Я жила в самому центрі Маріуполя, будувала плани та насолоджувалася життям... Тривалий час готувала новий проєкт для нашого міста. До кінця березня планувала відкрити салон краси, все було майже готове.
23 лютого був чудовим днем для мене, я приймала вітання з днем народження, зустрічалася з друзями та сім’єю. 24 лютого я прокинулася о 04:55 без будильника із дивним внутрішнім відчуттям. Я не розуміла, що відбувається. Але буквально за годину пролунав дзвінок від моєї подруги. «Ну ти як?» — спитала вона. І повідомила мені, що розпочалася війна, всі ЗМІ передавали про це.
З цього моменту я не випускала телефон із рук, постійно читала новини та стежила за ситуацією. Перший вибух я почула близько 7:00. Протягом дня вибухи почастішали. У країні оголосили воєнний стан.
25 лютого у Маріуполі паніки серед населення не було. У магазинах, аптеках та на заправках розпочався ажіотаж. Але, незважаючи на черги, всі були спокійні та ввічливі.
Вибухів ставало більше, і вони лунали все ближче. Було чути з боку району Ілліча, мікрорайону Східний. Ближче до вечора я зі своїм хлопцем вирішила поїхати з центру в більш-менш (як нам тоді здавалося) безпечний приватний сектор Новоселівка (там живе його мама). Взяли з собою тільки найнеобхідніше — зубні щітки, шкарпетки тощо. Надвечір вибухи продовжувалися, але світло, вода, газ та зв`язок ще були.
З 26 лютого до 1 березня ситуація ставала все більш напруженою. Місто оточували з усіх боків (зокрема з боку селищ Мангуш та Вологодськ). Активно бомбили прилеглі селища Старий Крим та Сартана. У цей час відключили світло та воду. 2 березня зник зв`язок, і ми опинилися відрізанами від світу. Ми не розуміли, що відбувається, чи є можливість виїхати, які напрямки безпечні... Містона околицях починало горіти та диміти.
5 березня відключили газ. Ми втратили лік дням, не розуміли, яке сьогодні число і день тижня. Виходили з дому у пошуках їжі, але магазини починаючи з 28 лютого вже або згоріли, або спорожніли (людям довелося займатися мородерством). Їли те, чим встигли запастися на початку війни. 2 та 3 березня ми змогли купити продукти на оптовому ринку, але 4 березня його розбомбили. Воду носили з криниці на сусідній вулиці. Вмивалися крижаною водою, особливо митися можливості не було.
Приблизно 11 березня знайомі повідомили, що можна дістатися центру. Ми сіли у машину. Їхали повільно, бо дороги місцями були розбиті, всипані осколками та камінням. Валялися дроти. Приїхавши до центру, ми побачили зруйновані авіаударами Будинок зв`язку, Приазовський державний технічний університет та інші будівлі. У мій будинок на той момент прямих влучень не було.
Зайшовши до квартири, я побачила, що вибуховою хвилею вибило вікна разом із рамами, стеля обвалилася, були вибиті міжкімнатні двері. Усе в осколках. Деякі речі вдалося вивезти, але більшу частину все ж таки залишили.
Уже тоді ми були шоковані побаченим. Усе, як у фільмах про апокаліпсис. Тільки ще гірше.
Наступного дня ми спробували знову проїхати до центру, але не змогли. Просто перед нашою машиною почалася стрілянина, і ми дивом встигли втекти. Більше можливості потрапити до центру не було. Ми тільки спостерігали, як він горить, як прилітають винищувачі та скидають бомби на моє місто. Навкруги стояв дим.
Березень виявився холодним, без опалення температура в будинку опустилася до +3 градусів. На вулиці — 7. У підвалі було сиро, холодно та темно. Ніколи не забуду свист снаряда, що летить. Прямо над головою. Попадання в сусідні житлові будинки. Пожежа. Було чути, як будинок «шкварчить». Місто вже давно взяли в кільце, і воно звужувалося ближче до нас.
Ми ночували у підвалі. Вдень виходили надвір, щоб приготувати їжу на багатті і принести воду з криниці. Люди об`єднувалися, допомагали одне одному, чим могли. Минали дні. Дрова, вода, втеча в підвал, приготування їжі, втеча в підвал — всі дні, як один страшний день.
Околиць міста вже не було. Просто не було. Навколо нас багато будинків постраждали. Як виїхати з міста, ми не знали, бо в усіх напрямках точилися бої. До 20 березня бої та бомбардування перемістилися ближче до заводу «Азовсталь». Ми спокійно змогли виходити на вулицю і розпитували людей, що проходили повз, звідки і куди вони йдуть, що бачили.
26 березня під залпи пострілів із танків біля нашого приватного будинку ми виїхали з міста у напрямку Володарськ–Мангуш. На ручки машин прив`язали білі стрічки на знак того, що ми мирні люди. Словами не описати те, що я побачила: зруйновані, згорілі будинки, хрести, де поховані загиблі, трупи. Люди, що вижили, нагадували зомбі, які не знають, куди йдуть.
З міста ми виїхали досить швидко та без проблем. Місця в машинах вистачало, тож ми забрали ще сім`ю. Зупинилися у Мангуші. 26 березня зв`язок у Мангуші зник. 28 березня о 6:00 ми виїхали у напрямку Бердянська. Із Мангуша довго не випускали. Приблизно о 16:00 вдалося виїхати до Токмака. Дорогою зустрічали дуже багато блокпостів, де перевіряли документи, речі, телефони. Фото та відео довелося видалити — перевіряли галерею, щоб не було зафіксовано руйнувань у місті. До Токмака ми дісталися вже ввечері. Нам дали притулок неймовірні люди. Нашій вдячності немає меж.
29 березня о 7:00 ми виїхали у напрямку Василівки. Діставшись туди, побачили колону машин. Знову не пропускали. Близько 19:00 нам вдалося вирушити. Оскільки міст, через який у мирний час усі проїжджали до Запоріжжя, було підірвано, об`їжджати треба було полем. Але нас попередили, що поле заміноване, і їхати треба коліями. Вже було темно, фари довелося вимкнути, тільки аварійка. І величезна колона із сотень машин колесо в колесо їхала мінним полем! У темряві ми дісталися якогось села. Яке ж щастя було після пережитого зрозуміти, що нас зустрічають українські військові. У супроводі поліції колону провели до Запоріжжя. Волонтери нагодували нас, надали медичну допомогу і необхідні речі. Впустили на нічліг у дитячому садку. Вранці 30 березня ми вже абсолютно спокійно виїхали до Дніпра. Буквально за кілька годин ми були на місці.
Наскільки я знаю, у Маріуполі в центрі міста точаться вуличні бої, саме біля мого будинку. Останні дані про стан будинку від очевидців на 21 березня: вікон і дверей у під`їзді нема, стіни посічені уламками, у деяких місцях обсипалися. 90% міста зруйновано, інфраструктуру знищено.
Маріуполь — прекрасне місто біля моря. Улюблене. Рідне. Наше. Жоден маріуполець ніколи не забуде Драмтеар, парки, сквери, вулиці, кафе. І найголовніше — ми не забудемо людей, які там мешкали.
Зараз я перебуваю у Дніпрі. Є я, машина та деякі речі. Сказати, що я почуваюся у безпеці, не можу.
Я шукаю новий будинок, новий шлях, нове життя...
