Українки здавна любили прикрашати зачіски головними уборами. За часів Київської Русі дівчата ходили з розпущеним волоссям, розділеним посередині, — ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українок. Однак у XX столітті таке явище було швидше винятком, натомість найпоширенішою зачіскою стала коса. Наприклад, дівчата Лівобережної Наддніпрянщини у святкові дні заплітали волосся в одну косу, яка звисала на спину, а у звичайні дні — у дві, що закладалися навколо голови.
Серед головних уборів, які прикрашали українок, важливе місце посідали вінки. Найчастіше їх носили дівчата з 15 років і до шлюбу.
Микола Кузнецов. «Дівчина з віночком»
Вінки не виконували жодної практичної функції, однак вони слугували своєрідним оберегом в українській культурі. Детальніше про ці головні убори читайте в матеріалі. Джерелом для написання стали книжки «Традиційні головні убори українців» Галини Стельмащук та «Історія українського костюма» Тамари Ніколаєвої.
Вінок як український символ
Матеріали, конструкція, форми й техніки виготовлення вінків завжди були надзвичайно різноманітними. Такі головні убори часто поділяли на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Їх носили так, щоб маківка дівчини залишалася відкритою.
Вінками-шнурами називалися тоненькі яскраві стрічки, які пов’язувалися навколо голови та закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене волосся. На Чернігівщині за таку стрічку з обох боків голови затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану кольорову тканину, що імітувала плетений вінок.
.jpg)
Заквітчані дівчата у святковому вбранні. 60-70-ті роки XX століття, Гуцульщина
Площинні вінки також були поширені в різних місцевостях України. Дівчата робили їх на твердій основі, яка мала суцільну циліндричну форму або складалася з окремих колоподібних елементів. Іноді на таку основу в багато рядів нашивали кольорові стрічки, проте частіше її обтягували шовковою тканиною і вже зверху прикріплювали квіти.
Наступною стадією після простого закладання квітів за стрічку чи за коси стали звиті вінки. На Середній Наддніпрянщині розміри квітів поступово зменшувалися у напрямку потилиці, проте на території Поділля дівчата «квітчалися» в протилежному напрямку. Звиті вінки створювали з ромашок, волошок, чорнобривців, маку, жоржини чи барвінку. Також дівчата прикрашали головні убори штучними квітами — восковими або паперовими. Позаду на спину українок спускалися барвисті стрічки.
Дівчата з Донецької області. Середина XX століття
Весільний вінок як оберіг
Весільний вінок на голові дівчини — це символ молодої, який наділяли особливим значенням. Зазвичай його основу становив більш чи менш високий твердий заквітчаний обруч, набагато більше прикрашений, ніж у дівчат на виданні. Найбільш поширеними в Україні були весільні вінки з барвінку, проте їх також прикрашали м’ятою та рутою, вплітали китиці вівса як символ багатства та додавали часник, щоб уберегти молодих від усього злого.
Весілля. Чорнобаївський район, Черкаська область, 1950 рік
Вінкоплетини в Україні були важливою складовою весілля. Як правило, головний убір виготовляли дружки, мати нареченої, жінка з родини, але не дівчина, яка виходила заміж, — такою була традиція.
Наприклад, на Буковині свашки полоскали барвінок, а батько та мати виміряли від порога до протилежної стіни нитку — під час шиття така нитка не мала розірватися. Потім свашка брала плетену солом’яну стрічку, до якої пришивала листочки барвінку. Над віночком починала працювати мати — до плетіння вона пришивала зернятко, насіння часнику, дрібну монету та інші деталі. Свашка золотила вінок і клала його на столі на жевну — весільне печиво, яке приносять дружки, запрошуючи гостей на весілля.
Весільна пара. Полтавщина, середина XX століття
За однією з традицій молода по черзі одягала вінок дівчатам і танцювала з ними, щоб і вони якнайшвидше вийшли заміж.
Так українки й зберігали особливості своєї культури протягом років.
