«Вони розуміли, що Іван Миколайчук — геній, тому боялися його». Інтерв’ю з Галиною Сулимою про українське поетичне кіно

Ексклюзивно для ELLE

З 15 по 19 червня у Чернівцях проходить кінофестиваль «Миколайчук OPEN», який став першим таким заходом в Україні з початку повномасштабної російської агресії. Миколайчук жив та багато знімав на Буковині. Музою кінофестивалю стала актриса Галина Сулима. Фільм Миколайчука «Така тепла, така пізня осінь», де він зіграв головну чоловічу роль, а Галина — головну жіночу, також увійшов до програми кінофестивалю. 

Ексклюзивно для ELLE акторка розповіла про українські фільми, талант Івана Миколайчука та особливості кіноіндустрії зараз. 

Як ви познайомилися з Іваном Миколайчуком?

Я грала головну жіночу роль у фільмі режисера Михайла Пташука, і мені було 15 років. А Іван Васильович Миколайчук був найбільш досвідченим актором серед усієї команди. Тоді ж він і розповів мені про сценарій, який написав з Іваном Драчем і Віталієм Коротичем, — сказав, що хоче втілити його в життя як режисер, і запропонував мені зіграти Орисю. Пізніше я почала навчатися у ВДІК, і до інституту прийшло затвердження про мою майбутню головну роль у фільмі Івана Миколайчука «Така тепла, така пізня осінь». Я тоді була в майстерні Сергія Бондарчука, і він не дозволяв студентам зніматися в кіно: мовляв, якщо погано зіграєте, то можете себе знищити. Але мене відпустив, тому що був переконаний: Іван Миколайчук — геній.

Розкажіть про зйомки фільму «Така тепла, така пізня осінь».

У цій картині був фантастичний акторський склад: Петро Михневич, Григорій Гладій, Наталка Сумська, Таїсія Литвиненко, Федір Стригун та Лесь Сердюк. Ми всі захоплювались Іваном Миколайчуком. Але радянське Держкіно не погоджувалося з нами: на Кіностудію Довженка керівництво надіслало 186 правок. Їм не подобалося все: любов до своєї землі, те, що героїня приїжджає з Канади, закохується та залишається в Україні. Вони лякалися філософії у фільмі. Вони розуміли, що Іван — геній, і знали, який він має вплив на глядачів, тому боялися його. Але Миколайчук завжди робив саме те, що хотів та відчував. Тому всі його ролі у фільмах щирі й талановиті. 

Які враження Миколайчук на вас справив як актор та режисер? Як він працював на майданчику з акторами?

Іван працював з акторами по-особливому. Так, ми читали сценарій, розмовляли, але репетицій він не проводив. Він сам був геніальним актором, тому ніби влазив у нашу акторську шкіру і розумів дуже добре, хто і що відчуває. Йому у фільмі потрібна була саме твоя особистість, тому було дуже багато імпровізації. Якщо йому щось не подобалося, то він казав: «Перепрошую, сонечко, все дуже добре, але потрібно зняти ще, це більше оператору потрібно, ніж мені, тож зіграй трохи інакше». У нього майже всі грали добре з першого дубля. 

Яким вам запам’ятався Іван Миколайчук? 

Він дав мені той сенс творчого життя, який я сповідую. Під час зйомок мене часто питали: «Ви така молода жінка, навіщо вам це? У нього [Миколайчука] така “бандерівська” репутація. Вам складно буде після цього фільму знайти роботу в кіно». Але лячно мені не було, я вірила у свою долю і долю фільму. І кінострічка згодом отримала багато призів, але прокату в неї не було. Я знаю, що зараз Держкіно робить повторний прокат «Українського поетичного кіно». Може, глядачі побачать і картину «Така тепла, така пізня осінь» — Миколайчук про це мріяв. Після того як я знялася в цьому фільмі, він написав для мене декілька сценаріїв — наприклад, я мала грати Марусю Чурай, навіть Ліна Костенко погодилася. Але знімати Іванові Миколайчуку не дозволили.

Яким було українське кіно у 1980-х роках, яке згодом стало нашим класичним культурним надбанням, зібраним під терміном «Українське поетичне кіно»?

Я знімалася у фільмах усіх режисерів українського кіно: Леоніда Осики, Михайла Іллєнка, Вадима Іллєнка та Миколи Мащенка. Це ролі, записані у книгу життя. Багато із цих фільмів були зняті проти волі влади, але я пишаюся тим, що кінострічки таки отримали визнання та увійшли в історію не тільки українського, але і європейського кіно.  

На чому сфокусована ваша діяльність зараз?

Я вже давно живу на 2 країни — Францію й Україну, також маю посаду президентки Alliance Française Odesa. У 2019 році я отримала пропозицію від мера Одеси Геннадія Труханова і директорки департаменту культури та туризму Тетяни Маркової — створити в Одесі кінокомісію. Так Odesa Film Office став хедлайнером кінокомісій України. Ми реалізовуємо різні проєкти — зокрема, франко-український фестиваль короткого метра «Міст». 

Як і де ви зустріли повномасштабне вторгнення Росії в Україну? Що тоді переживали?

Я була в Парижі — приїхала у грудні, хотіла побачити родину та узгоджувала роботу нашого кінофестивалю. Навіть мала квиток на 2 березня, щоб повернутися додому. Перше, про що я подумала, — як добре, що моя мама не дожила до цього. Коли вона була маленькою, то з батьками пливла на пароплаві — наздоганяли пароплав «Ленін», бо спізнилися на нього. Тоді ж на їхніх очах і влучили бомбою в того «Леніна». Відтоді мама кожної грози боялася. 

На що б ви порадили звернути увагу молодому поколінню акторів у майбутній роботі?

Раджу нічого не боятися, йти вперед і створювати своє кіно. А ми завжди допоможемо, підставимо плече і будемо радіти вашим успіхам.  

Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?

Я зараз не думаю про своє життя. Я дуже хочу, щоб усі цінності, яким віддані ми, українці, залишилися. І щоб після нашої перемоги ми залишилися такі ж згуртовані, сильні, мужні, як зараз. І щоб нас цінували у всьому світі, а решту ми зробимо самі після перемоги. 

Реклама

Популярні матеріали

Пампухи до Різдва: готуємо традиційну українську страву


Новорічний френч: трендовий святковий манікюр


Це база: чорні пуховики, які ніколи не вийдуть з моди


Читайте також
Популярні матеріали