Ранок 24 лютого почався для мене приблизно о 8:00 словами мами «Почалася війна». Ми з хлопцем, любителі поспати довше, не чули вибухів, що лунали вже неподалік Чернігова та розбудили моїх батьків. Більше того — вже кілька місяців в інтернеті були статті про те, що Росія нападе на Україну в кінці жовтня чи грудня, на початку січня чи лютого. Тому ми досить спокійно сприйняли цю новину, вважаючи, що вона — ще одне перебільшення. Уже за кілька годин ми почали чути часті вибухи, але заспокоювали себе, що вони досить далеко, що такі «бабахи» вже майже норма для сходу, то, може, і в нас вони залишаться десь на фоні. На жаль, все склалося інакше.
Через те, що Чернігів розташований близько до кордону з Білоруссю, війна підібралася до нас швидко.
Чернігів. Фото: Чернігівська ОДА
Вибухи стали гучнішими, і ми перебралися в коридор, щоб дотримуватися правила двох стін. Першого дня я ще працювала з дому і домовилася з мамою, що ми поїдемо в село, якщо зникнуть світло чи вода. Та вже скоро дорога до Михайло-Коцюбинського стала недоступна, а в Чернігові майже водночас зникли світло, вода, інтернет та мобільний зв`язок. На щастя, нам вдалося запастися продуктами та питною водою. Тому коли в магазинах не залишилося нічого, окрім креветок та червоної ікри, в нас були консерви та крупи, з яких можна було щось приготувати.
Здавалося, що ситуація в місті інколи покращувалася, тому ми зволікали з виїздом. Але було дві ситуації, які змінили наше рішення. Над Черніговом уже щоночі літали літаки, які скидали бомби. Одна з них влучила у будинок, що був розташований десь за 10 хвилин пішки від нас. У ту мить я саме йшла коридором вдома і відчула, як підлога дрижить під моїми ногами. Це було надзвичайно страшно.
Відтоді ми прислухалися до кожного звуку, бо це міг бути літак. А літак — то найстрашніше.
Чернігів. Фото: ДСНС
Ти прокидаєшся о 4:00, бо чуєш, як він летить над твоїм будинком, хапаєш кішку і біжиш у загальний коридор, бо твій підвал не є надійним укриттям. Чуєш, як щось бахкає (зазвичай двічі), а потім літак летить назад і ти сидиш сподіваючись, що він пролетить повз. Переломною ситуацією для мого хлопця став обстріл школи, що через дорогу від нашого будинку. Коли це почалося, ми вибігли в загальний коридор, до нас спустилася моя мама, яка живе вище. Ми сиділи і чули, як сиплеться скло.
«Вікна в під’їзді», — сказав хлопець. Пізніше ми побачили, що то були вікна з обох наших балконів.
Чернігів. Фото з особистого архіву Ірини
Ми виїхали з Чернігова 14 березня. Було дуже важко дістати бензин: тато їздив на велосипеді з каністрою по заправках, до яких стояли черги в 20-40 машин, навіть якщо пального вже не давали. Мої батьки відмовилися їхати в останню мить. Їм вдалося перебратися до родичів в Михайло-Коцюбинське, але там російський блокпост і нестабільна ситуація.
Чернігів. Фото: Чернігівська ОДА
Ми з хлопцем зараз у Вінниці. Тут лунають сирени, але люди живуть, як раніше. Ніякого світломаскування, ніхто не боїться звуку трамвая чи автомобіля, в магазинах є продукти. Це надзвичайний контраст. Тут узагалі нестрашно, але я не знаю, чи зможу сказати те саме, коли повернуся до Чернігова.
Якщо мені буде куди повертатися, бо, наприклад, квартири мого дядька вже немає.
Чернігів. Фото: ДСНС
