«Я б хотіла, щоб наші діти жили у країні супергероїв і бачили не жертв війни, а переможців», — Ольга Руднєва

Ексклюзивне інтерв’ю для «ELLE Україна»

Звістку про повномасштабне вторгнення Ольга Руднєва зустріла на Мадейрі, куди поїхала забирати свою маму. Вже через кілька днів бажання бути максимально корисною українцям привело її до польського Любліна, де розгортався логістичний хаб Help Ukraine Center. Згодом директорка фонду Олени Пінчук попрощалася з улюбленою роботою, якій присвятила 18 років свого життя, аби розпочати новий етап — уже в ролі СЕО спеціалізованої клініки з протезування та реконструкції Superhumans. Про відвантаження пів мільйона тон гуманітарки за сім місяців, необхідність протезування військових саме в Україні та власний будинок, в якому місяць жили окупанти, Ольга розповіла старшій редакторці «ELLE Україна» Світлані Кравченко. 

ELLE Від перших днів війни і до серпня ви буквально жили на складі, де збиралася, сортувалася та відправлялася до України гуманітарна допомога з Європи. Чим запам’ятався вам цей період, крім складної фізичної роботи з 8 до 22 години?

Ольга Руднєва Звісно, ніхто не очікував, що ця війна надовго. Пам’ятаю, в перші дні мені написав британець, що приїде до нас наприкінці березня, і я йому відповіла: «Ми вже тоді святкуватимемо перемогу». Цей хлопець зайшов до нас 23 березня зі словами: «Ольго, я вам писав в інстаграмі. Знаю, що ви хотіли сьогодні вже святкувати перемогу, але я тут, бо бачу, що війна триває». До речі, цей хлопець побув у нашому хабі, а потім звільнився з роботи й повернувся до нас знову. Він говорив, що це волонтерство змінило його бачення життя назавжди.

Переважна більшість людей, які до нас приєднувалися, відзначали, що ми дали їм набагато більше, ніж вони нам.

Сама я до Help Ukraine Center ніколи не волонтерила, та й не дуже вірила у волонтерство. Коли приїхала до Любліна, на складі було три людини. Але ми намагалися дуже швидко опанувати, як працює склад, як працюють великі компанії, які документи потрібно збирати. Потім почали займатися розподілом допомоги по Україні, бо як виявилося, просто її привезти — цього замало. Варто розуміти, що приїхало, термін дії, куди й кому це потрібно. І хоча умови в нас були спартанські, ми отримали неймовірну допомогу від людей. Сформувалася команда зі справжньою корпоративною культурою, ми підтримували один одного, обіймалися. До нас приїздили блогери, фотографи, журналісти, про нас знімали сюжети. Тоді я не розуміла, навіщо все це документувати, а сьогодні переглядаю відео й бачу, як сильно ми змінилися за цей час і як добре, що ми зафіксували ті моменти.

ELLE Припускаю, що до вас часто надходять запити, якої конкретної допомоги українці потребують сьогодні найбільше. Які речі ви називаєте в першу чергу?

О. Р. Переважно ми просимо тактичну медицину. Просимо їжу, гігієну для військових, спальники, теплий одяг. Нам часто відправляють свою форму хлопці, які вже воювали. Розгортаємо одяг і бачимо, що це військовий, який служив десь в Іраку чи в Афганістані. Просимо дрони й нагрівальні апарати для військових, генератори для шкіл і лікарень, їжу для цивільних, дитяче харчування та одяг для дітей. 

ELLE Коли команда Help Ukraine Center зрозуміла, що потрібно рухатися далі та розширювати допомогу українцям?

О. Р. У травні обсяги гуманітарної допомоги почали падати, значну частину необхідних речей ми докуповували самі. Згодом усвідомили, що ми вирішуємо проблему сьогодні на сьогодні, а потрібно вже думати про завтра. Постала потреба не просто перевалювати речі, а робити більш системні проєкти. Так з’явилась ідея створити лікувальні центри на заході України. Розмова зі мною була короткою: мені запропонували долучитися, тож я погодилась. Мене настільки захопив цей проєкт, що я вирішила кардинально змінити своє життя. Кілька місяців тому я змогла опанувати логістику, тепер починався абсолютно новий етап під назвою «Будівництво клініки».

ELLE Саме цей проєкт ви презентували у вересні в США, аби залучити там додаткове фінансування. Як реагували на Superhumans американці?

О. Р. Ми одразу для себе вирішили, що основними донорами проєкту мають стати США та Велика Британія. Там є спільнота, яка активно підтримує Україну, але неохоче донатить на армію та зброю. Тож ми мали запропонувати більш «цивільний» проєкт. Загалом їм тяжко зрозуміти, як можна щось будувати під час війни. Ми пояснювали, що навіть попри повітряні тривоги українці продовжують жити: їсти, дбати про дітей, приймати душ, вдягатися, будувати лікарні. Пояснювали, що Львів — це відносно безпечне місто, бо вони також дивляться наші новини. Ми надавали цифри, розкривали проблему. Грубо кажучи, ми продавали клініку. Але головна ідея проєкту (і ми про це теж говорили) полягає ось в чому: люди переважно сприймають світ візуально. Одна картинка світу — коли після нашої перемоги ми зустрічатимемо на вулицях людей без кінцівок, на кріслах колісних чи на милицях. Коли одразу буде видно, що ці люди — жертви війни і вони страждають. І зовсім інша картинка, коли так само назустріч йтимуть хлопці й дівчата з крутими протезами, яких вони не ховатимуть, а навпаки, ще й розмальовуватимуть чи переноситимуть на них свої татуювання.

Я би хотіла, щоб наші діти жили в цій країні супергероїв! Щоб дивилися на цих суперлюдей і бачили не жертв війни, а переможців.

І від того, що ми будемо бачити навколо, дуже залежить те, як буде формуватися наша свідомість. Ми пояснювали, що Superhumans справді про лікування, адже цей проєкт надає людям можливості жити. Але він ще й про те, що ми хочемо бачити Україну такою, якою вона є насправді.

ELLE «Для чого фінансувати клініку в країні, де триває війна, якщо можна запропонувати протезування за кордоном?» — ви готувалися до таких контраргументів?

О. Р. Протезування дуже специфічна річ. У тебе збільшилася вага або ж ти почав активніше рухатися і схуд — і все, протез треба переробляти чи адаптувати. Такі випадки траплялися з хлопцями, яким 2014 року встановили круті протези. Ось він сідає в літак, тіло затримує рідину, контакти відходять, хлопець прилітає до України, а рука вже не працює. Він приходить до наших протезистів, а йому відповідають: «Вибачте, але ми не знаємо, як полагодити. На жаль, вам потрібно летіти назад». Назад? Окей. Але це ще плюс тисяча доларів (умовно). Тому велика кількість закордонних протезувань не отримала тут обслуговування, а люди просто поскладали в пакетики дуже дорогі протези. Складна ситуація також із дітьми, які швидко ростуть, їм так само швидко потрібно замінювати протези. Саме тому ми пояснюємо, що така клініка має бути в Україні. До того ж в Україну зараз їде велика кількість іноземних фахівців, яким цікаво працювати зі складними випадками, вони такого ніде більше не бачили. Дуже прикро, коли ці лікарі вчаться й повертаються додому. Ми прагнемо, аби вони залишали свій досвід тут, працювали в командах з нашими лікарями, щоб вже через певний час і ми могли консультувати, надавати свої послуги по всьому світу.

Іноземцям важко зрозуміти, як ми взагалі тут можемо працювати. Але вони точно в захваті від того, що ми робимо.

І ми б дуже хотіли, щоби цю ідею суперлюдей вони підтримали і зберегли нас як унікальну націю...

ELLE На якому етапі зараз перебуває проєкт Superhumans і коли ви плануєте приймати перших пацієнтів?

О. Р. Зараз ми на етапі проєктування, оскільки центр буде облаштовано на базі однієї з державних лікарень у Львівській області. Сюди приїздять вже стабілізовані ветерани, переважна більшість з яких очікують на протезування чи реконструктивну хірургію. На жаль, сьогодні наша держава покриває лише дві пари протезів (стандартні та для купання), але ж є потреба в спортивних протезах, біонічних руках, з цим і будемо допомагати. Реконструктивна хірургія взагалі не покривається. Тобто людина має вижити, а вже потім, у мирні часи, долати наслідки травми. Але ми розуміємо, що це необхідна складова повернення до нормального життя. Саме тому ми обрали дві послуги — протезування й реконструктивну хірургію. Почали занурюватися в проблему і зрозуміли, що цими послугами не обмежимося, тож вирішили додати психологічну підтримку (і психологів, і психіатрів, які стануть першим кроком для наших пацієнтів). Тільки після психолога ми направляємо людину на протезування чи реконструктивну хірургію, а потім залишаємо на реабілітацію. Нам дуже важливо, щоб люди користувалися цими протезами, тому ми маємо навчити їх ходити, забезпечити першу адаптацію і тільки потім виписати. Сподіваємося, вже в кінці березня відкриємося. Але нам нічого не заважає вже привозити хірургічні засоби чи тренувати майбутніх фахівців.

ELLE Ви маєте на увазі освітній тренінговий центр для медиків, який плануєте створити на базі Superhumans?

О. Р. Так, але в нас є ще одна велика ідея: ми хочемо вчити зацікавлених пацієнтів на інженерів-протезистів, бо для цього не потрібна медична освіта. Або ж тренувати реабілітологів і психологів. Такий підхід працює якнайкраще, бо людина сама пройшла цей шлях, сама має протези, тому їй легше знаходити потрібні слова. Ми мріємо зробити все, аби люди поверталися до нормального життя, роботи, вибирали на майбутнє нові ролі та інтегрувалися в суспільство. Для цього важливе не тільки лікування, а й психологічна підтримка.

ELLE Як відбуватиметься відбір пацієнтів, що потребують допомоги центру Superhumans у першу чергу?

О. Р. Далеко ходити не треба: ми почнемо з лікарні, на базі якої запрацює Superhumans. Уже сьогодні сорок дев’ять людей чекають на протезування, це наші пацієнти номер один. Ми плануємо роботу за принципом 50 на 50: військові та цивільні. Для нас це вкрай важливо. Деяких пацієнтів ми будемо брати найближчим часом, шукатимемо їм партнерів, які зможуть допомогти фінансово. Будемо брати українців з непростими випадками, аби фахівці вчилися працювати зі складними ампутаціями. Сьогодні дуже велика кількість «брудних» ампутацій, тому що людей оперують прямо на передовій. Багато лікарів попри все намагаються зберегти кінцівку, залишити ще п’ять-шість сантиметрів ноги, але іноді це не тільки не допомагає, а й заважає. Потім доводиться йти на реампутації, проходити через велику кількість операцій і загоєнь. Днями один лікар розповідав мені про півсотні операцій, які знадобилися пацієнту, щоб підготувати його кінцівку до протезування. Тому з цим також потрібно працювати, і лікарям треба теж пояснювати, як робити правильно.

ELLE Припускаю, що за ці місяці вам довелося почути багато щемливих історій від українців. Але чия врізалася в пам’ять найбільше?

О. Р. Кожна історія відповідає своєму часу. Історії, які я чула перші сім місяців, розривали моє серце. Але в жовтні я відвідала лікувальний центр для військових, де лежать чотириста хлопців! І от те, що я там побачила, перекрило все, що я бачила і чула до того. Там усі не мають кінцівок, і якщо не мають однієї, то вважають себе щасливчиками. Переважно це відсутність двох-трьох кінцівок. Однак це люди, які на запитання: «Як справи?» відповідають: «Та норм, класно». — «Будеш протезуватися?» — «Так». — «Допомагає реабілітація?» — «Так». І вони всі такі красиві, а їхні розповіді про те, як вони втратили кінцівки, як взагалі вижили, як до цього ставляться, проймають до самих глибин. Ми розмовляли з одним хлопцем, який у 2014 році втратив кінцівку. Він розповідав про свого побратима, який пройшов важкі бої (зокрема Іловайськ) і тримався бадьоро. Але якось він зайшов у маршрутку, і хтось йому сказав: «Ми тебе туди не посилали». І все, в нього поїхав дах, він потребував серйозної психологічної підтримки. Це був тригер, що насправді його зламав. Днями я зустрілася з військовим лікарем у розкішному ресторані. І от ми підіймаємося на другий поверх, де багато красивих скатертин і дорогих келихів. І бачимо, як відвідувачі й персонал реагують на чоловіка у військовій формі. Здавалося, всі завмерли. Ми стоїмо, нам незручно, адже ми не належимо до цього світу. Ми пішли в дитячу кімнату. У лікаря контузія, після якої в нього лишилося відсотків двадцять слуху. Кожного разу, коли діти верещать, у нього просто розриваються барабанні перетинки. І ось ми сидимо, а він говорить: «Боже, я так люблю дітей, я не можу нічого зробити».

Тому мені здається, що найбільший виклик, який стоїть перед нами, — не ховати від військових нормальне життя.

Бо ці люди повертаються, ветерани вже є серед нас. І нам треба навчитися розуміти, що це частина нашого соціуму. Нам треба взаємодіяти, говорити до них, підходити, дякувати. Це важко навіть мені. Тому що в мене все добре, я живу нормальним життям. А я ж, власне, теж могла б воювати. І це така моральна дилема! Сьогодні саме час таких історій. Час людей, які постраждали. Знаєте, на другому місяці війни хтось попросив мене розповісти про мою роботу у фонді. Ця історія завжди всім подобалася. Я задумалася і сказала: «Знаєте, вона більше мене не вражає, і мені здається, більше не може викликати тих емоцій. Ми пережили стільки всього, що ті історії вже не на часі».

ELLE Робота з людьми, які потребують допомоги, вимагає внутрішнього ресурсу. Де ви черпаєте сили, щоб допомагати іншим?

О. Р. Ніщо не береться ні з чого. Сонячна батарея бере енергію від сонця. Мені ж потрібно щось робити, аби відчувати енергію. Я її отримую за рахунок того, що віддаю. Вийшов іще один корисний день, змогли комусь допомогти, просунулись у проєкті, знайшли класного лікаря — і в мене є енергія. Зустрілися в шпиталі з хлопцем Сашком, зрозуміли, що зробимо йому протез, він повернеться до життя і вийде на роботу — можна рухатися далі. Мене не пригнічують навіть найскладніші історії, навпаки — спонукають діяти, аби щось змінити. І коли воно виходить, мені стає краще.

Люди скаржаться, що відчувають вигорання через постійну тривогу, а я відчуваю загорання від постійної допомоги.

ELLE Чи залишилося у вашому розпорядку місце особистим, довоєнним справам?

О. Р. На жаль, ні. Я не прочитала за ці місяці жодної книжки, хоча завжди багато читала. Але зараз я просто не можу тримати увагу. Відкриваю книгу й одразу відволікаюся на телеграм. Зі спортом теж не складається. Намагалася бігати, коли приїздила до мами на Мадейру, але мене не покидало відчуття провини: «Я тут біжу, а там люди гинуть». Поки що мені важко повернутися до звичної рутини. Коли приїжджаю до Києва, можу годину просто сидіти на дивані, щось дивитися. А так взагалі часу не вистачає, день розпланований буквально посекундно. Думаю, що я навмисне себе навантажую, бо інакше можна втратити глузд. Коли з’являється вільна хвилина, в голову лізуть запитання, на які не хочеться відповідати.

ELLE Як після мирного закордону ви зараз почуваєтеся в Києві, під обстрілами, з шестигодинними повітряними тривогами?

О. Р. Я всім говорю, що в Києві мені морально спокійніше. Я за кордоном сплю чотири-п’ять годин, а тут можу і сім, справжній подарунок! Коли ти далеко, то малюєш собі жахливі картинки (вони і є такими насправді), але коли ти тут, все інакше переживаєш, бо є частиною цього. Мені простіше бути тут.

ELLE Де ви зараз зупиняєтеся, коли приїздите до Києва? Адже ваш будинок зазнав значних ушкоджень під час окупації.

О. Р. Зараз ми живемо у квартирі. Хоча наш будинок вцілів (тоді як сусідський згорів вщент), він був зовсім непридатний для життя: там не було вікон, а двері винесло мінометом. У нашому будинку місяць жили окупанти, вони розікрали частину речей, частину зіпсували. Решту меблів ми викинули самі, і сьогодні чоловік потроху займається ремонтом. Думаю, до весни можна вже буде туди переїхати. Однак розуміння, що вони торкалися нашої оселі, викликає в мене огиду. Я не знаю, чи зможу повернути собі там відчуття дому.

ELLE Ви регулярно перебуваєте за кордоном: чи доводиться вам спостерігати втому іноземців від війни в Україні?

О. Р. Так, вони втомлюються. І вони чесно відповідають, що їм важко дивитися новини. Спочатку в них теж був шок і бажання допомогти. А потім — «ніби вже й допоміг, 50 доларів задонатив, а далі якось там самі нехай розбираються». Світ втомлюється — обсяги допомоги падають. До того ж вони хочуть бачити звіти, куди пішли їхні кошти чи десять тисяч турнікетів. Ми пояснюємо, що турнікети навіть могли згоріти на складі, це війна. Ми там щось передали дівчатам на фронт, звідти нам пишуть: «Машина згоріла, все згоріло. Можете прислати ще?» А дівчата ж вижили — клас! І от як пояснити іноземцям, що допомога згоріла? «О боже мій, як ще допомагати, воно ж там все горить!» Так, бо триває війна. Але сьогодні наша робота — їздити, пояснювати, залучати, презентувати структурні проєкти. Не просто «дайте нам грошей, ми на ці гроші нагодуємо людей». А розповісти, скількох людей нагодуємо, як і в яких регіонах будемо обирати цих людей. Не просто «дайте нам кошти на лікування, а ми побудуємо клініку, сплатимо ось таку кількість протезування або препаратів». Тоді вони більш схильні до наших запитів.

Коли мені кажуть, що нам ніхто нічого не винен, я відповідаю: нам винні. Я впевнена — люди винні нам, і світ нам винний. Саме тому, що ми зараз тримаємо світовий устрій. Це не про війну України й Росії, це про порушення міжнародного права. Якщо дозволити Росії зробити це зараз, ми просто легалізуємо порушення всіх світових норм. Ми тримаємо цю останню барикаду. Якщо ми її втримаємо — а ми її втримаємо! — то є шанс на те, що світ зможе існувати згідно з тим політичним і соціальним договором, до якого він дійшов.

Тож підтримайте нас, а ми доведемо справу до кінця.


Реклама

Популярные материалы

Як це було: підсумки тижнів чоловічої моди сезону осінь-зима...


Секрети етикету Єлизавети II, які допомагали їй закінчувати нудну...


Instagram-тренд: леопардові образи, які допоможуть у постачанні...


Читайте також
Популярні матеріали