Уже понад рік ЗСУ захищають свободу та незалежність України. У лавах Збройних сил України сьогодні багато жінок, які кожного дня доводять своїм прикладом, що для української жінки немає перешкод: так було, так є і так буде.
Про службу під час війни, внутрішню боротьбу, мрії та любов до України нам розповіли три жінки-військові. Чесні, щирі, незламні, вони руйнують усі гендерні стереотипи та зміцнюють нашу віру в перемогу. Їхні життєві історії різні й дуже схожі водночас. І кожна з них демонструє неймовірну силу та надлюдські зусилля жінки на війні.
Парамедикиня Христина Пучковська
24 роки. 7 місяців у зоні бойових дій. Звання — солдат
Про службу під час повномасштабної війни
Хто така Христина Пучковська? Як ви можете описати себе сьогодні?
Війна мене змінила. І насправді я тільки нещодавно про це задумалася. Війною я живу давно, вона застала мене з юності. Мені 23 роки, і та Христина, що є зараз, виховувалась цією війною.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Мені здається, що не я прийняла рішення, а рішення прийняло мене. Адже раніше я старалась знайти себе в допомозі іншим. Війна — це страшно, це про моїх близьких людей, про мою вагому втрату в юності, і зараз я усвідомлюю, що ця війна вже про мене, бо вона підійшла занадто близько, і це вже було рішення звичайної людини, якій сильно боліло.
Зараз стає все більше жінок, які йдуть у військові спеціальності. Як це — бути жінкою на фронті?
З часом у мене замилилося поняття «жінка на фронті». Більш вагомим стало «людина на фронті». Адже є такі моменти, коли говорять, що жінка не може носити БК, але ж не обовʼязково носити БК — ти можеш носити розхідники, лопати, щось ще, і це теж буде вагомою допомогою. Ми не однакові, але ми рівні. Проте жінкам припадає більше доводити, що вони тут роблять і для чого вони тут, на фронті.
Що найскладніше у вашій службі?
Усвідомлювати те, що йдуть найкращі, — це те, до чого ніяк не звикнеш. Дуже часто, на жаль, йдуть найкращі люди: лікарі, історики, археологи, які знають трішки більше за інших. І ще розуміння того, що немає незамінних, бо в кожному житті, кожній родині є незамінний, хто б що не говорив. Тут постійно намагаєшся абстрагуватися від того, що може статися з твоїми близькими. Найважче — це любити на війні.
Як ви вважаєте, яка роль жінок у майбутній відбудові країни?
Жінки будуть виховувати зовсім нове покоління вільних і свідомих українців.
У чому полягатиме головна зміна суспільства після нашої перемоги?
У тому, що не можна буде допускати думку «Яка різниця». Коли ми заходили на Херсонщину, я побачила газету, що вийшла за два дні до того, — там все було як в часи радянщини: справжня російська шароварщина, яку і культурою важко назвати. Я зрозуміла, що росіяни впиваються усюди, зокрема і в нашу багатогранну культуру, і треба це усвідомлювати. Росіяни хочуть знищити все, а ми маємо усіма силами протистояти цьому. Тому зміна суспільства буде полягатиме у відбудові свого рідного, українського.
Про пошуки натхнення та боротьбу зі стресом
Як війна змінила ваше відчуття краси та жіночності?
Відчуття краси проявилося зовсім у незвичних речах — у рисах характеру людей. Якщо раніше мені подобалося дивитися на щось красиве — втекти кудись у Карпати, надивитися на цю красу, то зараз краса для мене — у дрібних моментах. Наприклад, моя близька людина привезла мені смачні макаруни, які в Краматорську продаються тільки в одному місці. Краса в тому, що мої близькі усміхаються і мають цю нагоду. Краса в тому, що мама говорить, що вона переживає за мене, але тішиться. Краса в тому, що хірург вибігає з операційної та каже: «Нам вдалося!» Краса в таких житейських речах, про які ти раніше не замислювався, бо хотілось чогось розкішного чи блискучого, а тепер все докорінно змінилося назавжди.
Що не дає вам впасти духом?
Мені не дає впасти духом молитва. Коли ти собі кажеш, що не можеш, а життя показує, що можеш. Коли проводиш час з близькою людиною, з якою і не бачила іншого життя, крім цього, що на фронті.
Чи важко вам було звикати до певного обмеження свободи та до того, що ви маєте виконувати накази?
Це все дуже залежить від того, хто тобою командує. На щастя, в мене свідомі люди в командуванні. Звичайно, певна армійщина є на вищих рівнях і нікуди вона не дінеться, але це все одно люди зі спільною метою. На цей час я у тому місці та з тими людьми, чиї накази я вважаю гідними.
Де ви черпаєте силу для допомоги іншим і як ви відновлюєтеся?
Нещодавно я звернула увагу, що знову почала багато читати, і саме ті книжки, які мене відволікають від того, що на фронті, — наприклад, «Кульбабове вино» Рея Бредбері. Розмова з колежанкою про сукні. Такі дрібниці, але вони вагомі. Ще допомагає відновлюватися планування майбутнього: вірю, що воно в нас буде, хоч і не просте, але прекрасне.
Про долю України
Що для вас означає Україна та бути українкою?
Бути українкою для мене — це про відповідальність. І це про найдрібніші речі. Але важливе усвідомлення того, якою ціною нам дається Україна, якою ціною ми можемо вільно про неї говорити, як я говорю з вами. Україна для мене — стражденна, смілива й сильна.
Хто вас надихає? Чому?
Мене надихають люди навколо. Бо часто, коли хочеться дати задню — а таке буває у кожного, — ти розумієш, що вони ж не дають, вони встають о третій ночі, коли приїхала машина з пораненими бійцями, і йдуть працювати. Також моя мама, в якої було непроста доля, але вона з усіх ситуацій виходила гідно і є сильною жінкою. Мої дорогі люди, які на війні з 2014 року, і я не можу бути біля них слабкою. Кожна риса характеру близької для мене людини сходиться для мене в одне ціле, і я це дуже ціную.
Що б ви порадили українським жінкам?
Триматись купи, не думати, що скажуть інші, бо це лише твоя доля. З осудом, з яким я стикалася, коли йшла на війну, я могла згубити себе і навіть не спробувати. Багато хто не розумів, для чого я на фронті, чим можу бути корисною, тому завжди треба мати холодний розум і гаряче серце. Якщо воно щось прийняло, то варто до нього прислухатися.
Опишіть, яким ви бачите майбутнє країни.
Я б хотіла бачити майбутнє країни дуже спокійним, але я усвідомлюю, що воно буде дуже важким. Зараз у багатьох є ПТСР і посттравматичне зростання, будь-які зміни — це завжди складно, як і вихід із зони комфорту. Коли військові повернуться, ми будемо мати дуже багато людей, які бачили страшні речі та багато втратили. І на фронті зʼявляється гостре відчуття несправедливості, все ділиться на чорне і біле, люди втомлюються, тому буде дуже великий дисбаланс. А щоб його уникнути, треба памʼятати, що ти — людина, тож ми або усі разом, або ніяк.
Про мрії та плани
Як змінилися ваші пріоритети та бажання після повномасштабного вторгнення РФ?
Іноді ловлю себе на думці, що тепер не маю взагалі ніяких мрій та бажань. Нічого не планую, не допускаю цієї думки. А іноді видихаю та розумію, що ми всі колись повернемося додому, тож хочеться мати щось нарешті своє і для себе. Пріоритети та бажання дійсно змінилися, зараз не відчуваю ніяких меж.
Що б ви сказали собі рік тому?
У першу чергу я б попередила людей з прифронтових територій про війну і сказала б їм збирати валізи та їхати звідти, бо те, що ми бачимо сьогодні, важко сприймати. А собі я б сказала: «Не бійся, Христино, не накручуй себе, ти ж знаєш, для чого ти це робиш і чому», бо на початку було дуже важко.
Про що ви мрієте сьогодні?
Мрію, щоб багато людей дізналися про тих титанів, про яких не завжди пишуть і яких не завжди нагороджують, знали про людей, які насправді будують і тебе самого. Без тих, хто навколо, — це не я, бо варто памʼятати, що один у полі не воїн. Я хочу, щоб усі змогли знайти свій спокій і той дім, який шукали навіть до повномасштабного вторгнення.
Команда:
Фото: Анна Гончарова
Стиль: Наталія Осадча
Макіяж: Світлана Римакова
Зачіска: Данило Ружницький
Текст: Катерина Попова
Продюсування проєкту: Анастасія Ткаченко
На Христині: сорочка, брюки, топ, сукня та кардиган, Marc O`Polo, все — Intertop Fashionshop
Читайте також інші інтервʼю проєкту «Жінка і війна»:
Інтерв`ю з бойовою медикинею Іриною Цибух
Інтерв`ю з солдаткою та фотохудожницею Іриною «іSky»