Цього місяця ELLE запустив масштабний проект: відомі жінки-політики говорять про гендерну рівність, права жінок та їхню роль в сучасному світі на власному прикладі. Сьогоднішня героїня – народний депутат України Світлана Заліщук, яка розпочинала свою кар’єру журналістом-міжнародником на «5 каналі». Крім цього, Світлана є співзасновницею низки громадських організацій: «Центр ЮЕЙ», «Чесно», «Новий Громадянин» і «Реанімаційний пакет реформ». В 2014 році увійшла до сотні найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус».
Анна Іванова: Ким мріяли стати у дитинстві? Ознайомившись з вашою біографією, здається, ніби ви завжди хотіли піти в політику: починали з журналістики, потім працювали в громадському секторі і, нарешті, зайняли крісло народного депутата.
Світлана Заліщук: В початкових класах я мріяла стати вчителем — мене надихали наші шкільні вчителі. Крім цього, моя бабуся працювала в школі, за освітою вчителька і моя мама. Тому з дитинства я вважала це дуже гідною професією. Вже у більш зрілому віці хотіла вчитися на юриста-міжнародника в Інституті міжнародних відносин, але мені здавалося, що потрапити туди неможливо. Водночас мені подобалося писати, моїми улюбленими предметами були література і мова. А оскільки відчувала себе ще дуже креативною людиною, врешті зацікавилася журналістикою. Я думала, що в цій професії можна бути в певному сенсі авантюристом, адже твоє завдання — дізнатися про цей світ і розповісти про нього. Тому я вступила до університету саме на цю спеціальність.
А. І.: Чому згодом вирішили піти в політику?
С. З.: В студентські роки я вважала, що насамперед повинна здобути освіту, знайти хорошу роботу і багато працювати, адже батьки не зможуть мені допомагати. Тому вже з другого курсу я писала статті, а на третьому заробляла достатньо, щоб себе забезпечувати. Але потім я почала працювати на «5 каналі», який перетворив мене зі студента і журналіста-працівника на свідомого громадянина. Саме там я відчула, як від нашого слова залежить, яким бачив світ нашу країну.
Початок роботи на п’ятому співпав із часами Помаранчевої революції: часами цензури і темників. Ми були яскравою антитезою тогочасного режиму і єдиним каналом, який працював в опозиції до влади. Тоді редакція підписала угоду зі своїм власником, Петром Порошенком, про невтручання в редакційну політику. Це було абсолютно нечувано і непритаманне українським реаліям, навіть зараз.
На п’ятий тоді прийшло багато незалежних журналістів «з хребтом», із серцем, в яких можна було навчитися не тільки як написати сюжет, змонтувати його і начитати, але й як бути відповідальним громадянином. Можливо, це звучить просто, але журналіст, який одночасно є і відповідальним громадянином — велика сила. Я досі зберігаю білу стрічку — її ми пов’язували на голову після оголошення каналом голодування у 2004-му році.
Після Помаранчевої революції нова влада шукала людей до своєї команди і мій професор з університету порадив податися на цю роботу. Цікаво, що на «5 каналі» я мала вдвічі більшу зарплату, аніж в уряді, але я зважилася. Це був новий горизонт і розуміння того, що подібний досвід буде унікальним і я шкодуватиму, якщо не скористаюся цією можливістю. Спочатку я працювала із віце-прем’єр-міністром з євроінтеграції, а потім з головою адміністрації президента.
Через рік ми розчарувалися і пішли звідти цілою командою працювати у громадський сектор. Паралельно я стажувалася у Великобританії і в США, де побачила, як взагалі працює громадянське суспільство у світі. Я зрозуміла, що не президенти роблять свою країну демократичною, а люди, які висувають вимоги і змушують владу робити цю країну такою. Цей мотив став основним поштовхом для нас у активній діяльності в громадянському суспільств. І дуже природнім був наступний крок в політику — ми сприймали це як вікно можливостей, яке дозволить спробувати зробити щось зсередини системи.
А. І.: З якими складнощами ви зіткнулись, потрапивши до парламенту?
С. З.: У мене відбулося кілька переосмислень. Одне з них винятково гендерне: воно полягало в тому, що жінки себе надзвичайно недооцінюють. Я бачила це і під час роботи в громадському секторі, і в журналістиці, але найбільш яскраво це помітно в політиці, й не тільки в українській. Нещодавно я бачилася з міністром оборони Німеччини Урсулою фон дер Ляєн, яка розповіла, що коли вона пропонує роботу чоловікам, ті готові приступати до виконання обов’язків уже завтра, а жінки зазвичай кажуть, що не впевнені у своїх силах.
Ми завжди думаємо про себе скромніше. Хоча багато з моїх колег, зокрема, з громадського сектору, могли б бути набагато потужнішими лідерами, аніж більшість теперішніх політиків.
Це реальна оцінка дійсності, а не спосіб проявити мою солідарність з жінками. Тому моїм першим переосмисленням було розуміння, що я зможу. На мій погляд, це усвідомлення дуже важливе, але воно повинно ґрунтуватися на реальних можливостях. Воно має ґрунтуватися на досвіді, знаннях і досягненнях.
Загалом, політика — дуже токсична робота, яку складно витримати і фізично, і морально. Особливо в Україні, де гроші та інтереси олігархів мають монополію на ухвалення рішень. Водночас, політика — це командна гра, і для того, щоб щось ухвалити, необхідно щонайменше 226 голосів. Постєвромайданне покоління складає нині приблизно 10% в державних установах, втім воно не має можливості ухвалювати рішення. Дуже часто ми працюємо не задля впровадження змін, а щоб завадити ухваленню поганих. Але не хотілося б помножити на нуль усе, що ми зробили: нам вдалося ухвалити дуже багато хороших законів, і зараз ми працюємо над новими.
А. І.: Попри все це, ви завжди усміхнена і з позитивом дивитися на речі. Як вдається витримувати емоційний тиск?
С. З.: За своєю природою я величезний оптиміст і вважаю, що песимістам в політиці не місце. Першого ж дня у Верховній Раді може з’явитися бажання скласти мандат і вийти звідти у пошуках спокою і гармонії. Але я звикла до подібних відчуттів, адже до цього протягом десяти років працювала у громадському секторі, де ми писали закони, пропонували нове бачення політики, критикували владу і зіштовхувалися із тиском. Ця діяльність давала маленький ККД і вимірювалася лише протестами. А у Верховній Раді розумієш, що можна досягти більшого результату, тому працюєш попри розчарування, незадоволення і переживання.
А. І.: Чи маєте вільний час і чому його присвячуєте?
З. С.: Я вже давно не розділяю життя на роботу й дозвілля. Інакше можна ввести себе в депресію думками про те, що ти уже місяць без відпочинку. Наприклад, останні вихідні лютого я провела на Мюнхенській безпековій конференції: наші засідання розпочинались о 7:30 ранку і закінчувались о першій ночі. Я мала там багато роботи: мені необхідно було зустрітися із командою віце-президента США Майка Пенса, поговорити із сенатором Джоном Маккейном, познайомитися з іноземними журналістами, які пишуть про Україну і посприяти у висвітленні інформації щодо подій на сході; також я мала взяти участь у панелях, аби представити точку зору України з тих чи інших питань. Зрозуміло, що вихідними це назвати складно, але я отримала колосальні знання і це для мене надзвичайно цінно. Тому якщо зважити на терезах участь у такій фантастичній конференції і перегляд телевізору вдома — я оберу перше, складно навіть це порівнювати. Взагалі телевізор залишив моє життя поняд десять років тому, лише зранку, коли збираюсь на роботу, вмикаю BBC, CNN, Euronews, аби бути в курсі світових подій.
А коли є вільний час, люблю побігати в спортзалі або на стадіоні поруч з домом, якщо надворі тепло. Також люблю читати, хоча у мене катастрофічно не вистачає на це часу: купую книжки і вони просто стоять вдома стопками.
А. І.: Повертаючись до теми гендерної рівності, скажіть чи правда, що ініціатива, яку просуває чоловік з більшою імовірністю буде прийнята, аніж та, яку просуває жінка?
С. З.: Проблема лежить не в гендерній площині, а в політичній. Історично так склалося, що за столом, де ухвалюють рішення, сидять чоловіки. Після 90-х в Україні були дикі часи економіки: був створений так званий клан олігархів і жінки менше брали участь у політиці через рекет, кримінал і фізичну розправу. Гроші, зароблені таким чином, грають першу скрипку і сьогодні.
Однак зараз я бачу, що в українському суспільстві відбувається посилення ролі жінки, особливо на фоні війни: жінки стали лідерами громадських і волонтерських організацій, вони багато роблять для забезпечення армії.
На їхніх плечах тримається так багато хороших справ. І я переконана, що у наступному скликанні жінок буде більше, аніж у цьому.
А. І.: Які найбільші здобутки фемінізму в українській політиці ви можете назвати?
С. З.: По-перше, у цьому парламенті більше жінок, аніж в усіх попередніх. По-друге, ми нарешті зареєстрували законопроект, який передбачає обов’язкову наявність 30% жінок у партійних списках; також проголосували за закон, який закладає фінансовий стимул: партії, які дотримуються квотування, претендують на додаткові 10% фінансування. Цим кроком ми надали жінкам більше можливостей в парламенті. Таке ж квотування ми ухвалили і в місцевому законодавстві, але через відсутність накладання санкцій, ЦВК реєструвала навіть ті списки, де не було цього дотримано. Ми працюємо над цією нормою далі.
Також ми активно співпрацюємо з міністерством оборони задля вирішення низки проблем. Наприклад, раніше жінки не могли офіційно працювати за певними військовими професіями: працювали вони за одним фахом, а значилися в армії кухарками. Наразі ми це також виправляємо.
Крім того, нам вдалося сформувати гідний принцип солідарності в парламенті серед жінок, і коли трапляються яскраві прояви сексизму з боку чоловіків, ми намагаємося цього не пропускати і відкрито говоримо про це.
А. І.: Кого з жінок у сучасній міжнародній політиці ви могли б назвати взірцем для наслідування?
С. З.: Є дуже багато жінок, якими можна пишатися. Наприклад, Мадлен Олбрайт, яка приїхала з батьками до Америки в статусі біженки і стала першою жінкою на посаді держсекретаря США. Ми познайомилися, коли Мадлен приїжджала до Києва. Вона розповідала, що одночасно їй потрібно було дбати про дітей, домашнє господарство і думати про зовнішню політику Сполучених Штатів, і це було дуже складно. Можна тільки захоплюватися, як вона знаходила у собі сили й наполегливо розбивала стереотипи.
Мене надзвичайно надихнула міністр оборони Німеччини, про яку я вже розповідала. В Урсули фон дер Ляєн семеро дітей, тому вона досить пізно пішла в політику. Вона така красива, у ній стільки шарму! І водночас вона очолює таку чоловічу галузь державного управління.
Ангела Меркель, на мою думку, — найсильніша жінка Європи і один з найкращих лідерів світу. На ній тримається європейська єдність, вона є носієм демократичних цінностей. А у відповідь на острахи суспільства щодо міграційної кризи і втрати роботи вона не реагує популізмом, як це зробила більшість політиків. Меркель знаходить у собі сили переконувати і вести всіх у вірному напрямку.
А. І.: Якою ви бачити сучасну українську жінку?
С. З.: Я відчуваю, що в Україні з’явилось нове покоління, якого ми раніше не бачили. Нас оточує багато пасіонарних особистостей: жінки, які готові їхати на фронт, які готові боротися за свою країну, землю, дітей, майбутнє і за право визначати шлях творення нашої держави. Вони надихають і вражають водночас. Про кожну другу можна знімати кіно чи писати книжку.
Я думаю, що українські жінки могли б скласти конкуренцію багатьом європейським лідерам за своєю силою, розумом, цінностями, відданістю, самопожертвою і служінням.
Наприклад, історія моєї колеги Тетяни Ричкової просто вражає. Вона продала будинок, пекарню і віддала гроші на фронт, де була волонтером; згодом на сході втратила чоловіка. Вона займає крісло народного депутата і часто їздить на передову. Нечасто зустрінеш у світі таких жінок.
Горе дуже часто проявляє людей, і багатьох жінок, за якими ми спостерігаємо нині, воно проявило як видатних людей. Я думаю, що Україна в цьому сенсі може претендувати на повагу, захоплення і симпатію наших колег в усьому світі.
Редакція висловлює подяку за сприяння у проведенні інтерв'ю та фотозйомки креативний простір «Часопис».
