Прикраси посідали чільне місце в українському традиційному костюмі. Жінки часто доповнювали своє вбрання дукачем — оздобою у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, подекуди вкритим камінцями.
Детальніше про таку прикрасу читайте в матеріалі. Основним джерелом для написання стала книжка «Українське золотарство. Дукачі», упорядкована Олексою Вальком.
Дукач набув поширення під впливом зовнішніх чинників. У XVI–XVII століттях у грошовому обігу Західної Європи чільне місце посідала золота монета, яку вперше викарбували у Венеції. Напис на ній закінчувався словом «дукатус» — так і засвоїлася назва самої грошової одиниці. Інші держави теж почали випускати дукати. В Україну здебільшого потрапляли угорські та голландські зразки, які називали «червінцями».
Згодом дукатами стали великі золоті монети й медалі — вони слугували центральними прикрасами українських жінок. Водночас червінці були тільки деталями до намиста.
Пізніше такі прикраси почали називати дукачами. Вони міцно увійшли до складу жіночих оздоб української шляхти, козацької старшини та заможного козацтва. Проте виділяли й «бідні дукачі» — вони не мали бантів та прикрашалися лаконічними усталеними сюжетами. Виготовляли їх з міді, латуні чи олова. Деякі пізні екземпляри мали вигляд кружечків із примітивним малюнком, нанесеним різцем.
Спочатку прикраси носили на намисті, шнурку, ланцюжку, а потім — на стрічці. Дукачі прикрашали розетками з камінчиками, серцем, ангелами з крильцями та іншим. За цими оздобами ховалося вушко для шнурка. Край дукача прикрашали пружинкою з металевої стрічки або дроту, а поверх неї припаювали плетений шнурок.
Прикраси виготовляли, зокрема, сільські золотарі. Жінки приносили майстрам два срібні карбованці — один використовувався як медальйон, а інший ішов на виготовлення банта. Проте золотарі ставили власні ланцюжки, пружинку і «камені» зі скла. Другу монету, з якої виготовляли бант, розковували молотком у пластину, яку пізніше штампували. Більшість золотарів мали власні штампи — хтось робив їх сам, а дехто замовляв у міських ювелірів.
Техніка створення дукачів відрізнялася — наприклад, деякі майстри замість «каменів» зі скла використовували бісер, з якого викладали фігурки у вигляді квітів.
З дукачем пов’язували багато українських звичаїв. Наприклад, хрещений батько дарував золоту прикрасу дівчинці в першу річницю її хрестин. Найкращим вважали дукач із викарбуваним образом святої великомучениці, ім’я якої носила похресниця. Прикраса з образом святої покровительки була своєрідним талісманом — її завжди носили разом із хрестом. Вона виконувала функцію жіночого оберега, а із часом передавалася доньці у спадок.
Проте дукачі — це не єдина особливість українського традиційного одягу. Раніше ми розповідали про вінки та ділилися інформацією про різноманітність орнаментів на вишиваних сорочках.
