиші. Ми навіть вдома у Тростянці дуже мало між собою спілкувалися, відео в телефонах дивилися з мінімальним звуком. Ми чули, що по місту ходили окупанти, мародерили, виганяли людей із будинків і оселялися в них. Тому ми зберігали тишу.
Через 10 днів після нашого від’їзду зателефонував батько і сказав, що в наш двір прилетів снаряд. Було зруйновано гараж, літню кухню з усією побутовою технікою, газовою плитою і котлом. Батько показував нам відео, як уся кухня горіла синім полум’ям, вогонь перекинувся на будинок, і хоч його встигли загасити, в будинку відвалилася одна стіна, повилітали вікна й міжкімнатні двері. Батько вижив тільки тому, що встиг заховатися в погріб. З майном ми всі подумки попрощалися ще в перші дні війни, тому що це було цілком прогнозовано. Сьогодні ж ми знаємо точно: матеріальне нічого не варте, головне — людське життя.
Хоча батько й облаштував собі одну кімнату, через відсутність комунікацій він змушений ночувати по черзі в своїх друзів та знайомих. Їхати з міста він категорично відмовляється, хоче відбудувати будинок, і я його розумію. Мій хлопець днями теж поїхав до батька, повіз йому продукти і бензин (з пальним там і досі складна ситуація). Разом трохи порозгрібали завали, поставили паркан, який винесло аж у двір сусідам, фотографували і документували руйнування.
На щастя, Тростянець звільнили від окупантів, сьогодні в місті прибирають той безлад, який вони після себе залишили. На вокзалі, в міській раді — скрізь, де вони жили, — сміття і сморід, розкидані матраци.
Перші дні після евакуації я дивувалася, як люди можуть посміхатися і жити нормальним життям. Я постійно відчувала провину, що мені вдалося врятуватися тоді, яколи інші мої співвітчизники залишаються під обстрілами. Але повертатися додому мені поки що страшно, ризики все одно залишаються. До того ж, по факту, нам немає де жити. Боюся повітряних тривог, сирен, боюся пережити той жах ще раз. Сьогодні я у відносній безпеці, але смикаюся від кожного шурхоту. Коли різко відчиняються двері, мене всю трясе. Ніколи не думала, що таке може трапитися зі мною. Здавалося, що це все інша реальність, якийсь кінофільм. Я не знаю, коли в мене мине цей страх і чи мине взагалі. Чи, може, потрібно з цим змиритися і жити далі? Не знаю.
*Ім’я і прізвище оповідачки змінені з міркувань безпеки