Війна, любов, надія: сучасна українська поезія. Ніколассон

У постійній рубриці ELLE.UA продовжуємо читати вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомитися з тими, хто їх створює. Новий герой — український поет і прозаїк Ніколассон (Олександр Корнейко). З 2013 року почав публікуватися в Мережі та виступати на київських поетичних заходах. На його рахунку — дві видані поетичні збірки: «Покоління» (2016) та «Оселя духів» (2020).

«Для мене поезія — це емоція, піймана мовою. Це як фото, тільки зроблене за допомогою слів і сфокусоване на внутрішньому, а не на зовнішньому. Це той засіб, за допомогою якого ловиться твоє найгостріше відчуття у момент, коли воно досягає піку. Ти хапаєш його і бальзамуєш у словах, зберігаючи первинним і недоторканим, аби через рік, два чи десять поглянути на нього ще раз і пригадати, яким воно було. А ще — показати іншим і дозволити їм відчути саме те, що у мить написання відчував ти. Саме тому поезія — це ще й концентрована емпатія, світотворення, алхімія. І магія. Куди ж без неї?»

/кращим із нас/

і ми казали, сховавши очі, немов під шорами:
«та я пішов би, народ, ну чесно, клянусь, пішов же би!
та жінка твердить, мовляв, без мене ніяк не бутиме,
та й мама хвора. і в тата серце. усе заплутано.
і ще робота, плачу податки. я тут кори́сніший.
ми теж тримаємо фронт, та просто усі — по-різному,
комусь же слід затуляти собою в тилу провали ці...»
...і ще мільйони шляхів сказати, що ми злякалися.
і поки ми намагались знайти, як себе пробачити,
ви просто мовчки зробили єдине, що має значення,
броню із душ позривавши, у неї міста закутали,
закрили небо, і води, і землю незламним куполом.
в сирих окопах, глухих лісах і степах запилених,
ви стали вищі від слова «люди» зробившись Силою,
яка повік не впаде під навалою зла ніякого…
…і поки слово живе, то і слава про вас стоятиме,
і це — один із мільйона шляхів, щоб сказати «дякую»

(14.Х.22)

Вікна старих кімнат

Я дивився на себе із вікон старих кімнат і калюж вина,
Необачно пролитого там, де життя стіна розділила на‌
Рівноцінні відрізки, один із яких — «тоді», а один — «тепер».
Я дивився на себе, як вічний блукач на дім.
Як живий на смерть.

Я дивився на себе і бачив, як кожен крок переводив плин,
Як сплітались у небі плеяди нових зірок і мене вели
До моменту, коли та людина, якою був, нареклася «я».
Я творив себе, ніби із глини, і з сотень букв збирав ім’я,
Відібравши десяток. Я бачив старі місця і старі міста.
Залиши‌вши позаду згорілий скелет мерця із опор моста,
Я кидався у води нескорені, плив назад і торкався дна,
Та мене не пускало у вчора, а в слові «завтра» була війна.

Я дивився на себе іще на усіх місцях, що тепер пусті
У руїнах і щебені — вирвано кожен цвях і цеглину стін,
Лиш покинуті вікнами рами і порох скла на підошвах ніг…

Я дивився на пагони травня, та все, що бачив — лютневий сніг.

Не відвикши від мирного неба й нічної тиші в моїх містах,
Я укотре дивився на себе з усіх шляхів, що колись топтав,
Наближаючи сонячний обрій, на грань якого повзла гроза.
Я дивився на себе.
Безпомічно.

І безмовно гукав назад.

(25.V.22)

Спадок

Дуб із корінням, міцним, як скеля,
Зроду від селів і гроз не падав.
Наші фортеці, міста і села
Доти стоять, доки з нами спадок.
Спадок в землі. Спадок у жилах.
Спадок у небі кольору сталі,
Спадок полів що бачили силу,
Спадок лісів, що силу ховали,
Спадок розпечених струн світила,
Спадок шалених ударів вітру,
Спадок, що теплиться в рунах тіла
І переродиться в наших дітях.
Спадок у грозах, дощах, туманах,
Грому ударах. Небесних стрілах.
Спадок морозу, який зима нам
Носить у дар, аби ми міцніли.
Спадок, який рубежем підвівся,
Муром міцним, нездоланним ровом,

Спадок, що вищий за час і відстань
І запечатаний в пам’ять крові.
Спадок що зводить.
Спадок, що рушить.
В жилах нуртуючи, землю кропить.
Спадок, що тліє в очах і душах
Захисників Європи.

(7.ІІІ.23)

блекаут / відбій повітряної тривоги

після відбою,
коли кволі сирени стогнуть і стихають,
а вулицями повзуть авто,
з гучномовців яких ллється гарчання звірів,
шум моря,
скрегіт ножа по склу,
і що завгодно, крім людської мови,
люди встають у черги за морозивом,
аби воно не розтануло.

дядько з повітродувкою
виходить на алею парку Франка,
і листя кольору меду та вина
колами на воді
розлітається від нього навсібіч,
туди,
де літні люди,
закохані пари,
студенти
і собачники
гріються під сонцем бабиного літа,
на край якого наповзає
дим останніх прильотів.

водії застиглих тролейбусів —
капітани кораблів,
що потрапили у штиль —
сидять у затінку командних рубок
і п`ють каву з картонних стаканчиків.

на Площі Ринок
спудеї збиваються у зграї
і розтікаються провулками
в пошуках наливок.

«перепрошую, пані,
а то вже що,
П`яна Вишня працює?»

«так, отам, на Краківській»

і у припливах їхніх голосів,
кляцанні запальничок
та перестуку келихів,
що підміняє дзвін Ратуші,
чути,
як місто сміється
над жалюгідними спробами
його стерти.

...коли настають сутінки,
у барах на Кривій Липі
запалюють свічки,
а вуличні музиканти,
кинувши на землю капелюхи,
заплітають сопілки та гітари
в коси молодої ночі.

один капелюх — на вино,
інший — на помсту.

і другий
наповнюється
швидше.

(10.X.22)

прокляття

скільки тут неба — броди й молися,
тільки от сонця уже нема.
західний обрій дрижить, як листя,
поки на нього повзе пітьма.
серпень малює маршрути втечі
жовтим на листі посохлих крон.
з дня вигорає крізь попіл вечір,
колір якого віщує кров.

літо, яке не прийшло, судомно
плани виносить втекти із мап.
що тут зосталося нам від дому?
тільки малюнки, які зима
вивела пальцем на зрізі суті,
ніби порослий у шибку шов...
серпень іде і лишає лютий.
лютий ніколи від нас не йшов.

скільки тут неба — і все отруйне,
чорна змія зоставляє слід,
променем захід карбує руни
захисту рідних кордонів від
ворога гнилі, яка стікає
ранами в землю і там болить...

ось тобі ймення — біблійний Каїн,
підла мерзота гірких боліт.

хай тобі буде немилим світло,
палячи очі вогнем твої,
хай розірвуть тебе пальці вітру
і розпорошать на всі краї,
хай ти подохнеш, згниєш і втратиш
волю чвалати, не збившись з ніг,
хай твої скошені тлінням раті
зляжуть в обіймах одвічних снів.

хай тебе більше не стане, доки
землю обносить тужни‌й Борей,
вороже мій, ти гидотна покидь.
гний в чорноземах, і хай бере
рештки твої велелюбна Ма‌ра
й мотанки з них завертає, чим
виплете в небі отруйні хмари,
що перехилять на вас дощі.

місця тобі на землі не буде,
вицвіла мохом мерзенна тля.
хай твоє ймення забудуть люди.
вкрита печаттю незламних клятв,
хай твоя сутність у землю ляже.
і не воскресне до скону зим.

цим я тебе прирікаю, враже.
і проклинаю довіку цим.

(10.VIII.22)

найкращі ідуть.

найкращі завжди́ ідуть.

пір`їною птаха
прямо крізь неба вістря.
ідуть за гряду́ до перших у їх роду́,
торуючи шлях
для тих, хто піде опісля.
дорогами душ
на випалених ланах,
долинами рік,
що стихли в ярах зелених,
найкращі ідуть,
лишаючи імена,
які нам повік
нести́
на своїх
Знаменах.

---