Світлана, дружина Андрія Дмитрухи, начальника групи відбору та комплектації Окремого загону спеціального призначення «Азов» в/ч 3057 Національної гвардії України
Привіт, мене звати Світлана. Мені 27. Я народилася і прожила більшу частину свого життя у місті Києві, 5 років тому переїхала до свого чоловіка в найкрасивіше місто у світі, в місто Ірпінь.
Мого чоловіка звати Андрій. Він — начальник групи відбору та комплектації ОЗСП АЗОВ в/ч 3057 НГУ. Нашому сину Власу нещодавно виповнилося 2 роки.
З Андрієм ми познайомилися у грудні 2013 року на святкуванні Нового року в Карпатах. Наше знайомство було дуже цікавим, адже він мені відразу не сподобався. Але, повернувшись додому, ми більше не розлучалися.
Андрій і Світлана до одруження
2014 рік
Пам`ятаю, як 8 років тому Андрія сильно хвилювали події, що відбувалися на сході та півдні нашої держави. Тому, коли він повідомив, що йде добровольцем на війну, я не здивувалася. Хоча це було дуже боляче і незрозуміло для мене. Але не для нього. Андрій точно знав, чому йде — він зробив цей вибір заради незалежності та суверенітету України, безпечного життя його родини на своїй землі.
Андрій завжди возить із собою український прапор
Коли Андрій і ще десяток молодих та перспективних хлопців (більшість з яких раніше не мали військового досвіду) складали присягу на вірність Україні на Софіївській площі, щоб вирушити на схід у складі батальйону «Азов», я зрозуміла, що мені потрібно просто змиритися і прийняти його рішення. Подобається мені це чи ні — я ніяк не можу на це вплинути.
«Я їду туди задля того, щоб ні ти, ні наші родини і друзі, щоб ніхто тут не знав, що таке війна і що вона несе за собою», — відповідав Андрій, коли я намагалася його відмовити.
Андрій з мамою на святкуванні Дня матері, Навчально-мобілізаційний центр «АТЕК»
Андрій завжди говорив:
«Не можна ходити на концерти російських виконавців, не можна купувати продукти і речі російського виробництва. Цього всього робити не можна, в нас іде війна, там гинуть наші хлопці».
Його завжди дратувало, коли блогери з мільйонною аудиторією, або лідери думок з України були аполітичними. Він говорив, що так не може бути, це неправильно:
«Як можна бути аполітичним, коли на сході країни вже 8 років гинуть люди за те, щоб ти взагалі міг тут жити і працювати».
І, мабуть, лише зараз я усвідомлюю весь зміст його слів повною мірою. Бо тоді я не зовсім розуміла, навіщо він їде на ту війну — в тебе ж все чудово, ти живеш під мирним небом, що тобі дала та держава, що ти готовий їхати за неї вмирати, як і тисячі молодих хлопців.
Минуло 8 років, а він, як і тоді, готовий віддати своє життя за мирне небо над нашими головами. Хоча, на відміну від 2014-го, зараз йому є набагато більше чого втрачати — за цей час ми одружилися, створили родину, у нас народився син, з`явилося власне житло.
У нас було багато цілей і планів на майбутнє. Але десь на підсвідомості я розуміла, що те, що відбувається на Донбасі — це лише початок, що настане час, коли ми повинні будемо забрати назад усе, що було забрано, і нагадати світові, що Україна — це суверенна та незалежна держава.
І ось він настав. Мій чоловік не сховався, не втік. Він знає, що перед ним стоїть дуже важлива місія — захистити наш дім, нашу Батьківщину.
Я дуже пишаюся Андрієм, він для мене — справжній герой, як і всі чоловіки, котрі зараз захищають нашу державу. Це велика мужність — залишити свій дім, родину, дитину і робити все, щоб кожен українець жив у дійсно незалежній державі.
24 лютого 2022 року
До 24 лютого 2022 року найгіршим періодом в своєму житті, я вважала той час, коли мій чоловік був на війні у 2014 році. Але помилялася.
Зараз, коли війна прийшла у мій дім, коли помирають мої знайомі та друзі, коли я змушена покинути свій будинок, залишаючи все своє щасливе і прекрасне життя, і бігти у невідомість, рятуючи дитину, це набагато страшніше.
Ти не знаєш, що буде завтра і чи настане воно взагалі. Ти не знаєш, чи повернешся ти додому і чи взагалі буде куди повертатися. Ти не знаєш, чи побачиш бодай ще раз своїх родичів, друзів чи обіймеш ще раз свого чоловіка.
24 лютого змінило наші життя. Хоча я не відразу це усвідомила. Я прокинулася, як звичайно, подивилася на екран свого телефона — він просто розривався від кількості смс і дзвінків. Глянула на свого чоловіка, який лежав поруч, і читав новини.
«Почалося?» — спитала я. «Так!» — відповів Андрій і почав збиратися на роботу.
Тоді вранці я була спокійна і взагалі не уявляла масштабів трагедії, яка на нас очікує. Телефон Андрія був червоним від дзвінків, а він був у прекрасному і піднесеному настрої і говорив:
«Нарешті, ми цим п******ам покажемо, де їхнє місце».
Я весь час прокручую в голові той ранок з думкою «Боже, Свєта, яка ж ти була дурна». Чомусь я була впевнена, що ми зустрінемося ввечері — я просто поцілувала, обняла чоловіка, як завжди, і сказала звичне «до вечора».
Андрій же міцно притиснув мене до себе і відповів «До зустрічі!». Він точно знав, що ввечері ми не зустрінемося, просто не хотів мені про це говорити.
З того дня я бачу свого чоловіка лише через экран телефона.
Андрій Дмитруха біля свого будинку в Ірпені перед від`їздом на війну
24 лютого — дуже страшний день, над нашим будинком літали літаки, було чутно вибухи, вікна здригалися, а разом з ними і ми з сином. Я облаштувала місце для ночівлі у ванній, закрила всі двері і вікна. Приготувалася. Але подзвонив Андрій, сказав збирати речі та їхати.
З того дня я більше не була вдома, бачила, як виглядає наш дім, лише по фото.
Будинок родини Дмитруха в Ірпені, який постраждав під час вторгнення російських окупантів
Мені дуже болить, що мій чоловік не може спілкуватися та гратися зі своїм сином, якого він любить більше всього на світі.
Андрій так чекав і мріяв про нього, а зараз він не може навіть обійняти його, взяти за руку і піти на дитячий майданчик, почути всі нові слова, які він навчився говорити, відчути його запах і дотик його маленьких пальчиків, побачити, як він росте, як класно навчився бігати і стрибати, як зробив свій перший перекид на підлозі.
І це не воля мого чоловіка, не його бажання — війна з російськими загарбниками забрала у нього цю можливість. Він вимушений прийняти дійсність і виповнити свій обов`язок.
І від цього мені дуже сумно і прикро, я думаю так само, як і моєму чоловіку.
Тепер усі буденні речі, які раніше здавалися простими, стали великою цінністю.
У нашому звичайному житті син щоранку чистив зуби з татом, поки я готувала сніданок. Це був їхній ритуал, час для них двох. Зараз це роблю я. Здавалося б, звичайна процедура, яку ми всі робимо щоранку, але кожного дня, коли ми разом із сином чистимо зуби — я плачу.
Зараз я, як і багато українок, вимушена заміняти дитині і тата, і маму.
Я розумію, що чоловіку так само складно морально, як і мені. Він також сумує, також хоче скоріше обійняти мене і сина, повернутися додому та почати життя заново. Я бачу, який він стомлений, що він не спить, багато працює, але при цьому має сили мене заспокоїти, підтримати і розповісти про те, яка буде наша перша зустріч після війні.
А я цього дуже чекаю. Я чекаю, коли обійму його і скажу йому, як я сильно його кохаю і хочу народити йому ще 5 дітей, як він і хотів :)
Я не телефоную чоловіку, розуміючи, що йому зараз не до моїх сліз, не до моїх скарг, не до моїх «проблем». Він телефонує, коли є можливість. І щоразу я дуже рада його бачити, слухаю про його роботу, ми обговорюємо новини і щоразу він мені каже:
«Ще трохи, ми переможемо і можна буде їхати додому».
Я щодня повертаюся думками додому, до свого чоловіка і до нашого життя до війни.
28 лютого і 5 квітня, мої найулюбленіші дні у році, — день народження мого сина і мого чоловіка. За планом, ми мали б відсвяткувати у родинному колі, їсти смачний торт, багато розмовляти і посміхатися, робити фото на пам`ять та дарувати подарунки.
Але все пішло не за планом. 2 роки нашого сина ми святкували за багато кілометрів один від одного, коли мій чоловік лише по відеозв`язку мав змогу його привітати.
Нашому сину дуже пощастило, що в нього такий тато. Я ніколи в житті не зустрічала настільки веселу людину з таким специфічним почуттям гумору, людину, яка настільки любить Карпати та український Крим, людину, яка настільки любить подорожі і класну сучасну українську музику. Напевно, вже і не зустріну, тому що для мене мій чоловік — приклад справжнього воїна.
У нашого сина є надзвичайно достойний приклад для наслідування.
Щодня я уявляю, як дізнаюся, що закінчилася війна. Уявляю, як я буду дзвонити всім і просто кричати про це, як повернусь додому і побачу всіх своїх близьких, друзів і сусідів. Як ми будемо довго обійматися і плакати від щастя.
Я уявляю, як я повертаюся до свого рідного Ірпеня, як заходжу на своє подвір`я, як буду ремонтувати своє житло, вставляти нові вікна, фарбувати стіни, як ми всі будемо цінувати все те, що маємо.
Життя вже ніколи не буде таким як раніше, але мій чоловік каже, що буде краще, а я йому завжди вірю, він ніколи не обманює.
І зараз, коли я далеко від дому, я в котрий раз розумію, що так добре, як там не може бути ніде. Тому більш за все на світі зараз, я мрію про те, щоб закінчилася війна, щоб всі чоловіки повернулися живими до своїх родин, щоб я з дитиною повернулась на свою Батьківщину до свого чоловіка.
Я мрію про те, щоб всі ті кати, які вчиняли страшні злочини на нашій землі, були покарані. Я мрію про те, щоб всі діти, які стали сиротами під час війни, знайшли люблячу родину. Я мрію про те, щоб скоріше відбудували наші прекрасні міста та села.
Я мрію про мирне і безпечне небо над Україною і щасливе життя великою родиною у нашому славетному місті-герої Ірпені! Слава Україні!
Текст: Леся Пахаріна
