Кількість жінок в українській армії щодня зростає. Як повідомила Ганна Маляр, заступниця міністра оборони України, наразі їхня кількість складає понад 40 тисяч. Серед них є і військові, і цивільні.
Євгенія Емеральд із позивним Жанна д’Арк — снайперка полку спеціального призначення НПУ «Сафарі» та єдина жінка в чоловічому колективі.
До 24 лютого Євгенія була успішною підприємницею, займалася ювелірною справою. Після повномасштабного російського вторгнення вона ні секунди не вагалася у своєму виборі. Ще коли Євгенія навчалася на військовій кафедрі, вона впевнено заявляла, що буде боронити свою державу в разі війни. 10-річна донька Євгенії пишається мамою, вважає її супергероїнею.
Леся Пахарина поспілкувалася з Євгенією та з’ясувала, чи стикалася вона з проявами гендерної дискримінації, розпитала про труднощі, які їй довелося подолати, а також про те, що не дає впасти духом і зламатися.
Наша героїня — снайперка Євгенія Емеральд
Вік — 31 рік
Звання — офіцер, молодший лейтенант
Досвід — 4,5 місяці на війні
Якими були ваші перші думки та дії вранці 24 лютого?
Коротка передісторія. Мої бабуся й дідусь брали участь у Другій світовій війні. Мій покійний тато постійно готувався до війни. Він усе життя вважав, що буде війна з Росією, весь час скуповував продукти, які довго не псуються, мав великий запас зброї та патронів.
Замість ляльок він дарував мені форму і зброю. Готував бійця змалечку. (Сміється.) Будучи дитиною, я не дуже його розуміла.
За місяць до війни я придбала ящик патронів для всіх видів своєї зброї. А в переддень — усі кошти, які в мене були, витратила на закупівлю продуктів харчування, бензину і всього необхідного, щоби можна було прожити пів року в розрахунку на 30 осіб. У такий спосіб 23 лютого я облаштувала своєрідний «бункер» у своєму будинку.
Я підприємниця. І моїм основним колом спілкування теж були підприємці. Багато хто вважав, що я просто зійшла з розуму. Коли я говорила своїм друзям з Харкова, щоб їхали до мене, бо вважала, що їхнє місто в першочерговій небезпеці, усі просто сміялися.
Коли почалася війна, у мене не було страху. Я дуже швидко мобілізувалася. О п’ятій ранку 24 лютого мене набрав мій колишній чоловік, запитав: «Що робити?» Я відповіла, щоб він терміново забирав доньку та віз на захід України.
Я в той час поїхала забирати сім’ю та друзів із центру міста, щоб зібрати всіх на одній локації — у моєму «бункері», який розташовувався в приватному секторі. Я вважала, що це буде найбезпечнішим для них місцем і стратегічно нецікавим для бомбардувань.
Як ви прийняли рішення піти на війну?
Я вирішила так ще 10 років тому, коли пішла на військову кафедру. Мої однокурсники запитували мене: «Женю, навіщо ти це робиш?» Я впевнено відповідала: «Якщо буде війна, я хочу брати в ній участь, я хочу допомагати своїй державі».
Коли у 2014 році почалася війна, я пішла у військкомат, але мені відмовили, обґрунтовуючи це тим, що в мене малолітня дитина (донечці тоді було до двох років) і відповідно до законодавства я не можу брати участь у воєнних діях.
Мій колишній чоловік підтримав моє рішення, але тоді я не змогла піти боронити свою країну. Зараз, коли 24 лютого почалася повномасштабна війна, він зателефонував мені та сказав: «8 років минуло, ти все-таки дочекалася».
Чим ви займаєтеся на службі та як проходить ваш день сьогодні?
Щодня різним. Коли бойові виїзди, то зрозуміло чим я займаюся, не можу докладніше про це розказувати. В інший час — ходжу в наряди, щодня тренуюся, щоби постійно підвищувати свою кваліфікацію та бути витриманою.
Сьогодні я заступила в наряд на добу. Ми з хлопцями охороняємо територію, спостерігаємо, щоб не було зайвих людей, і в разі чого негайно доповідаємо особовому складу про ситуацію. Це також дуже важлива робота.
Чи були прояви гендерної дискримінації у вашому підрозділі?
Складне для мене запитання. Бути єдиною жінкою в чоловічому колективі — дуже непросто. Якщо комусь здається, що я в раю й у мене дуже багато чоловічої уваги, то це не так.
Насамперед хочу дуже подякувати командуванню за ставлення до мене. Вони пишаються тим, що у їхньому спецпідрозділі є жінка, вважають, що це загартовує й підтримує бойовий дух.
Чоловіки в моєму підрозділі дуже поважають те, що я перебуваю з ними на всіх точках, у важких умовах. Інколи навіть елементарні процедури особистої гігієни виконати дуже складно.
Перший місяць було нелегко. У колективі трохи не вистачало розуміння, навіщо жінка воює — вона мала б сидіти в безпечному місці, виховувати дітей. Щоденною працею я доводила, що майже нічим від них не відрізняюся. Як і всі, ходжу в наряди, виконую бойові завдання, ношу амуніцію. Якщо потрібно щось перенести чи викопати окоп, я теж це роблю. І навіть коли мені пропонують допомогти, я завжди відмовляюся, бо вважаю, що армія є армія й ми маємо бути на рівних.
Які складнощі вам довелося подолати?
До війни в мене були стосунки. Але коли розпочалася війна, кохана людина виїхала за кордон, залишила мене саму.
Багато з тих, кого я вважала своїми друзями, відвернулися від мене. Це були дуже заможні люди, які замість того, щоби підтримати свою країну, просто втекли. Я не маю на увазі жінок та дітей, бо це святе. Але вважаю, що дорослі, сильні чоловіки мусять залишатися. Необов’язково йти на передову, можна допомагати іншими шляхами — волонтерити, займатися логістикою. Наші погляди із цими людьми розійшлися, вони почали мене засуджувати. Війна показала, хто насправді твій друг.
Ще одна річ, яка мене дуже вибивала, — це випадки мародерства. У перший місяць війни мій товариш оплатив мені зброю. Але продавці виявилися аферистами, які просто взяли гроші та зникли. Також до нас не доїхали бронежилети, які ми з командиром замовили. Не розумію, як таке може відбуватися, тим більше коли в країні війна.
Але найбільше я боялася втрат. Коли минуло два місяці війни, я почала втрачати побратимів. Для мене це було дуже важко. Особливо коли загинув мій наставник — снайпер, який передавав мені всі знання військового снайпінгу. Він був дуже гарною людиною. Коли його не стало, десь на місяць я замкнулася в собі.
Але людина — це таке створіння, яке звикає до всього, і я це прийняла. Проте це найболючіше для мене на війні.
Що вас найбільше вразило під час повномасштабної війни?
Жорстокість людей. Боягузтво. Вразило те, що допомога й підтримка прийшла від тих людей, від яких я ніколи не очікувала. А ті, кого я вважала друзями, повернулися спиною.
Мене вразив наш український народ. Війна дуже згуртувала нашу націю, показала, хто є справжній українець.
Хлопці, разом з якими я воюю, — це все добровольці, люди, які пішли за покликом серця. У нашому підрозділі є навіть ті, хто приїхав із Франції, це українці, які були у Французькому легіоні. Вони повернулися, щоб боронити свою землю. Також є хлопець, який три роки жив у Лондоні, він усе покинув, приїхав додому. І такі речі дійсно вражають. Бо хтось їде з країни, а хтось, навпаки, повертається.
Що не дає зараз упасти духом і зламатися?
Мій моральний стан був дуже циклічний: то в мене все добре, то все погано. Я вважаю, що третій місяць війни був переломний для всіх. Прийшло певне розуміння, що відбувається, адреналін трохи стихав, і в багатьох, з ким я спілкувалася, це почало переростати в депресію.
Я втратила друзів, не розуміла, чи є в мене майбутнє, і теж це відчула.
Але я впоралася із цим, на сьогодні мій стан вирівнявся. Я зрозуміла: незважаючи на те що перебуваю в гарячій точці, потрібно намагатися робити те, що робила й до війни. І хоча зараз у мене і військове життя, але я починаю повертатися й у нормальне. Я почала читати книги, які любила, не тільки військову літературу (сміється). Також вирішила поновити вивчення англійської мови. Такі прості буденні речі дуже підтримують мене.
Дуже важливо, навіть на війні, знайти сенс життя. Зараз у мене є розуміння, чим я хочу займатися, коли війна закінчиться. Я почала будувати плани на майбутнє.
Які перспективи розвитку України ви бачите?
Я бачу дуже великі перспективи і вірю в майбутнє нашої держави. Це і є одна з речей, чому я на війні. Я розумію, що, коли закінчиться війна, відразу все добре не буде. Буде економічна криза, проблеми з роботою, але це все тимчасово. Коли мине час і ми пройдемо всі етапи відновлення, почнеться розквіт абсолютно нової держави, нової України, яка буде дуже сильна.
Що ви назавжди зміните у своєму житті після війни?
Дуже цікаве запитання. Мені здається, що я вже назавжди змінилася.
Я стала більш жорсткою. Раніше люди на мені «їздили», я ніколи не відмовляла людям. Зараз я інша. Я ухвалюю рішення жорстко й дуже чітко. Мої друзі кажуть, що в мене навіть погляд змінився. Я стала набагато серйозніша, почала контролювати свої емоції й не піддаватися їм.
Я почала сприймати реальність такою, якою вона є. І навіть коли мені дуже тяжко, я нагадую собі, що це був мій вибір. Якщо я обрала цей шлях — це означає, що я його зможу подолати. У мене є ця сила.
Людина може все, коли захоче. Ця думка до мене прийшла, коли я сім годин зі зброєю лежала на позиції в пилюці та смітті, щоб ворог мене не знайшов (сміється).
А ще змінилися мої цінності. Знаєте, мені колись здавалося, коли в мене ще не було грошей, що якщо в мене буде дорога сумка, то люди мене поважатимуть (сміється). Вони будуть розуміти, що я чогось досягла в цьому житті. Але зараз мені настільки смішно від цих думок, які були раніше, бо ці сумки — нічого не варті.
Неважливо, яка в тебе машина, скільки в тебе грошей, бо, коли прийшла війна, ми всі стали рівними. Найважливіше — це мир та життя.
Що ви хочете сказати сьогодні українцям та світу?
Українцям я хочу сказати величезне дякую за їхню підтримку, для нас, військових, це дуже важливо. Це нас підбадьорює, не дає падати духом. Дуже вдячна всім, хто вірить у нас. Я дуже хочу, щоб якомога швидше закінчилася ця війна, і бажаю всім витримки, терпіння. Упевнена, ми виграємо цю війну.
Світу також хочу подякувати за підтримку, за інформаційну підтримку. Не дай Боже, щоби те, що відбувається зараз у нашій країні, відбувалося ще десь. Мир — це дуже важливо. А ще хочу сказати світові: нехай знають, що в нас в Україні не тільки чоловіки сміливі, а й жінки (усміхається).
Читайте також:
Жінки на фронті: 10 запитань військовій парамедикині Маргариті Рівчаченко
Жінки на фронті: 10 запитань офіцерці ЗСУ Вікторії Кравченко
