Про благодійність зсередини, неідеальність української системи та як перевірити фонд на чесність

Відповідаємо на популярні запитання

В Україні відсутній державний регулятор благодійного сектору. Тому охочих збагатитися на сердечності людей стає все більше. Як у таких умовах створити фонд з ідеальною репутацією, якому довіряють міжнародні компанії та тисячі українців? Як це, щодня чути про дитячі хвороби, коли ти – мама двох синів? Про благодійність зсередини, неідеальність української системи, досвід інших країн, а також практичні поради для перевірки прозорості діяльності благодійних фондів – в інтерв’ю з Валерією Татарчук, засновницею БФ «Твоя Опора».

Леро, що стимулювало вас почати займатися благодійністю?

Люди часто приходять у благодійність після особистої біди. Моя історія інша. До добрих справ батьки привчали мене з дитинства – виховували за принципом: «Завжди допомагай тим, хто цього потребує». Школяркою я організувала у своєму дворі волонтерську команду «Білий пегас». Ми допомагали бездомним тваринам, тушили траву, тобто «ростили» добрі справи в міру своїх дитячих можливостей.

А діяльність фонду розпочалася з Ромчика, нашого першого підопічного. Я дізналася його історію з фейсбуку. Хлопчику було два чи три дні, коли мама відмовилася від нього, бо той потребував термінової операції. Спільними зусиллями нам із подругами вдалося зібрати потрібну суму. Коли Рому виписали з лікарні, ми продовжили відвідувати його у дитбудинку. На той момент я і сама була мамою немовляти і розуміла, що Ромі необхідні підгузки, одяг та  інші  речі, яких йому просто нікому дати.

Коли вдалося допомогти одній дитині, зупинитися вже неможливо.

Тому після Роми у нас з’явилося ще кілька підопічних. Як людина, яка працювала у фінансовій структурі, я усвідомлювала: якщо хочемо продовжувати допомагати, потрібно зареєструвати фонд. Бо збирати гроші на картку та звітувати у фейсбуці – несерйозно. Аби масштабувати допомогу, потрібно діяти глобальніше.

Фонд «Твоя опора», засновницею якого ви є, багато допомагає діткам із хворобами серця. Чому обрали для себе такий напрямок роботи?

Допомога діткам із вадами серця – справді наш флагманський проект. Масштаби лиха такі великі, що ми не змогли залишатися осторонь. Щороку в Україні народжується близько трьох тисяч дітей з ССЗ (серцево-судинні захворювання – прим.ред.) – хтось зі складнішими, а хтось з простішими випадками. І якщо вчасно не надати хірургічну допомогу, то 91% зі складнішими помирає. Однак якщо прооператувати, то 99,9% дітей з простішими випадками мають шанс на повноцінне здорове життя.

Я знаю достатньо історій, коли діти гинуть не тому, що неоперабельні, а тому, що в пологовому банально немає потрібних ліків.

Такі препарати необхідно ввести в перші години життя, аби кардіохірурги мали змогу врятувати дитину. Тому ССЗ насправді не вирок. Можливо врятувати безліч дітей та ще й невеликим коштом. І ми працюємо над цим.

Культура благодійності в Україні тільки зароджується. Чому, на вашу думку, українці не до кінця довіряють благодійним фондам?

Багато благодійних фондів, на жаль, дискредитували себе і наш сектор загалом. Українцям, які чесно заробили свої гроші та прагнуть поділитися ними з іншими, потрібно створити такі умови, аби вони із заплющеними очима віддавали кошти і не хвилювалися, що їх витратять не за призначенням. Для цього фонди повинні діяти прозоро. А сьогодні це рідкість, мало хто звітує навіть у податкову. За статистикою 2018 року із 17,5 тис. фондів лише 7 тис. подавали звіти. А все тому, що у нас в державі ніяк не врегульоване це питання, немає органу, який би все контролював. Але я впевнена, що ми до цього прийдемо. Україна – молода країна, і культуру благодійності нам ще потрібно виховати.

Як порадите обрати та перевірити прозорість діяльності благодійного фонду?

Нещодавно я натрапила у соцмережах на пост зі світлиною маленької дитини. Писали, що вона терміново потребує операції, буквально у найближчу добу, і на даний момент знаходиться в Інституті Амосова. Ми не перший рік співпрацюємо, тож я зателефонувала головному лікарю. Виявилося, такої дитини не існує, інформацію поширювали шахраї. Я переглянула інші публікації на цій сторінці, там були ще пости із закликами про допомогу, і всюди вказувалися одинакові реквізити.

Такі пости мають мету мотивувати людину діяти емоційно – перекинути гроші, зробити репост.

Я називаю це токсичною благодійністю.

Тож не варто піддаватись на такі махінації. Потрібно вмикати критичне мислення – зайти на сайт, переглянути соцмережі, пошукати звіти, зрештою перетелефонувати в лікарню та уточнити, чи справді у них перебуває така дитина.

Судити про чесність організації, яка збирає кошти можна ще й по її партнерам. Якщо серед донорів великі міжнародні компаніі – це знак прозорості фонду. Великий бізнес не довіряє свої бюджети без скрупульозних перевірок.

Яка країна в сфері благодійності є для вас є показовою? З кого Україна повинна брати приклад?

Одна з кращих – Велика Британія. Система благодійності там врегульована таким чином, що шахрайству немає місця. Усі фонди, не залежно від масштабу, зобов’язані звітувати. Якщо котрийсь із них цього не робить – надсилається попередження. Якщо і це ігнорується – то фонд просто ліквідують, а всьому менеджменту, правлінню та наглядовій раді забороняють займатися благодійністю назавжди.

Контролює напрямок благодійності підміністерське відомство, що називається Charity Comission. У них є сайт, на якому можна знайти всю інформацію про будь-який зі 168 тисяч зареєстрованих фондів. Я вважаю, це надзвичайно круто! І для фондів також. Тому що прозорість, підтверджена на державному рівні, допомагає завойовувати серця донорів.

Також у Британії чимало платформ для фандрейзингу. І не тільки там, це розповсюджена практика у всіх розвинених країнах. Нещодавно я натрапила на одну круту фандрейзингову платформу в США, на якій було зареєстровано 5 тис. фондів і задумалася, як вони адмініструють всі ці збори. А потім усвідомила: фандрейзингові платформи займаються своїми справами – створюють нові інструменти, для залучення коштів, а прозорість фондів гарантують державні регулятори.

Часто тих, хто займається благодійністю, сприймають за фей та чарівників. Допомагати – це просто? Що показує ваш досвід?

Допомагати – це непросто з багатьох причин, але це наша робота.

Лікарям також непросто, іноді їм доводиться приймати важкі рішення.

Як і нам. Але наша праця спрямована на порятунок людей. Тому будь-які зусилля виправдані.

У вас двоє синів. Як привчаєте їх до благодійності? Та як загалом родина ставиться до вашої діяльності?

Моєму старшому сину Міші – вісім, і будучи молошим, він думав, що мама працює лікарем. Бо часто бачив мене по телевізору в білому халаті (усміхається). Зараз він розуміє, що мама створила фонд, який допомагає діткам. Особливо йому болить за дітей з дитбудинків. Він часто розпитує, чому їх залишили батьки, що з ними буде далі. І яка гордість переповнила мене, коли одного разу Міша заявив, що хоче зібрати всі іграшки, якими вже не грається, і віддати їх сиротам. Я ніколи не просила його про це, навіть не казала, що так можна. До такого рішення він дійшов сам.

Я намагаюся пояснювати хлопцям (молодшому сину Лери – чотири роки – прим.ред.), чому важливо допомагати іншим. Так мене у свій час вчили і мої батьки. Сподіваюся, коли хлопці виростуть, керуватимуться такими ж принципами.

Загалом моя сім’я – це моя опора. Мій чоловік бачить, як важко іноді мені даються якісь рішення, як хвилююся, коли відмовляють донори, і часто нервує навіть більше за мене. Якось нам потрібно було оперативно знайти молоко для одного з дитбудинків. Поки дорослі дядьки гралися в тендери, діти залишалися без їжі. На щастя, все закінчилося добре, нам вдалося дістати молоко. Але чоловік настільки перейнявся, що якось розбудив мене зі словами: «Леро, а молоко в «Антошку» закупили?». Я засміялася і кажу: «Закупили, спи». Із підтримкою сім’ї впоратися з будь-якими труднощами набагато легше.

Морально у вас не найлегша праця. Немає нічого гіршого, аніж бачити хворих діток. Як абстрагуєтеся/відпочиваєте після напруженого дня? Чи ви настільки любите те, чим займаєтеся, що й абстрагуватися не потрібно?

Є чудовий вислів: «Якщо не хочеш працювати ні дня, знайди справу свого життя». Мені є з чим порівнювати. Багато років я працювала в банківській сфері. Робота мені подобалася, але водночас дуже виснажувала. Зараз я працюю не менше, а може навіть більше, чітких відпусток і вихідних немає, але я їх і не потребую. Бо вважаю це своїм призначенням. Іноді можу навіть встати серед ночі, бо у мене з’явилася ідея, яку терміново потрібно записати.

Це нелегко бачити хворих діток, але я не дозволяю собі розкисати.

Моя робота – знаходити гроші, аби рятувати їх. Якщо я буду плакати над їхніми ліжечками, вони не отримають свій шанс. Тому намагаюся відставити емоції і всі сили кинути на допомогу.

У мене є big dream – дуже хочу, щоб дітки у всьому світі були здорові та щасливі. Якщо думати раціонально, вона недосяжна. Але я свято вірю, що колись наш фонд перекваліфікується з допомоги дітям на допомогу пінгвінам в ЮАР. Тому що добро завжди перемагає зло.


Реклама

Популярні матеріали

Які босоніжки нам потрібні цієї весни


«Діамант — найгарніша і найбажаніша інвестиція»: засновниця Diva...


Сучасний погляд на українські традиції: чому варто відвідати...


Читайте також
Популярні матеріали