У новій рубриці ELLE.UA розповідаємо про українців та українок, які змінювали світ — кожен у своїй царині. Першою героїнею стала українсько-американська дизайнерка Варвара Каринська, відома своїми унікальними сценічними костюмами для кіно та балету. Саме вона створила новаторську балетну пачку, а у 1948 році отримала «Оскар» за дизайн костюмів для фільму «Жанна д’Арк».
Другий герой нашої рубрики — видатний балетмейстер, хореограф і танцюрист Серж Лифар. Його спадок включає багато оригінальних хореографій, які досі виконуються на сучасних балетних сценах, а його внесок у розвиток сучасного балетного мистецтва важко переоцінити.
Серж (Сергій) Лифар народився в 1905 році в передмісті Києва у родині чиновника Михайла Лифаря та його дружини Софії Марченко. Родина майбутньої зірки балету має козацьке коріння. З дитячих років він виявляв неабиякий інтерес до мистецтва, зокрема, до музики — хлопець відвідував клас фортепіано у Київській консерваторії, брав уроки гри на скрипці та співав у церковному хорі Софіївського собору. Проте травма руки, яку Лифар отримав у 1919 році після того, як поблизу нього вибухнула граната, на деякий час завадила хлопцеві продовжувати заняття. Втім, і після того, як рука відновилася, бурхливі події тих часів та скрутне фінансове становище родини змусили Сержа забути про музику.
Однак, на горизонті хлопця з’явилася нова мрія — танці. Поворотним моментом в його житті стало знайомство із Броніславою Ніжинською, сестрою відомого танцівника Вацлава Ніжинського. Не відразу, проте наполегливий хлопець таки зміг вступити до «Школи рухів Броніслави Ніжинської», де готували танцюристів для Київського оперного театру. Попри переконання Ніжинської, що 17-річному хлопцю запізно опановувати танці, Лифар все ж зміг довести свою майстерність та згодом стати одним з кращих учнів школи.
.jpg)
Париж і Гранд-Опера
У 1922 році Ніжинська емігрувала до Парижа, де розпочала співпрацю з відомим «Російським балетом» Сергія Дягілєва. А вже через рік вона запросила до трупи своїх найкращих учнів, серед яких опинився і Серж Лифар. Там для майбутньої зірки балету розпочався новий етап на шляху до визнання: він навчався у легендарного італійця Енріке Чекетті та інших іменитих балетмейстерів, самовіддано працював над своєю технікою і постійно самовдосконалювався. У той час Лифар тріумфує в балетах «Блудний син», «Аполлон Мусагет» та «Жар-птиця», отримує високу похвалу самого Дягілєва і скоро перетворюється на головну зірку трупи.
.jpg)
Після смерті Сергія Дягілєва у 1929 році 24-річному Лифарю запропонували очолити балетну трупу «Гранд-Опера». Цьому театру він віддав майже 30 років життя, за цей час відновивши колишню славу французького балету і реформувавши його, ставши засновником нового напрямку в балеті — «неокласицизму».
Лифар був відомий своїм інноваційним підходом до балету, відмінним від класичних традицій. Він ввів нові рухи, експериментував з музикою та візуальними ефектами, інтегруючи різні стилі та жанри у своїх виставах. Його хореографії відзначалися сильною емоційною виразністю та глибоким внутрішнім змістом.
Серж співпрацював і товаришував з багатьма видатними композиторами, художниками та дизайнерами свого часу, такими як Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Коко Шанель, Марк Шагал та Жан Кокто, які допомагали майстру у створенні захопливих балетних вистав. Його роботи були відомі своїм провокаційним, сучасним та інтелектуальним підходом до мистецтва. Одним із найвідоміших балетів того часу авторства Сержа Лифаря став «Ікар», що вразив критиків та глядачів своєю новаторською концепцією та драматичністю.
Звинувачення та повернення
Від початку Другої світової війни Лифар залишався у Франції та докладав усіх зусиль, аби зберегти трупу одного з найвідоміших театрів світу під час нацистської окупації. Втім, після визволення Парижа у житті та кар`єрі Сержа стався несподіваний поворот: французький Рух Опору звинуватив хореографа у колабораціонізмі й засудив до страти. Тоді Лифар був змушений залишити Францію. З 1944 до 1947 року він очолював трупу «Новий балет Монте-Карло», а після війни та зняття звинувачення Серж повернувся до рідної Гранд-Опери.
Він продовжив створювати новаторські балетні вистави, співпрацював з різними балетними компаніями та театрами у світі. Майстер танцю також став визнаним педагогом, навчаючи молодих танцюристів та ділячись своїм багатим досвідом та знаннями. Загалом Лифар поставив у «Гранд-Опера» понад 200 балетних вистав. У 1947 році заснував Інститут хореографії при Гранд-Опері, де навчалися майбутні зірки балету.
Після театру
У 1958 році Лифара звільняють із театру — це стало ударом для закоханого у свою справу майстра. Після завершення роботи Лифар пробує себе в ролі художника — хореограф залишив після себе сотні оригінальних картин та малюнків. Головним сюжетом робіт Лифаря-художника були, звісно ж, танці.
Окрім цього, Серж колекціонував книжки, проте в останні роки свого життя був змушений продати частину своєї колекції, оскільки пенсії, які він отримував від Паризької опери, на життя не вистачало. Частина бібліотеки Лифаря, згідно з його заповітом, наразі зберігається у Києві, у відділі мистецтв Публічної бібліотеки ім. Лесі Українки.
Останні роки життя Серж Лифар прожив у швейцарській Лозанні, де й помер у 1986 році. Його спадок включає багато оригінальних хореографій, які досі виконуються на сучасних балетних сценах, а його внесок у розвиток сучасного балетного мистецтва важко переоцінити.
Упродовж всього життя Серж Лифар продовжував мріяти про повернення до України, однак відвідати Батьківщину йому вдалося лише раз — в 1961 році. Свого часу він відмовився від французького паспорта, відповівши Шарлю де Голлю так: «Я ніколи не був і не буду французом, бо я українець і батьківщина моя — Україна». До кінця життя він залишався власником паспорта Нансена, тобто, персоною, у якої немає громадянства.
Одного разу, вже після звільнення з Гранд-Опери, Лифар прийшов до рідного театру у вишиванці й сказав: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції — забули». Втім в середині 90-х про знаменитого хореографа і танцівника гучно заговорили й на Батьківщині, і продовжують говорити й сьогодні.
Фото: sergelifar.org
