.png)
Зараз (підкреслити) я живу в найулюбленішому місті. У моєму місті. Тут дорогі серцю люди, шлях додому через алею, посиденьки з подружками на набережній або в кав’ярнях на «Золотих воротах», чудовий краєвид з вікна на Дніпро та найкрасивіші заходи сонця у місті, улюблені речі та робота. Іноді навіть з’являється хибне відчуття впевненості, що все як було раніше. Але це лише швидкоплинна думка, що вислизає під гул сирен і прочитаних щодня сотень новин. І так, ще дорога в 36 годин, щоб побачитися з коханою людиною. Усе це мимоволі повертає у нову реальність, і «щасливе зараз» кудись зникає.
А замість нього (впевнена, це знайоме кожній):
Перше — думки блукають невідомо де, а дії виконуються на автопілоті.
Друге — у нашій свідомості формується безліч оман, які посилають найпотужніші сигнали в мозок, і він починає вірити в нереальність миті, в якій ти перебуваєш: «Я поїду у відпустку і буду насолоджуватися життям», «Ще трошки — і все буде як до війни, і я знову зможу радіти», «Я почну свою справу і стану успішною», «Завтра все обов’язково зміниться на краще, і ми станемо щасливими».
Третє — виправдання власної бездіяльності, «адже війна», а разом з ним і підйом о 9-й ранку, «бо сирени вили вночі та спати не давали», і небажання кудись виходити або далеко їхати, «адже тривоги можуть бути», і відмова себе тішити цими новими вінтажними сережками або твідовим жакетом, «тому що зараз не час».
Четверте — на тлі бездіяльності з’являються докори сумління. Коли думаєш, що кожен день може бути останнім, здається, що потрібно зробити максимум: працювати до пізньої ночі, можливо навіть не пообідавши, ставити під сумнів свої дії, розмірковуючи: «Чи достатньо я роблю для перемоги України? або «Чи правильно я вчинила, коли поїхала за кордон і змінила своє життя чи навпаки, залишилася в Україні і будую тут нове?».
Нині так легко втратити відчуття життя. Особливо коли так звик до яскравих емоцій та планування. До речі, вже сьомий місяць я майже нічого не планую (а мої близькі точно знають, що я людина-план і людина-щоденник, а коли немає плану дій, у мене стрес), бо кожен день нашого життя може бути останнім.
Усю несправедливість світу (коли читаю новини, усвідомлення її не залишає мене ні на мить) відчуваю шкірою. Це гірке почуття переповнює кожного з нас сьогодні, але із цим, здається, нічого не вдієш.
.jpg)
Instagram: @wrapped.nil
Це все реальність, про яку ми не просили, з якою ми тільки вчимося уживатися, від якої — хочеться вірити — врятує друга стіна в будинку, реальність, в якій страх невідомості існує поряд з war-life balance.
Зауважили, що у повсякденній метушні ми переключаємо свою увагу на деталі, часто негативні, тому що вони вимагають серйозних емоційних затрат, а люди завжди до цього схильні? Чи часто ми замислюємося про те, що маємо зараз? Чи справді обґрунтована наша незадоволеність цією хвилиною? Не встигнувши зрозуміти і розібратися, ми інтуїтивно перетворили наше життя на спринт і отримали відчуття втоми на додаток до стресу.
І через довгий час бігу в цьому колесі, переживши емоційне вигоряння та апатію до всього і нарешті прийнявши нову реальність, я зрозуміла, що все, що ми маємо, вразливе і будь-якої миті може зникнути. Саме тому так важливо пам’ятати про це зараз. Ми підкоряємося божевільному ритму життя, забуваючи про те, що дійсно важливе, що потрібно просто залишатися людяними у будь-який час дня та року.
Instagram: @ariviere
Чим віддаленіше майбутнє, тим менше воно залежить від нас. Насолода не може бути метою, вона виникає лише як побічний ефект у реалізації більш масштабних завдань.
Цей день ніколи не повториться. Те, що ви відчуваєте просто зараз, теж: радість, сльози, тривога, посмішка, горе. Важливо зрозуміти, що ніхто не проживе життя за вас самих. Навіть подія, яка завдала вам болю (а як ми знаємо, немає лиха без добра), має і свої позитивні сторони, бо може дати вам поштовх до чогось більшого в майбутньому, вона вас уже змінила.
І тепер, коли зруйновано безліч опор, таких як «контакт із близькими», «відчуття себе вдома в безпеці», «соціальне життя», «розпорядок дня», «планування наперед», я більше не гортаю старі фотографії з «минулого життя», не згадую, не мучу себе, а ціную і беру те, що є зараз, а це насправді дуже багато. А ще я відкрила свій список «Що я зроблю після перемоги України» і почала викреслювати пункт за пунктом уже сьогодні. Так і знаходжу точки опори.
Отже, висновок останніх шести місяців:
Життя — найкращий сценарист, його сюжети не придумати і не передбачити. Життя дивовижне, і будь-яка, навіть маленька подія може змінити його траєкторію та сюжет. Тому треба жити із захопленням, ЖИТИ так, ніби другого шансу не буде. А його ж справді не буде! Є лише сьогодні, а сьогодні — війна. І доки вона йде, вона буде темою номер один, але поруч із нею все одно є і буде життя.
