#ОМКФ2019

ИЗВЕСТНЫЕ БЛОГЕРЫ РАССКАЗЫВАЮТ, НА ЧТО ОНИ...

AROUND HER: СТИЛЬНЫЕ ОБРАЗЫ ДЛЯ ОТДЫХА В...

СВЯТОСЛАВ ВАКАРЧУК ВІДПОВІВ, ЩО БУДЕ З «ОКЕАНОМ...

ДО МУРАШЕК: ХЕЛЕН МИРРЕН В ТРЕЙЛЕРЕ СЕРИАЛА...

«Народження сина стало для мене поштовхом зайнятися реформою фізкультури в школах», — Олександр Педан

Майже два роки тому телеведучий створив рух JuniorZ, завдяки якому разом із командою впроваджує нові види спорту в шкільну програму. Як шоумен планує ламати освітню систему, він розповів в інтерв’ю шеф-редакторці ELLE.UA 

Коли ми п’ятнадцять років тому здавали шкільні нормативи з човникового бігу й закидали на оцінку безліч разів баскетбольний м’яч у кільце, в прокат саме вийшов фільм «Досягни успіху» про дівчат-чирлідерок із Кірстен Данст у головній ролі. Звісно, більшість із нас уявляли себе на їхньому місці, вирізали з пакетів помпони, намагалися копіювати їхні танцювальні зв’язки. Врешті на цьому все й скінчилося. Втілити в життя нашу нереалізовану мрію дитинства стати чирлідерками відтепер мають можливість сучасні школярки. І не тільки цю. Півтора року тому шоумен Олександр Педан, знаний своїм захопленням екстремальними видами спорту, запустив волонтерський проект JuniorZ, покликаний зробити ненудною фізкультуру в школах і ввести нові види спорту в програму, серед яких, окрім чирлідингу, присутні петанк, хортинг, флорбол, бадмінтон, корфбол, реґбі, сумо, фризбі, самбо та американський футбол. Як телеведучий планує це зробити, він розповів в інтерв’ю ELLE.UA. 

Александр Педан

Анна Іванова: Що підштовхнуло вас зайнятися реформуванням фізкультури в школах? 

Олександр Педан: Поштовхом для мене стало народження сина. Я часто бачив за кордоном, як маленькі дітки разом із татом займаються серфінгом: у них немає страху, вони катаються краще, ніж дорослі. Це неймовірно красива картина! Я зрозумів, що хочу, аби мій син так само з дитинства мав змогу займатися різними видами спорту. Щоб йому було байдуже — брати до рук ключку, ракетку чи м’яча буцати. Таким чином він буде «своїм» у будь-якій компанії. Звісно, я можу відвести його на різні спортивні гуртки, та чи вистачить у нього на все часу? Не факт. Крім цього, мало приємного в тому, щоби після школи їхати годину на гурток, а потім повертатися ще стільки ж часу назад. Дитина втомлюється й не отримує від цього задоволення. І я подумав: а чому б не займатися цим на уроках фізкультури?

Наразі дітям там нецікаво, мами пишуть їм підроблені довідки, особливо дівчаткам, аби ті нічого собі не пошкодили та не напружувалися.

Хлопці більш-менш бігають, але не всі, тому що в школі затятий учитель фізкультури займається нормативами і вчить дітей лазити по канату та стрибати через козла. Це проблема нашої освіти загалом і ми вирішили, як це можна змінити. 

А. І. Як збирали команду та чи легко було домовитися з Міністерством освіти про співпрацю? 

О. П. Я багато років особисто знаю спортивні федерації та їхніх представників, ми з ними легко знайшли спільну мову. Виявляється, вони теж хотіли зайти в школи, деякі навіть почали розписувати програми, але їх не пускали, оскільки для цього потрібен дозвіл з Міністерства освіти України. Отримати його складно через серйозну бюрократію. Президент федерації чирлідингу Андрій Боляк сказав, що вже спілкувався з представниками відомства і знає, як правильно розписати й подати наш проект. А завдяки моїй упізнаваності нам легше було зайти до міністерства. Я почав головою розбивати стіни, стукати в двері. Через те, що нині якраз запроваджується нова українська школа, дозвіл нам дали досить легко. 

Александр Педан

А. І. У чому полягає ваш проект та як саме ви співпрацюєте зі школами? 

О. П. Ми збираємо на майстер-клас усіх учителів обраного міста. Спочатку я викладаю їм теоретичну частину, потім ми ділимо їх на команди і вони проходять вісім видів спорту протягом трьох-чотирьох годин. Буває таке, що ми займаємо одночасно актову залу, спортзал та навіть хол. Це підтвердження того, що не потрібно якось спеціально переоснащувати шкільні спортивні зали. Після майстер-класу ми слухаємо фідбек від вчителів і вони отримують сертифікати. Далі ми підписуємо меморандум із мером, який засвідчує підтримку руху JuniorZ і надання спортивного спорядження школам.

Після нашого від’їзду з учителями працюють представники федерацій видів спорту, що їх обрали фізкультурники. За кілька місяців ми приїжджаємо знову, збираємо дітей та проводимо для них спортивний фестиваль, де вони грають у нові ігри. Мотивуємо їх фотографіями з Педаном, подарунками школам. Вони аж пищать від радості. За півгодини вже беруть ключку та грають у своє задоволення. Це показник того, наскільки легко запровадити нові види спорту в школах. Наприкінці ми організовуємо матч зірок, у якому беруть участь діти, яких ми відібрали протягом фестивалю. У найближчому майбутньому хочемо ще організувати шкільні спортивні ліги, аби гравці всіх видів спорту збиралися разом, спілкувалися та грали. 

А. І. У чому особливості кожного виду спорту, який ви впроваджуєте? Читала, що бадмінтон коригує зір, наприклад. 

О. П. Так, це правда, адже під час гри ти периферичним зором стежиш за своїми колегами, водночас око зосереджене на маленькому волані, який постійно змінює напрямок.

У кількох країнах бадмінтон уже запроваджений у шкільні програми саме для покращення зору. Таким унікальним є кожний наш вид спорту. 

Александр Педан

Деякі з них не потребують навіть фізичної підготовки. Наприклад, гру в петанк придумав французький пенсіонер, у якого були проблеми з ногами. Потрібно просто кидати м’ячі та збирати їх. Під час гри діти все одно присідають, рухаються, але без кардіонавантажень, які заборонені людям із серцевими хворобами та зайвою вагою. Оскільки це легка гра, ми пропагуємо її навіть у дитячих садочках та молодших школах. 

А. І. Наскільки я знаю, усі впроваджені вами види спорту при цьому — гендерно рівні. 

О. П. Так, у них можуть грати й хлопчики, й дівчатка, причому в одній команді. Справа в тому, що той же футбол є травмонебезпечним: один із гравців може вибити м’яча з-під ніг іншого і хтось із них зазнає травм. У наших видах спорту вибивати будь-що з рук заборонено правилами, всі ігри безконтактні. Наприклад, корфбол голландці придумали на початку двадцятого століття спеціально для того, аби об’єднати хлопців та дівчат на одному майданчику. Зараз вони активно грають у нього навіть сім’ями. Зазвичай грають чотири на чотири: у кожній команді двоє хлопчиків та дві дівчинки, обороняються хлопці проти хлопців, а дівчата проти дівчат. На відміну від баскетболу, вибивати м’яч не можна. Треба просто підняти руки.

Фризбі також безконтактний та гендерно рівний. У цю гру можуть грати від двох до семи людей, причому де завгодно: потрібно просто кидати фризбі та ловити його у певній зон. Ще є флорбол. Його придумали шведські хокеїсти, які не мали чим зайнятися влітку. Вони ганяли м’яч ключками в спортивному залі, а коли їх почали звідти виганяти, бо ті псували підлогу, натягнули на ключки шкарпетки й продовжили грати. Так виник флорбол, який нині став спортом номер один у Швеції. Ключка, якою грають, важить триста грамів, м’яч — двадцять п’ять.

Таким легким спорядженням неможливо нікого травмувати. Крім того, тримати ключки вище колін є порушенням. І, звичайно, ними заборонено битися. 

Усі вважають регбі небезпечним видом спорту, бо гравці штовхаються, вибивають одне одному зуби. Але є безконтактний регбі: гравцям вішають на пояс стрічки на липучках, і щоб отримати м’яч, необхідно зірвати стрічку з людини, яка з ним біжить. В одній команді зазвичай грають троє або четверо хлопчиків та одна дівчинка. Слово «регбі» тільки звучить страшно.  

Також є чирлідинг. У США цей вид спорту був запроваджений хлопцями, які виступали групою підтримки своїх спортивних команд. Коли почалася війна у В’єтнамі, багатьох із них забрали на фронт, і чирлідинг підхопили дівчата.

Це не тільки спорт і танці, а ще й патріотичне виховання, оскільки діти спочатку вболівають за свою школу, потім за район, місто, та зрештою — за свою країну.

Александр Педан

Я бачив багато подібних прикладів у США. На відміну від нас, там популярними є орієнтовно десять видів спорту. Зокрема, хокей, американський футбол, баскетбол та бейсбол. Усі канали б’ються за те, щоб їх показувати, усі діти хочуть займатися. На будь-яких університетських матчах завжди повні зали. 

В Америці, до речі, футбол краще підхопили дівчата. Їхня жіноча збірна з сокеру (так в США називають європейський футбол. – прим. ред.) — одна з найкращих у світі. Цей факт наштовхнув мене на думку, що в нас може бути схожа історія. Адже не всі діти хочуть грати лише в футбол чи баскетбол. Їм потрібно дати альтернативу, і ми за це боремося. 

А. І. До якого міста ваша команда поїхала першою та як відбувалася комунікація з місцевим керівництвом?

О. П. Я принципово не хотів починати з Києва, оскільки це не було би показово для маленьких містечок України. Тому ми поїхали до мого рідного Хмельницького. Я знайшов телефон мера і особисто зателефонував. Його зацікавила ідея й після цього ми надіслали йому лист підтримки з Міністерства освіти. Він дав наказ, щоби зібрали всіх вчителів міста. Ми виклали вчителям теоретичну частину проекту, підписали меморандум із мером, який засвідчує підтримку і гарантує те, що школам буде передано спортивне обладнання, яке знадобиться їм для видів спорту, що вони обиратимуть.

На самому початку ми думали, що найбільша проблема буде в учителях. Утім, найбільший спротив чинили місцеві відділи освіти, навіть коли в програмі був зацікавлений мер. Особливо ця бюрократія помічена у містах мільйонниках. Наприклад, відомство могло забути зібрати вчителів, або не дати потрібного листа. У них є свої важелі й певна система, але ми її ламаємо. 

А. І. Якщо до першого міста ви поїхали за власною ініціативою, нині в містах про вас уже знають і особисто запрошують?

О. П. Так, але буває по-різному. Наприклад, я представляв на саміті мерів нашу програму, після чого до нас звернулося кілька міських голів. Зокрема, мер маленького містечка Лебедин підійшов та спитав, що потрібно зробити для  реалізації проекту в них. Там, здається, тільки шість шкіл. Нам складно було робити до них окремий виїзд, тому ми поїхали в Суми, а на зворотному шляху завітали до Лебедина. Вони забезпечили трансфером, харчуванням та проживанням, бо в нас не передбачено на це коштів. Мер нам в усьому допоміг і ми закупили спорядження для шкіл, причому повні комплекти.

Зазвичай ми пропонуємо вчителю вісім видів спорту і для нас справжня перемога, якщо він обирає два чи три. Втім, є такі, що впроваджують більше.

Александр Педан

Наприклад, Ігор Могльора сам знайшов спортивне спорядження на п’ять видів спорту. Для мене це показник. Минулого року ми нагородили його та ще одного викладача премією «Найкращий вчитель року за версією JuniorZ» у розмірі тридцяти тисяч гривень на двох. 

Нещодавно був ще один цікавий випадок в Одесі. Ми провели там майстер-клас, а вже наступного дня бачу, як молода викладачка грає з дітьми у фризбі. Виявляється, після тренінгу вона звернулася до місцевих фриазбістів і ті подарували їй кілька дисків. Тож вона одразу почала впроваджувати цей спорт у школі.

Наша програма — рятувальний круг для молоді, яка хоче бути вчителями фізкультури. У них горять очі й вони підхоплюватимуть наш проект. 

А. І. Хто більш ініціативний — вчителі з маленьких чи великих міст? 

О. П. Прагнуть більшого та готові до змін саме жителі містечок. Їм фактично немає чим зайнятися і вчителі хочуть зробити щось корисне. Вони знаходять можливість, навіть якщо її ніби немає. Загалом проблема не у викладачах. Учителя можна порівняти з солдатом, це людина, яка виконує свої розписані обов’язки. Звісно, є вчителі зі своїм креативним підходом, тому спочатку вони не дуже зацікавлені, думають: «Педан, що ти нам тут розповідаєш? Я цим тридцять років займаюся, а ти хто?» Але коли я даю їм спортивне спорядження, вони починають бігати з великими очима, як діти. Не всі, але десь половина. Питають: «Нащо ці танцюльки?» Кажу: «Не танцюльки, а чирлідинг!» (Сміється). І вони йдуть займатися, розуміючи, що саме це в тренді і дітям буде це цікаво.  

А. І. Чи є система оцінювання впроваджених видів спорту у школі, чи це просто for fun?

О. П. Ні, ми й не збираємося їх оцінювати. Я взагалі проти нормативів і «спорту великих досягнень», що був у Радянському Союзі. Як на мене, це застаріла система, що відлякує дітей. Не склавши норматив, дитина завтра не хотітиме його скласти. Адже ніхто не звертає уваги на те, що в неї з одинадцяти до чотирнадцяти років відбувається статеве дозрівання, яке в кожного протікає по-різному: хтось розвивається фізично швидше, хтось – пізніше.

Часто дитину садять на лавку запасних, ставлять останніми в лінію, але через рік вона виросте й теоретично зможе показати кращі результати у спорті.

Про це все йдеться в іноземних матеріалах, про це пише шведська методичка, яка запровадила флорбол. Я за спорт у вигляді гри, особливо для маленьких дітей. Чим більше вони будуть насолоджуватися грою, тим краще будуть складати ті нормативи. 

Коли дитина грає в кайф, вона отримує адреналін, бігаючи по майданчику, і її це не напружує. Граючи з ключкою, вона вчиться стартувати, зупинятися та бігти в інший бік. За місяць-два вона на «відмінно» складатиме норматив, що має назву «човниковий біг», тому що для неї це вже буде абсолютно органічно. Багато хто з нас ненавидів цей норматив у шкільні роки. 

А. І. Я ненавиділа норматив із закидання баскетбольного м’яча у кошик.

О. П. Хто взагалі сказав, що дівчинка у п’ятому класі повинна вміти докидати до кошика? Баскетбольний м’яч доволі важкий, особливо для учнів молодшої школи. Я й сам опанував правильний кидок у кільце лише в університеті, бо до цього мені просто не вистачало сили в м’язах. Альтернативою для школярів може бути корфбол. М’яч тут набагато легший, подібний до волейбольного. Якщо потрібно, можна опустити кошик нижче. Тоді в дитини краще виходить кидати м’яч, таким чином підвищується її мотивація. 

Александр Педан

А. І. У скількох містах ви вже встигли побувати разом із JuniorZ?

О. П. У шістнадцятьох. У деяких навіть по два-три рази.

А. І. Навіщо?

О. П. Ми маємо об’їздити Україну мінімум двічі. Спочатку ми демонструємо наші види спорту й вчимо учителів, потім купуємо спорядження, працюючи з федераціями, які дають своїх постачальників та свої знижки. Ну не буде летіти той диск, який куплять за десять гривень, треба купувати правильне спорядження, і ми в цьому допомагаємо школам. Потім ми зустрічаємося з дітьми. Наприклад, у Хмельницькому до нас на центральний стадіон прийшло дві тисячі школярів. Всі отримали подарунки, футболки, водичку, сертифікати, пограли зі мною. Дві-три школи зазвичай отримують ще по десять тисяч гривень на спорядження. Причому це отримує або найкращий учитель, або найкращий гравець серед дітей. Тобто дитина може виграти спорядження для школи і потім має повне право вимагати цей комплект від учителів. (Сміється). 

А. І. Наскільки я розумію, ви вкладали власні кошти у цей проект? 

О. П. Так. 

А. І. Про які суми йдеться?

О. П. Я не рахував навмисно, бо це для мене не бізнес-проект. Спортсмени з федерацій їздили за власний кошт, інколи нас зустрічало місто і ми їм за це дуже вдячні. Коли ми проїхали вже понад десять міст і побачили, що проект працює, у нас з’явилися партнери. Хоча для них співпраця з нами — цілковита благодійність. Наприклад, нашим партнером є «Моршинська». Протягом року вони забезпечували дітей водою, а тепер випустили нову лінійку під назвою «Моршинська JuniorZ». На пляшках розміщені зображення наших видів спорту з короткою довідкою про кожний, аби зацікавити ними дітей. Два відсотки від продажів нараховуються нам. Утім, усі гроші, які надходять до нашої громадської організації, йдуть на оплату поїздок та спорядження для шкіл. У нас досі практично немає зарплат, тільки кілька офіційних. Зрештою, ми намагаємося якось мотивувати людей, які з нами, бо вони фактично волонтери.

Кажуть, що громадські організації не можуть безкоштовно існувати і кількох місяців. Ми довели, що це можна робити понад півтора року.

 

Фото: Лера Допирчук

Makeup: Евгения Козлова

Стиль: Наталья Осадчая

Продюсирование: Анастасия Белоус