Є багато стереотипів з приводу ролі продюсера(ки) в кіновиробництві. Хтось думає, що це обовʼязково чоловік, що шукає гроші на кіно чи, навпаки, вирішує, кому дати бюджет на фільм. Через те, що в Україні режисероцентрична думка про кіно, ходять чутки, що «продюсерське» кіно вважається не мистецьким. Та і взагалі продюсер(к)и — це про владу і гроші.
Насправді ж, це — міфи. Кіножурналістка Єлизавета Сушко ексклюзивно для ELLE Україна поговорила з пʼятьма українськими продюсерками, щоб розібратися, яку частину роботи над фільмами, про які вже багато чули, вони виконували, чим зараз живе українська індустрія і врешті-решт розвіяти стереотипи про «чоловічу» професію.
На прикладі одного з ваших проєктів, розкажіть про етапи роботи продюсерки над фільмом?
Фото: Катрина Лащикова
Юлія Сінькевич, продюсерка фільму «Я, Ніна» Марисі Нікітюк, колишня генеральна продюсерка ОМКФ та членкиня наглядової ради і співзасновниця Української кіноакадемії
Я не єдина продюсерка фільму «Я, Ніна», і головною продюсеркою все ж таки є авторка ідеї Яніна Соколова. До проєкту я приєдналася вже на етапі знімального періоду. Я давно знала про цю ідею, якою горить Яніна, бо в основі історії лежить її особистий досвід подолання хвороби. Виконавчою продюсеркою спочатку була Олеся Корженевська, але коли вона пішла — я влилась в проєкт, скоріш виконуючи роботу кризової менеджерки, тому що мені довелося цей проєкт витягати.
Так співпало, що зйомки припали на пандемію, а постпродакшн і підготовка світової премʼєри — на період повномасштабної війни. Тому як продюсерка я мала керувати діями всієї команди в умовах, коли потрібно перепланувати графік всіх робіт та перенести завершення фільму за кордон.
Українська премʼєра фільму «Я, Ніна» відбудеться 16 червня на фестивалі глядацького кіно Миколайчук OPEN в Чернівцях. В прокат стрічка вийде вже в вересні 2023 року.
Наталя Лібет, продюсерка фільмів «Стоп-земля» Катерини Горностай, «Щоденник нареченої Христа» Марти Смеречинської, майбутнього фільму «Назавжди, Назавжди» Анни Бурячкової та інших.
Як і всі інші, хто працює в кіно в світі, продюсер(к)и називаються film makers (ті, що роблять фільм. — Прим. ред.). В Україні чомусь вважається, що режисер(к)и, оператор(к)и постановники(ці), художники(ці) постановники(ці) та всі інші існують окремо. Це неправда. На міжнародному рівні вже давно прийнято, що всі, хто дотичні до виробництва, є автор(к)ами фільму.
Головних авторів(ок) існує п`ять — це автор(ка) сценарію, режисер(ка), художник(ця)-постановник(ця), оператор(ка)-постановник(ця) і композитор(ка). Продюсер(ка) працює в партнерстві з усіма ними, щоб обʼєднати таланти, знайти відповіді на всі питання, які виникають всередині та формувати позитивну енергію в команді.
Поліна Герман, продюсерка повноментражного дебюту Соломії Томащук «Між нами», документальних стрічок Дмитра Грешка «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» і «Дівія» та інші.
Якщо казати про «Між нами», то моя робота на першому етапі була адміністративного характеру — отримати фінансування, підписати всі контракти та, на жаль, розбиратися зі змінами влади в Україні, зокрема, зміною міністра культури. Бо для нас як для пʼятірки переможців пітчингу Держкіно то відміняли результати конкурсу, то знову обіцяли надати бюджет.
Менше з тим, тоді і на всіх подальших етапах моєю функцією як продюсерки було працювати психотерапевткою всієї команди. Бо, насправді, підтримувати людей, які творять — це дуже важливо і потрібно.
Друга функція — все, що стосується адміністративної інстанції. Продюсер також контролює та занурюється в усі творчі процеси. Бо якщо ти торкаєшся фондів, грантів, рекламних інтеграцій та співпраць — це все на плечах продюсера(ки). На жаль, але цей проєкт припав на пандемію COVID, тож нам потрібно було переформатувати свою роботу препродакшну на онлайн. Тоді не всі були готові до такого формату. Але при цьому мені вдалося втілити своє прfгнення на цьому проєкті — я зробила ненавʼязливий та майже непомітний продакт-плейсмент, що допомогло скоротити витрати, зокрема на локації.
*продакт-плейсмент — рекламний прийом, коли щось, що зʼявляється на екрані, має комерційний аналог та надається компанією.
Продюсер(ка) приймає участь в усіх етапах створення фільму. Бо всі творчі етапи корелюються з обсягом бюджету. Тому я тісно співпрацювали на зйомках з Соломією, бо я була тією людиною, яка збирає пазл між, наприклад, її бажаннями як режисерки та бажаннями кінотеатрів, які потім купуватимуть в нас фільм для прокату.
Українська премʼєра фільму Соломії Томащук «Між нами» відбулася на фестивалі Миколайчук OPEN в червні 2022 року. Команда обіцяє, що фільм вийде в прокат вже восени 2023 року.
Якщо казати про документальний фільм Діми Грешка «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» — це перший мій повністю від початку до кінця дистанційно втілений фільм. З початком війни я виїхала за кордон, а Діма, з яким ми вже давно товаришуємо, шукав в Ужгороді історії для фільму та наштовхнувся на нашого героя — режисера Славу. Ми поговорили в ZOOM про те, що це дуже цікава історія про театр, мрії, а головне — людей, які починають своє життя з нуля в Ужгороді та ще і пробують себе в ролі акторів(ок). Між моїми переїздами без кінцевої точки ми спілкувалися з Дімою про те, як можна це знімати, тож він на своїх власних ресурсах міг втілити задумане. В якийсь момент, коли я змогла трохи заспокоїтися і вирішила, що переїжджаю в Штати, я усвідомила, що зараз я продюсерка фільму, який ми знімаємо без бюджету. Це мене занепокоїло, тож я почала шукати гроші в Європі та Америці. А це дуже нешвидкий процес.
Частиною моєї роботи як продюсерки було проконтролювати актуальність фільму для міжнародних кінофестивалів, тому що фільм дотичний до війни, яка для Америки та Європи цікава прямо зараз.
Світова премʼєра фільму «Король Лір: як ми шукали любов під час війни» пройшла на фестивалі в Лос-Анджелесі, українська — на Docudays UA. Також фестивальний показ фільму планується на Миколайчук OPEN 20 червня в Чернівцях.
Фото: Анастасія Тиха
Олександра Братищенко, працює в українській кіноіндустрії з 2010 року.
Із 2014-го почала займатись документальним кіно та доєдналася до об’єднання #Вавилон’13. У 2019-му брала участь у тренінгу для продюсерів EAVE on Demand. У 2020-му у Києві заснувала власний продакшн ELERON PICTURES. Продюсерка фільмів: «Крим як це було» Костянтина Кляцкіна, «Крихка пам`ять» Ігоря Іванько, «Грьобана чутливість» Тетяни Симон (в розробці).
Продюсер(ка) — це дійсно не людина, до якої треба йти по гроші. Ми не «хрещений батько», а така сама творча і організаційна одиниця проєкту. Як продюсер(ка) ти маєш поєднувати в собі обидві якості — бути і менеджером, і творчо-, всебічно розвиненою людиною, яка розуміє всі процеси, які дотичні до кіно. Недарма це аудіовізуальне мистецтво, і недарма ми кажемо і про зображення, і про звук, і про музику і тп. Кіно — це синтетичне мистецтво, яке вбирає в себе широкий спектр процесів. І саме продюсер(ка) має знатися на усьому.
Далі вже постають інші важливі питання — правильно оформити ідею фільму, тобто, правильно його продати в залежності від того, на яку аудиторію та фінансову підтримку ти розраховуєш. Тобто, продюсер(ка) — це не людина, яка має гроші. Це людина, яка знає, як організувати процес, зібрати команду і знайти гроші на те, щоб всі ці люди були задоволені і не вмерли з голоду при створенні фільму.
Продюсер(ка) має брати на себе ініціативу і говорити з режисером про творчість в рамках проєкту, можливо, запропонувати йому щось, направити, підштовхнути чи підказати. Часто разом з режисерами та режисерами монтажу разом переглядаємо відзнятий матеріал і разом визначаємо подальшу стратегію руху. І це не єдиний приклад, з якого зрозуміло, що в кіно дуже багато базується на комунікації. І, звісно, багато залежить від твоїх стосунків з режисером(кою), вашої довіри один одному і чи маєш ти можливість впливати та направляти.
Фото: Ельнур Тагієв
Валерія Сочивець, режисерка, продюсерка короткометражних фільмів та таких повнометражних стрічок як «Ля Палісіада», «Із завʼязаними очима», «Зарваниця», тощо. Разом з Філіпом Сотниченко у 2015 році заснувала громадську організацію і продакшн «СУК». Зараз працює над документальним проєктом «Тіні» Поліни Кельм та ігровим фільмом «Спадок» Станіслава Битюцького.
Останній мій проєкт — це фільм «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка. І тут все досить банально — я шукала гроші, формувала команду, давала “пінки” режисеру по дедлайнам, займалася всією комунікацією групи. Ми разом з режисером писали сценарій, дивилися локації, проводили кастинги завдяки тому фінансуванню, яке в нас було від УКФ (Український Культурний Фонд. — Прим. ред.). Ми робимо цей проєкт вже п`ять років, тож ми захопили і час пандемії коронавірусу, і повномасштабне вторгнення.
Світова премʼєра фільму «Ля Палісіада» відбулася в головному конкурсі Роттердамського кінофестивалю в Нідерландах, де отримала приз ФІПРЕССІ.
Оскільки я ще трішки режисерка, і зараз працюю над своїм режисерським дебютом «Завіса», я розумію, що мені самій потрібен продюсер(ка) для дедлайнів та їх контролю. Заявки для грантів чи пітчингу я можу скласти і сама, а от людина, яка холодно може зі сторони мене контролювати організаційно, — це дуже корисно.
З початку повномасштабного вторгнення кіно в Україні не фінансується державою. Як зараз ви знаходите гроші на свої проєкти?
Олександра Братищенко: Очевидно, що зараз більше можливостей знайти підтримку для документальних проєктів. Як мінімум, мова йде про менші бюджети. І, звісно, через те, що українська документалістика останні дев`ять років знаходиться на піку свого розквіту. Це пов`язано з державотворчими процесами, які в нас в країні відбувалися і відбуваються зараз. Це почалося з Революції Гідності і анексії Криму, з початком війни в 2014-му році й продовжується сьогодні. Це те, що болить нам, українцям, це те, що важливо донести світу. Наразі є думки, що Україна може набриднути міжнародному ринку зі своїми проблемами. Міжнародні фонди перебірливі, так, але вони підтримують українських фільмейкерів, для них важливо чути нашу історію з оповіддю з наших вуст. І наразі не має значення, чи війна безпосередньо присутня в кадрі, чи залишається лише бекграундом тепер вже буденного життя під обстрілами.
Завдяки роботі над «Крихкою памʼятю» Ігора Іванько я багато зрозуміла про пошук фінансування і вихід на іноземниих партнерів та ринки ще до того, як Держкіно перестало фінансувати кіновиробництво.
Наразі ми разом з продюсеркою Іванною Хіцінською продовжуємо працювати над ко-продукціїєю України, Латвії, Словаччини та США — доком «Залізною сотнею» Юлії Гонтарук, яка вже девʼять років горить цією ідеєю, а для мене це показовий проєкт, щоб сказати, що сьогодні для мене в кіно недопустима маніпуляція та паразитування на темі війни. Тому я берусь тільки за такі проєкти ― про людей, про щирість та які розповідають не про події тут і зараз, а про причинно-наслідкові звʼязки.
Фестиваль Hot Docs
Також в розробці проєкт Галини Лавринець «Омелькова хата або Гості з Харкова». Робота над цим повнометражним проєктом почалася зі створення короткого метру в рамках програми Civil Pitch 2.0 від DOCUDAYS UA. Нещодавно розпочалася розробка проєкту «Вхід до зони комфорту» режисера Юрія Двіжона, та сценаристів Анастасії Алєксєєвої та Льоші Чащина про ЛГБТК+ персон середньго віку, які зробили камінг-аут в часи Радянського союзу.
Світова премʼєра короткометражного фільму «Гості з Харкова» відбулася на фестивалі Hotdocs в Торонто, українська — в рамках Docudays UA.
Якщо казати про ігрове кіно, то в цьому році я була на Каннському кіноринку з проєктом Тетяни Симон «Грьобана чутливість». Ми презентували ідею для майбутнього фільму разом з ще 9 українськими проєктами. Це була програма «Україна у фокусі», створена за співпраці Українського інституту з багатьма європейськими фондами та організаціями. Всі представлені в програмі проєкти, були настільки сильними, що хочеться безумовно вірити в довге світле майбутнє нашого кіно.
До того як наважитись на свій дебют, окрім того що Тетяна закінчила Карпенко-Карого за спеціальністю режисура, вона дуже багато років працювала кастинг-директоркою на різних проєктах, таких як «Вулкан» Романа Бондарчука, «Атлантида» і «Відблиск» Валентина Васяновича, «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Клондайк» Марини Ер Горбач і тп. Якщо подивитися уважно — в усіх цих фільмах часто непрофесійні актор(к)и, тому я була впевнена, що її історія про журналістку, яка під час гібридної війни в Україні проживає посттравматичний синдром, виривається з неї як авторки, що історія щира і чутлива, а це найважливіше зараз і для фондів, і для майбутніх глядачів(ок).
Поліна Герман: На своєму досвіді я вже зрозуміла, що Європа і Америка в такій комунікації дещо різні. Європа ближче до України, тому вони краще сприймають меседжі, які ми хочемо доносити, тож вони більше відкриті до співпраці. Американцями цікава Україна, але коли доходить до більш суттєвих перемовин, вони кажуть, що хочуть поїхати до нас та знімати самостійно про події в Україні.
На етапі пошуку грошей в мене зараз документальний фільм «Дівія» — новий фільм Діми Грешка. Він вже активно їздить і знімає. До прикладу, в травні він був в Миколаївській області з експедицією. Наші виконавчі продюсер(к)и їздять на воркшопи в Європі не лише заради того, щоб отримати якісь гранти, а скоріш щоб познайомитися з потенційними інвесторами, або виграти можливість представити проєкт на наступному пітчингу в іншій країні, або прийняти участь у навчальній лабораторії.
Проєкт вже зацікавив багатьох, бо наш фільм про екологію та руйнівний взаємозвʼязок людини та природи — дуже актуальна тема поза країнами та часом, а український військовий контекст тільки загострив актуальність. Зараз я шукаю партнерів в Америці, які були б готові нас підтримати, бо ми хочемо залучити до постпродакшну одного дуже відомого композитора, а це дуже витратний та складний процес, яким також має займатися продюсер(ка).
Наталія Лібет: Україна може отримувати гроші на знімальний процес із-за кордону так само, як їх отримують фільммейкери краін в яких наразі немає прямого національного фінансування. Україна долучається до таких міжнародних конкурсів, принаймні їх багато в Європі, зокрема у Франції, Голландії, Німеччині. Але при цьому за фінансування там змагаються не лише українські сценарії, але і команди з країн з глибоко розвиненою кіноіндустрією. Тому, щоб отримати там гроші на виробництво потрібно, як кажуть в Європі, мати сценарій за короля. Що включає не тільки саму історію та розвинуті арки героїв, але й бачення режисера(ки) та наміри які зчитуються з паперу.
Валерія Сочивець: Нещодавно ми знімали короткий метр «Тато своєї доньки», режисеркою і сценаристкою якого стала Настя Груба за донати. Ми просто зробили банку, куди люди нам донатили, а також в рамках СУК провели ряд подій та майстер-класів, весь прибуток з яких йшов на фільм. Звісно, це не великі гроші і ми не могли покрити гонорари, але в команді були люди, які горіли своєю справою і хотіли знімати. Зараз ми вже закінчили знімальний період, але ще не почали монтаж, бо Настя поїхала пітчингувати ідею свого повного метру в Каннах. Так, це працює лише з короткими метрами, бо виробництво повнометражного фільму таким чином не покрити, але ж працює.
Як Україну та наше кіно сприймають на міжнародних кінофестивалях, преміях, зустрічах та пітчингах?
.jpg)
Фото: Катрина Лащикова
Юлія Сінькевич: Минулого року європейці дуже і дуже не хотіли відмовляти росіянам. Ми бачили, що був фільм Серебреннікова в програмі Каннського кінофестивалю 2022, який був на той момент єдиним кінофестивалем, який ніби-то заборонив акредитацію російської преси на свої події. Але це обмеження не виключало акредитацію російських кінокритиків, які могли акредитуватися від не російського видання як це зробив Антон Долін. Цього року Канни пристосувалися до нової реальності, просто заборонивши будь-які протестні акції на їх території.
Якщо подивитися скільки українських фільмів гучно про себе заявили на міжнародних майданчиках з початку повномасштабного вторгнення можна сказати, що інтерес до України точно визрівав, ще більше він зріс після російської агресії, бо у глядача за кордоном збільшився запит. Іноземний глядач хоче бачити фільми, які стосуються війни, щоб розібратися в подіях. А також за кордоном великий попит на український дитячий контент, тому що люди які виїхали з країни, а це все ж таки кілька мільйонів людей, опинилися в різних країнах з дітьми і хочуть дивитись своє.
Якщо казати про фестивальні майданчики, то вони, до прикладу, хочуть зрозуміти власне причини та коріння цього конфлікту і агресії Росії проти України. Вони можуть знайти ці відповіді в кіно, але ми маємо не забувати, що російський кінобізнес теж не спить.
Я знаю, що наша асоціація кінотеатрів звернулась до великих студій, таких як А24 чи LionsGate, щоб ті перестали продавати своє кіно в росію, бо вони активно продовжують це робити. Це величезний фронт робіт, який починався ще в 14-ому році, але не мав таких вагомих аргументів. Це не буде швидко, але це має бути на високому рівні державної підтримки і те, що робить, до прикладу, Український інститут, має популяризуватися.
Олександра Братищенко: В Каннах була достатньо нервова атмосфера цього року. Мені зокрема здається, що, в порівнянні з минулим, ми зробили замало, щоб нагадати про Україну. І я кажу не про вихід на червону доріжку в сукні кольору нашого прапора, а про індустрійні та важливі заяви України на фоні російських представників та представниць, які активно працювали в Каннах цього року. Купувати, представляти та дивитися їм дозволили забагато як для країни-терориста.
Якщо казати про продюсерську роботу на фестивалі, то головне — бути підготовленим. На таких величезних фестивалях та кіноринках, особливо з усіма складнощами, які потрібно подолати, щоб виїхати з України, треба мати заздалегідь ретельно прописаний план дій та зустрічей. Не важливо, ти їдеш з одним проєктом чи кількома — потрібно мати конкретну мету для події.
Фото: Ріта Лукич
Валерія Сочивець: На моєму досвіді — українське кіно класно сприймають. Я не з тих людей, хто виходить з зали з фільму, над яким я працювала, бо мені важливо подивитися його на всіх екранах. Навіть в темному кінозалі під час показу є відчуття поваги до українського кіно. Після премʼєри в Роттердамі фільму «Ля Палісіада» журі нам сказали, що в цьому кіно є пострадянський вайб і це допомогло їм більше зрозуміти звідки ростуть ноги російської агресії проти України.
Наталія Лібет: Дуже приємно, що сприймають проєкти не просто тому що ми з України, а тому що це дуже крутий контент, це круті історії, які дійсно зацікавлюють кінопрофесіоналів та кінопрофесіоналок з різних краін. Й не тільки саме іх, а насамперед широку та фестивальну аудиторію.
Авторка: Єлизавета Сушко
