Ірина Луценко ніколи не мріяла бути політиком. Проте вона стала найефективнішим народним депутатом за кількістю розроблених та ухвалених Верховною радою законопроектів. Ірина зізнається, що це було непросто, але вона мала потужну мотивацію.
ELLE: Чому на посаді народного депутата ви зосередилися саме на питаннях захисту прав жінок і дітей?
Ірина Луценко: П’ять років тому я побачила дослідження ООН, згідно з яким до 2050 року в Україні може залишитися лише 20 мільйонів людей. Тобто все активне населення — всі, хто здатні себе реалізувати, — можуть виїхати. Також мене вразило, що за статистикою українські сім’ї почали менше народжувати: з 2008 по 2014 рік кількість дітей скоротилася з 14,5 мільйона до семи. Це пов’язано не тільки з репродуктивним здоров’ям чи економічною ситуацією в державі, але й зі стосунками у сім’ї. В інтернати почали потрапляти дітки, в яких є батьки. Деякі з них неблагополучні, але є такі, що мало заробляють і просто хочуть скинути з себе тягар. Країна не може розвиватися, якщо родина не хоче нести відповідальності за власну дитину. Я керувала тоді підкомітетом гендерної рівності в Комітеті з прав людини і зрозуміла, що політика нашої держави зовсім не була спрямована на основне — відродження нації та створення умов, в яких люди хотіли би будувати сім’ї та народжувати дітей.
Похожие материалы:
ELLE: З чого ви почали свою роботу?
І. Л. Для запровадження змін я обрала кілька напрямків, один з яких — домашнє насильство. Мова не тільки про бійки, але й про моральне та економічне насильство до старшого покоління, жінок і дітей. Оскільки першим соціумом дитини стають стосунки між її батьками, і атмосферу, яка панує в родині, дитина переносить на доросле життя, важливо було вирівняти ситуацію в сім’ї через законодавство. Три роки ми працювали над цим разом з експертами Ради Європи, розробили закон «Про запобігання та протидію домашньому насильству» й окремо створили закон про зміни у Кримінальному кодексі. Ми визначили динаміку, як суспільство через поліцію, служби опіки, вчителів, медиків, соціальні структури, суддів, адвокатів, прокурорів повинно реагувати на випадки домашнього насильства. Нам закидали, що тепер «усіх будуть садити», «не можна буде переписуватися», «секс за розпискою». Це не так, адже відповідальність кривдника прописана настільки по-європейськи, що передбачає обов'язкову корекційну програму з психологом, а не лише покарання. Першою чергою це було направлено на захист дітей. Зокрема, за допомогою так званого закону про аліменти: до надання йому чинності накопичилися мільярди гривень несплачених аліментів, переважно чоловіками.
ELLE: Скільки вдалося повернути несплачених аліментів сім’ям після ухвалення закону?
І. Л. 8,4 мільярда гривень. Мені здається, лише ці згадані закони вже перевернули свідомість у суспільстві. Щойно дитина народилася, отримала свій перший документ — вона вже є громадянином, і держава повинна її захищати. В Україні три мільйони дітей стали жертвами і свідками домашнього насильства. Дуже часто вони є ґвалтованими, битими, економічно затурканими, багато хто з них стає безхатченком. Коли вони опиняються на вулиці, нерідко потрапляють до рук злочинців, вдаються до організації трудового та сексуального рабства. Тому я зайнялася ще й цим напрямком. Щоб розробити програму комплексно, долучилася до впровадження Ланцаротської конвенції про захист дітей від сексуальної експлуатації та сексуального насильства. Європейці її прийняли, Україна підписала й ратифікувала. Розроблений мною блок законів підтримав депутатський корпус.
ELLE: Наскільки складно було провести цей закон у сесійному залі та як відреагували на нього чоловіки?
І. Л. Спочатку вони не хотіли його розглядати. Усім було ніби соромно говорити про цю величезну проблему, що існує в нашій країні. Тим часом ніхто фактично не ніс відповідальності за злочини, і на цій темі багато спекулювали. Ми провели чимало круглих столів за участі громадських організацій, поліцейських, суддів, адвокатів, які займаються питаннями сексуального розбещення, та захищали дітей у сім’ях. На диво, серед поліцейських я побачила тих, хто був серйозно налаштований покарати злочинців. Коли я прийшла з цим законом до сесійного залу, то додатково роздрукувала ще пачку повідомлень ЗМІ, де були заголовки на зразок «Вітчим зґвалтував восьмирічного хлопчика», «Дід ґвалтував свого п’ятирічного онука». Від сексуального насильства страждають не тільки дівчатка, але й хлопчики. Я просто читала заголовки та била усіх страшною статистикою. За законопроект проголосувало 247 народних депутатів.
ELLE: Чому, на вашу думку, тема домашнього та сексуального насильства раніше замовчувалася?
І. Л. Я думаю, це пов’язано з ментальністю суспільства. Жінки самі собі дозволяють думати, що вони — номер два, це нав’язувалося їм десятиліттями: «я нерозумна», «він сказав мені закрити рота, я так і зроблю», «він сказав мені сидіти вдома, буду вдома». Відхід від Росії з її патріархальними забобонами дав нам можливість ширше мислити. У нас почав проявлятися козацький дух свободи, адже жінка нарівні з чоловіком ще тоді мала право порядкувати свою землю та майно. Жінки вже не боялися, з’явився флешмоб #яНеБоюсьСказати, багато жінок було на Майдані, а згодом вони пішли на фронт. Ми прибрали заборону жінкам займатись певними професіями. Це не означає, що тепер усі повинні йти до армії або до шахти, але жінкам сказали, що вони рівні, в них є право вибору незалежно від статі. Ми розбили деякі «скляні стелі», що були в нашому суспільстві, але ще більше доведеться розбити. Я переконана — і це засвідчують серйозні наукові дослідження, — що залучення жінок до активного економічного та політичного життя робить суспільство стійкішим, багатшим, безпечнішим для всіх. Голос жінки має бути почутий.
ELLE: Чи доводилося вам особисто наражтися на гендерну нерівність?
І. Л. Ось вам приклад із дитинства: батько моєї подруги страшенно пив, у цьому стані він бив, ображав жінку та витягав із хати геть усе. Пам’ятаю, як моїй подрузі на шістнадцятиріччя вперше подарували золоті сережки, приходжу до неї на другий день, а вона плаче: «Батько вкрав сережки та рушники». Вона завжди запрошувала до себе в гості, але до мене ніколи не приходила. Лише роками пізніше вона зізналася, що не могла без болю дивитися, як мій тато приходить вчасно додому, жартує, як він купив мені перші джинси та місяць жив зі мною у Львові, поки я готувалася вступати до Політехніки. Вона була мені як сестра, а її мама — як моя друга мама. Злидні та приниження, що вони їх терпіли роками, я відчувала ніби на собі, це дуже страшно. Відчула щось подібне й при Януковичі, коли мого чоловіка заарештували і я стала його захисником. Коли Юра почав голодувати та скинув близько 48 кілограмів, носила його на руках, бо він не міг іти. Я приходила щодня, аби контролювати, в яких умовах він знаходиться, та переконатися, що живий. Але перш ніж пустити до чоловіка, у СІЗО мене роздягали, незважаючи на статус захисника, який мені видав прокурор. Вони не мали права мене не пускати та чіпати мої папки. Вони знали, що це незаконно. Потім чоловікові, прикутому до ліжка, розповідали: «Ми роздягли твою дружину, подивилися, чи немає в неї автомата, ліків або ще чогось забороненого». Це було спрямовано на те, щоб принизити його і мене. Ну то й що, як ти захисник? Ми роздягнемо тебе як жінку, аби не хотіла сюди ходити. Втім, коли приходив адвокат, його не чіпали. Я знаю, як це, коли тебе не сприймають через статус і стать.
ELLE: Чи зверталися ви потім до психолога?
І. Л. Не зверталася, бо тільки-но Юру звільнили, почалася Революція гідності, згодом я стала депутатом, очолила підкомітет з ратифікації міжнародних угод, і на це бракувало часу. Психологічним лікуванням від того приниження для мене стало звільнення керівника Менської колонії. Коли моєму чоловікові під час ув'язнення потрібна була операція, той керівник ховався від мене і не давав дозволу відвідати Юру, хоча я мала на це право. Пам’ятаю, як стукала до них протягом усього дня, а вони давали відписку, що нікого не пускають, коли людина перебуває в лікарні. Я домагалася звільнення керівника колонії через суд три роки. Пройшла вісім перших інстанцій, мені кілька разів змінювали суддів, перевели до суду під самий кордон з Білоруссю, а я все одно їздила на засідання. Там не було нікого, окрім курей, лісу, адвоката та судді. Врешті-решт я домоглася, щоб того керівника звільнили без права поновлення. Це єдине в Україні рішення суду на користь захисника в подібних справах.
ELLE: Що ви казали дітям у той період? Як пояснювали ситуацію довкола їхнього батька?
І. Л. Старшому тоді було вісімнадцять років, а молодшому — одинадцять, період становлення, коли поруч потрібен тато. Молодший дуже страждав. Коли Юру мали вивозити до Менської колонії, молодшому дозволили прийти на побачення до батька. Ми сидимо, а малий не може адаптуватися до цього жаху, запаху, цвілі. Юра жартує, щось розповідає йому, тільки за півгодини син опановує себе, починає розмовляти, сміятися, Юра його обіймав. Коли ми вийшли звідти, малий почав плакати. Кажу йому: «Байдуже, що про нього кажуть! Для тебе важливо, який він батько. Ти ж його любиш?» — «Так». — «Він найкращий?» — «Так».
ELLE: Як вас виховували? Звідки у вас ця сила духу?
І. Л. Я по натурі вперта оптимістка — розглядаю будь-яку перешкоду як можливість чогось навчитись і стати сильнішою. Коли на твоєму шляху ніщо не стоїть, ти нікуди не йдеш. У мене дуже строгі батьки, виховали перфекціоністкою. Мама не дозволяла ходити на дискотеки, хіба що інколи на одну годину, у кіно на вечірні сеанси теж не пускала, на денні треба було випрошувати. У нас був маленький садок, я там працювала: збирала яблука, потім тато мене віз на заготівельні пункти, де я ці яблука здавала ящиками, мені за них давали гроші, це і були мої кишенькові. Була відмінницею, вчилася в музичній школі по класу бандури, співала і не розуміла: якщо я така, чому мама все одно була строгою?
ELLE: А ви строга мама?
І. Л. Так, дуже (сміється).
ELLE: Ви з чоловіком дуже зайняті. Як займалися вихованням дітей? В одному інтерв’ю ви сказали, що вони виросли дуже самостійними й свідомими.
І. Л. Вони перейняли наші хороші звички. Вже багато років ми підтримуємо спинальників, щороку проводимо вертепи для діток в Інституті раку, підтримуємо різні гуманітарні проекти. До того як стати представником президента, я їздила на фронт, разом з Уляною Супрун завозила перші аптечки від НАТО. Старший син пішов добровольцем в АТО і досі волонтерує, їздить до своєї бригади в Запоріжжя, возить туди запчастини, тепловізори. Він пережив рак щитовидної залози, тому тепер щомісяця перераховує кошти онкохворим дітям. Молодший, як колись і Сашко, завжди перший на прибирання, завжди готовий допомогти, якщо хтось потребує. Мені дуже приємно, що діти не мажори, знають, що треба працювати, знають — коли пережив біду, треба допомогти іншим.
ELLE: Що б ви порадили українським жінкам?
І. Л. Головне — вірте в себе! Якщо перед вами стоїть перепона, ви здатні її подолати. Наполегливість допоможе зламати будь-які бар'єри, мудрість — знайти шляхи розв'язати проблему, рішучість — змінити світ і зробити його більш справедливим, відкритим, гуманним для всіх. Просто пам'ятайте: жінки можуть усе!
