Від кінця лютого ми не можемо дістатися ані до Чернігова, ані до Києва. Після того, як мости було підірвано, ми опинилися в повній ізоляції. Тільки дехто на свій страх і ризик наважується через ліси та стежини якось вирватися з міста, жодних зелених коридорів немає. Так само з кінця лютого полиці магазинів порожні, продуктів взагалі немає. Періодично відкриваються «Watsons» і «Prostor», де люди можуть придбати якусь побутову хімію. Моя сім’я від початку війни ще ні разу не купувала хліба — там такі черги, що вистояти просто неможливо. Славутчан дуже виручають фермери: привозять із ближніх сіл молоко, овочі, м`ясо, рибу. Сьогодні ми отримали гуманітарну допомогу, на одну сім’ю – один пакунок. Також нам видали талони на хліб, тому що в людей немає ні дріжджів, ні борошна, щоб пекти вдома. З молока, яке нам підвозять, люди самі роблять сир і сметану.
У кого сім’я велика, ті звертаються до виконкома, там надають додаткову допомогу, нікого не кидають напризволяще.
Неподалік застрягла фура з Прибалтики, то наші хлопці поїхали, купили цю рибу і привезли сюди консерви.
От з ліками у місті проблема. Немає тих, що вкрай необхідні, — від тиску, від серцево-судинних захворювань. Я записалася на гуманітарну допомогу, і сімейний лікар видала для мого чоловіка таблетки від тиску. Коли прийде допомога наступного разу, ніхто не знає.
На шостий день війни у нас відключили світло, тому ми почали готувати на мангалах (у місті майже у всіх електричні плити). Нам підвезли багато дров і роздали по кварталах. У нашому, Єреванському, кварталі таких мангали три. Жодних сварок за них не було, всі готували разом, оскільки холодильники текли і треба було швидко використати продукти. Добре, що в будинках була холодна вода і опалення. Світло згодом теж з’явилося. І хоча гарячої води немає досі, це не критично, майже у всіх стоять бойлери.
Ще зовсім нещодавно над нами так низько літали літаки, що від гулу я просто вдавлювалася в постіль. Летить-летить і потім кидає бомбу. І ми розуміємо, що щойно когось вбило або щось було знищено. Люди в нас лягають спати дуже рано і вночі практично не сплять. Такі обстріли були – нам здалеку чутно. А потім, коли бої були вже біля нас, то ставало все гучніше. 26 березня окупанти зайшли в Славутич. Наші хлопці до останнього тримали оборону, але російським військам вдалося її прорвати. На жаль, четверо захисників загинули, ще кілька славутчан потрапили в полон.
Того ж дня мешканці міста влаштували мітинг на центральній площі. Рашисти оточили Славутич, зайшли в стару поліклініку й почали сунути на натовп.
Ми бачили цих російських військових, вони пускали дим і газ, від яких текли сльози. По хлопцях, які йшли спереду, стріляли під ноги з автоматів. Але ми йшли вперед, вперед, вперед.
Потім посеред дороги почалися переговори, щоб вони забиралися з міста. Ми їм кричали «Домой! Домой! Мы вас не ждали!» Вони поїхали. Та через деякий час повернулися, начебто перевірити, чи немає у нас зброї. Наступного дня знову проїхалися містом і зникли. Сьогодні в Славутичі висить український прапор, школярі дистанційно навчаються, у магазинах печуть хліб, волонтери надають допомогу. Є люди, які приїхали до нас із Чернігова, то для них місцеві зносять одяг, ковдри, постіль. Усі допомагають один одному, славутчани дуже згуртовані! У під’їзді жінка написала «Кому потрібна цибуля — будь ласка, звертайтеся в таку квартиру». Усі, хто чим має, тим і ділиться.
Люди не здаються, хоча паніка буває у всіх. Не боїться, мабуть, тільки дурний.
Ми ж не знаємо, що на нас чекає далі. З огляду на черги, людей у місті ще дуже багато, не всім же є куди тікати. Ми з чоловіком навіть не думали над тим, щоб виїхати. По-перше, я працюю медсестрою, я повинна бути на робочому місці. Люди хворіюють, до того ж із навколишніх сіл до нас також звертаються. Та й куди нам їхати? Залишити все, щоб якісь орки прийшли і забрали? Це молодь собі може таке дозволити, в них все життя попереду. Але все одно всі хочуть повернутися додому. Як Соломон говорив: «Все минає. Мине і це».
Усе відбудуємо, все відновимо. Шкода, що тільки людських життів не повернеш.
А загалом нам гріх скаржитися, ми живемо в людських умовах. Так, ми ізольовані, немає куди вийти, та й нічим виїхати (бензину немає). Але наше місто не бомбили, нас не розстрілювали. У сусідньому селі орки увірвалися до однієї бабусі і почали вимагати паспорт, «шукали націоналістів і бандерівців». На що старенька їм відповіла: «Хлопці, тут не пишеться таке. Це стан душі». У нас теж росіяни ходили по місту — документи перевіряли.
Кажуть, що до нас заходили білоруси, люди чули їхній говір. Тому для славутчан ані білорусів, ані росіян більше не існує.
Люди шлють їм такі прокльони! У нас уже в Facebook пишуть: «Бульбаші, в Чернігові базару не буде, можете не приїжджати». Вони ж кожні вихідні моталися в Чернігів за товарами, вигрібали все в магазинах, лікували зуби. А потім такого ножа в спину встромили. Від Росії ми чекали всього, але що бомби кидатимуть з території Білорусі! Я не знаю, скільки їм доведеться відмиватися від цього всього. Говорять, що вони йдуть зараз у партизани, але осад залишився, дружби більше немає. Я з 1985 року живу тут, і Чернігів для мене став рідним містом. Ми там ходили в кіно, театри, на виставки, по магазинах. У нас там проходило яскраве життя. А сьогодні що? Немає готелю «Україна», немає кінотеатру Щорса, немає бібліотек, немає багатьох будинків. Там жах!
Поки що ми тримаємося на адреналіні. Хтозна, якими ми будемо, коли все це закінчиться. Сьогодні ми бачимо справжній геноцид, нас знищують як націю. Парадокс полягає в тому, що в Славутичі, як і в Чернігові, живе дуже багато етнічних росіян.
То кого ж ти захищаєш, русскій мір?
