Сьогодні вже 7-й день війни. Команда ELLE Україна розповідає про те, як минають їхні будні після вторгнення Росії на наші землі та що зараз переживає кожен із команди.
Соня Забуга
Головна редакторка журналу ELLE
Ранок починається з переклички в чатах, і питання «Як ви?» тепер звучить значно частіше, ніж раніше. Фактично це означає «Ви живі?». Перевірка в редакційному чаті дає уявлення про те, хто як провів ніч, а від читання повідомлень та фото стає ніяково.
Україна вже 7-й день живе немовби у кошмарному сні. Ще недавно ми готували квітневий випуск та планували зйомки обкладинок. А сьогодні в Україні триває війна. Не «спецоперація», як її називають у Росії, — по всій території України йдуть запеклі бойові дії. Ми пам’ятаємо ці слова із підручників історії. Але ніколи не думали, що дізнаємося, що це означає насправді. Атаки йдуть не лише на військові об’єкти, а й на об’єкти житлової інфраструктури. Соціальні мережі рясніють страшними кадрами. Багато жителів проводять ніч у бомбосховищах. Сигнали повітряної тривоги звучать регулярно. Під обстріли потрапляють житлові будинки, дитячі садки, лікарні, екіпажі швидкої допомоги... Все, що відбувається, — справжнісінький злочин проти України.
Я думала, що епоха феодальних завоювань із вторгненням на чужу територію вже залишилася у минулому. Але, зважаючи на все, є люди, які живуть цінностями минулого, цинічно і жорстоко експортуючи його.
Катерина Попова
Шеф-редакторка сайту ELLE.UA
24.02.2022. Цей день ми ніколи не забудемо! Не думала, що колись прокинуся у своєму рідному Києві від фрази «Вставай, Катю, почалася війна». Так, війна, не спецоперація, як її називають у Росії, країна-агресорка розпочала повномасштабну війну проти України. Запеклі бої точаться скрызь. Окупанти стріляють по мирних жителях, міста страждають від ракетних ударів — не лише військові об’єкти, а й житлова інфраструктура. День, коли життя розділилося на «до» та «після».
У другий день війни я пережила найбільший страх у своєму житті — вперше побачила вибух на власні очі. Я та моя сім’я виїхали за межі Києва, і дорогою біля заправки нас оглушило від вибуху. Над нашими головами ворог скинув бомбу. Це ніколи не зможу забути. На той момент було зрозуміло, що окупант іде на Київ.
Зараз найбільше хочеться подякувати нашій армії, яка день і ніч захищає нас і нашу країну, наш тил. Наші захисники, мужні та незламні. Стоять за нас до останнього. Поверніться додому живими!
Так, ми працюємо в ELLE Ukraine щодня. Ніколи не думала, що ми писатимемо про такі речі і працюватимемо в таких умовах. Під гул сирен та обстрілів, у бомбосховищах, метро та підвалах. Але зараз це наш обов’язок. Слово – теж зброя! Кожен на своєму місці робить усе, що може.
Зараз нам складно, але ми неодмінно впораємося з усім. Віримо в українську армію та в те, що нас захистять навіть ціною власного життя! Ми не панікуємо, а слухаємо президента і наш уряд і дотримуємося їхніх рекомендацій.
Іванна Петрович
Редакторка сайту ELLE.UA
Я живу в Києві, і 24 лютого я прокинулася від звуків вибухів. Прийшла до тями і відразу повідомила сестрі страшну новину. Вона спочатку не зрозуміла, що відбувається, і сказала, що, мабуть, просто хтось бавиться з феєрверками, але, на жаль, це були не феєрверки. За годину я знову прокинулася через звуки та ввімкнула смартфон, щоб прочитати новини. Перша назва, яку я побачила: Росія напала на Україну. У мене досі на смартфоні є цей скріншот. У мене затремтіли руки, я запанікувала і не знала, за що хапатися. Пішла до батьків, сказала про напад. Вони вже знали. Мама та тато були спокійні і навіть поїхали на роботу. Мабуть, тоді не усвідомлювали всіх масштабів. Я почала писати подругам, хаотично збирати «тривожну валізку», читати всі новини. Страшна інформація сипалася звідусіль. Миттєво весь Київ заполонили пробки. Люди масово виїжджали зі столиці. Я переживала за батьків. Спостерігаючи за початком війни, тремтячими руками писала новини на сайт, коли була можливість. Росія почала нападати з усіх напрямків: півдня, сходу, півночі… Ставало страшно. Ми подекуди чули вибухи. Зібрали валізи і сіли біля ванни, щоб сховатися там у разі вибуху. Перший день минув за переглядом новин. Під них я й заснула, але сон був тривожний. Постійно прокидалася від вибухів, читала новини. Все відбувалося блискавично.
Вранці наступного дня стало ще страшніше. Стало ясно, що на Київ активно наступають російські війська. Після сніданку батьки вирішили, що ми їдемо з Києва. Дорогою я бачила людей, що бігли до укриття з речами, довжелезні черги на заправки, військові машини, а потім і танки. Дорогою слухала тільки новини, що постійно оновлювалися. Сподівалася на краще.
Ось уже 7-й день війни, спиться тривожно. Від кожного повідомлення «Повітряна тривога» стає боляче. Від фото/відео розбитих будинків, лікарень, поранених дітей, вулиць у снарядах, жінок, що народжують в укриттях, про безпорадних старих... Щодня ситуація лише ускладнюється. Окупанти почали знищувати житлові будинки, дитячі інтернати, пологові будинки і вбивати мирних мешканців.
Моя сім’я влаштувала льох у бабусі, щоб сховатись туди у разі чого, ведемо інформаційну війну, допомагаємо армії хоча б переказами грошей, я пишу новини та залишаємось на зв’язку з друзями та рідними. Кожен має свою історію, а кожне повідомлення «Як ти?» надзвичайно важливе сьогодні. Дивлячись на те, як ЗСУ мужньо відбивають атаки ворогів, сміливо борються за свободу до останнього, а наші люди зупиняють танки ворогів голими руками, йдуть у тероборону, здають кров, плетуть сітки, надсилають їжу та гроші нашим військовим, роблять «коктейлі Молотова», морально підтримують одне одного, стає зрозумілим, що ми переможемо. Все буде Україна! Ми незламні, і ми переможемо!
Анастасія Білоус
Фешн-редакторка журналу ELLE
Я народилася і живу у Києві. 7 днів тому у своєму улюбленому місті я прокинулася від вибухів. Добре, що напередодні в мене залишилася ночувати подруга — і того страшного ранку я була не сама. Від звуків вибухів я затремтіла. У мене вже була зібрана невелика сумка з документами, грішми, речами першої необхідності і заправлений повний бак у машині. Хоча напередодні, заправляючи машину, я не думала, що цей момент справді настане. Того ранку ми блискавично одяглися і вибігли з квартири. Щаслива, що до пробок о 5:30 ранку я встигла відвезти подругу в іншу частину міста до її рідних. Сама ж поїхала до батьків.
Я вже пристосувалася спати у ванній, обклавшись подушками на підлозі. Батьки ночують у коридорі — це ще одне приміщення без вікон та з товстими стінами. Ще одна опція — перечекати час повітряної тривоги у тамбурі між квартирами. Таким був наш вчорашній вечір із сусідами. Вибухи у нашому спальному районі Києва ми чуємо досить часто, на третій день уже навіть перестали здригатися від жаху.
На наших очах у дворі одночасно згоріло 7 машин. Пізніше з’ясувалося, що це через вибух від уламка збитої ракети.
Росія веде війну з нашою країною вже 7-й день поспіль. І ми всі, як виявилося, не лише можемо існувати у цій реальності. Ми знаходимо сили підтримувати один одного, об’єднуватися і боротися за те, що нам дороге. У нашій новій реальності не існує днів тижня, не існує колишніх проблем, не існує жодних мрій та бажань, крім одного. Сьогодні ми мріємо тільки про одне — щоб це пекло скінчилося. Перемогою України, і ніяк інакше!
Олена Лісун
Б’юті-редакторка сайту ELLE.UA
У мене завжди був дуже міцний сон. Я з тих рідкісних щасливців, кого «навіть гармати не розбудять». Тому я не прокинулася від вибухів рано-вранці в столиці. Але після пробудження від будильника я пам’ятаю той ранок до дрібниць. Я попрямувала до ванної кімнати, тримаючи в руках пляшечки з шампунями.
На кухні стояв мій дядько, я з ним привіталася:
— Доброго ранку, Сергію.
— Доброго ранку. Війна розпочалася.
Раптом я перестала відчувати тіло, і всі баночки випали з рук. Я одразу повірила. Нічого не перепитувала. Забігла у ванну, увімкнула воду і розплакалася. Від жаху у мене тремтіло все тіло. Після цього я зібралася і зателефонувала двом людям: мамі та чоловікові. Мамі з посмішкою сказала, що у нас у Києві невеликі неприємності, але все буде гаразд. Чоловікові сказала, щоб він подбав про мою маму, якщо я помру — в той момент я не сумнівалася в цьому ні на секунду. Після цього я помила голову, поснідала і сіла працювати — я вирішила, що зустріну смерть спокійно, не втрачаючи холодного розуму.
Закінчивши працювати, я почала готуватися до виїзду із міста. Складала все найпотрібніше, і не забула флакон улюблених парфумів Fleur Narcotique від Ex Nihilo. Це, здавалося б, легковажне рішення, дуже мені допомогло в момент панічної атаки — коли ми понад 8 годин їхали 130 км, поряд проїжджали танки та військові машини, а я робила техніку повернення в реальність від Алли Клименко. Того дня я була на 100% упевнена, що помру. Сьогодні я точно знаю, що виживу, всі ми житимемо і здійснимо свої мрії — навіть нездійсненні.
Юлія Портарескул
Арт-директорка журналу ELLE
За пару днів до війни у мене захворіла мама, і я терміново вилетіла з Києва до Одеси. Інфополе вже було тривожним, але ранок четверга все одно став для мене шоком. Вибухи пролунали одночасно по всій країні, як описувалося у підручниках історії про Другу світову. О 6-й ранку я вже встигла поговорити з друзями, збігати в банкомат, купити набір дивних і нелогічних продуктів. Ми забрали маму із лікарні додому. Протягом першого дня здавалося, що прожили ще одне життя.
Одеса здебільшого розслаблене місто, яке майже ніколи змовкає — але тут надвечір стояла повна тиша. Дзвонили знайомі — «скоро включать сирени» — і я оббігала район із годинником — куди найближче до сховища. На жаль, нікуди, найближче було хвилин за 10 швидким кроком, що не варіант для моїх літніх батьків. Але здавалося, що це «на день–два». Теплилася надія, що абсурд не повинен затягнутися... Але йде 7-й день. Ми облаштувалися у вузькій ремонтній ямі — там може поміститися троє, сидячи в обіймах один одного, з нами наші численні вихованці на руках. Мої друзі у підвалах, над моїм київським будинком літають ракети. Мені сняться кошмари з бомбами, що влітають у вікна… Я мрію про мир і вдячна всім, хто на передовій. Слава Україні!
Валентина Якуба (Ниркова)
Літературна редакторка сайту ELLE.UA
І подумати ніколи не могла, що Київський метрополітен може стати для мене не лише «швидким і зручним видом транспорту», а й тимчасовим місцем, де я... ночуватиму, прийматиму душ, проводитиму вихідні. Саме тут я з рідними перебуваю з першого дня вторгнення. Навіть сумнівів не було, що саме сюди треба поспішати, почувши звуки сирени.
Наша підсвідомість знає набагато більше за нас самих і часто подає нам знаки, які ми здебільшого ігноруємо. Незадовго до початку подій мені наснилася евакуація Києва. «Отже, все буде навпаки», — подумалося мені вранці. Проте такий сценарій не виключала. Але вже немає сенсу аналізувати постфактум, коли треба діяти.
Що тепер відчуваю? Сильну ненависть до окупантів!
На що сподіваюся? На нашу перемогу та перемогу здорового глузду. Пишаюся героїчними вчинками наших захисників та тих, хто щоночі охороняє наш сон. У мене, моїх рідних і ще у багатьох — це звичайні хлопці-поліцейські та військові, які патрулюють на станції; робітниці метрополітену, з якими познайомилася, допомагаючи переписувати кількість населення у сховищі для видачі сухих пайків, і які не спали по 4 доби, бо їх не було кому підмінити.
Є надія, що незабаром я з ними вітатимуся, проходячи через турнікет, бо їхатиму на роботу, як і сотні моїх співвітчизників, для яких Київський метрополітен став укриттям у ці темні часи.
Слава Україні!
Дарія Вознюк
Редакторка соціальних мереж ELLE.UA
Ніколи б не подумала, що, коли виросту, стану тою бабусею, яка розповідає онукам про війну… Перша доба — розгубленість, паніка, а в голові — нав’язлива думка «хоч би мама не розхвилювалася»… За кілька годин я вже збирала «тривожну валізу», але телефон із рук не випускала: там же новини! Насварила себе за те, що не запаслася їжею, але опанувала себе і почала працювати, бо робота відволікає.
Дням і тижням я втратила лік. Уже немає суботи чи неділі — є день третій, п’ятий і сьомий. Ох, як же ми в редакції дружно чекали на весну, я щоранку нагадувала дівчаткам, скільки днів до неї залишилося, а як настало 1 березня — навіть і не помітила, не до весни нам зараз… Працюємо не лише у спартанському режимі, а й в умовах: у льохах, підвалах, перебуваючи у глухих селах, ловимо кожну паличку мережі, але головне — наша команда зараз у безпеці.
Іноді в моменти, коли усвідомлюєш, що зараз ти сидиш у теплі, ти не голодний і маєш зв’язок — стає соромно, соромно за свій комфорт, коли за 30 км від тебе наші захисники воюють за наш спокійний сон — хочеться допомогти чим тільки можеш, але, виходить, тільки молитися.
Світлана Кравченко
Старша редакторка журналу ELLE
Я не знаю, який сьогодні день тижня, зате точно знаю: сьогодні сьомий день війни. Ще ніколи мені не було так страшно: страшно за себе, за маму (яка працює і ночує на харчовому підприємстві), за бабусю (яка в іншій області і категорично відмовляється спускатися в будь-яке укриття), за дядька, який пішов добровольцем, за двоюрідного брата, який вступив до тероборони, за друга, який без світла ховається від обстрілів в Ірпені, за подругу, яка сидить у багатоповерхівці багатостраждальної нині Троєщини, за кожного воїна ЗСУ, завдяки якому я можу спати вночі.
Я покидала Київ під вибухи, тягнучи валізу з новими сукнями (майже нічого, в чому можна ховатися в сховищі, я чомусь не взяла), озираючись на квартиру з однією думкою: «Тільки б було куди повертатися». Ночую вдягнена, сплю валетом, тримаю всі речі зібраними біля самісіньких дверей, щоб за 2 хвилини в разі тривоги спуститися в погріб. У будинку нас восьмеро (не рахуючи двох котів і двох собак), готуємо разом їжу, по черзі ходимо в магазин і в тиші читаємо тривожні звістки. Час від часу зриваємося обговорювати план «А якщо?...», але потім скидаємо один одному оптимістичні новини, жартуємо над ворогом і рахуємо дні, коли повернемося відбудовувати рідний Київ.
Від другого дня війни я пишу для сайту ELLE.UA і, мушу визнати, це єдине, що допомагає мені триматися на плаву. Я вірю, що хоч на один відсоток є корисною для тих, хто шукає допомоги за кордоном, намагається зробити пов’язку чи переслати гроші воїнам (так, український глянець сьогодні саме такий). Я пишу своїм друзям по всьому світу і питаю, що говорить їхня влада, їхні ЗМІ, як вони допомагають Україні. Пишу своїм двом сестрам у Росію і щодня розповідаю весь той жах, в якому ми живемо цей безкінечно довгий тиждень. Як же довго тягнуться ці дні, а ще довше тягнуться холодні темні ночі. Я навчилася радіти смертям ворога і плакати від щастя, коли сестра з Санкт-Петербурга пише: «Не хвилюйся, Росії скоро кінець».
Я ніколи не забуду колони танків і бойової техніки, повз яку я проїжджала дорогою з Києва, ніколи не забуду звук сирени і плач дітей у безкінечній черзі до маршрутки. Росіє, ми тобі ніколи не пробачимо: ні Харкова, ні Бердянська, ні Нової Каховки, ні Гостомеля, ні Бучі, ні Києва! Не пробачимо!
Тим часом за вікном весна, у тривожній валізі чекають свого часу нові сукні, а до великої перемоги лишаються лічені години. Я так у це вірю, я точно це знаю!
Валерія Шебела
Редакторка новин сайту ELLE.UA
Напередодні повномасштабного наступу Росії я зустрілася з подругою і обговорювала з нею безглуздість проголошення так званих ЛНР та ДНР незалежними республіками. Ми, які і всі українці, вже 8 років мріємо про завершення російсько-української війни, тому окремі слова із заяви президента країни-окупантки ще й досі згадувалися з огидою. А вже вночі я зовсім не хотіла спати, тому гортала стрічку соцмереж та переглядала старі відео з галереї. О п’ятій ранку з’явилося повдомлення зі зверненням окупанта. Після цього про сон і мови бути не могло. Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, назвала це «спецоперацією» та ще й «прикрасила» все пропагандою, брехнею та маніпуляціями.
Пізніше в медіа з’явилися новини про перші обстріли в різних містах України. Я відразу почала писати найближчим друзям із Києва — чи все в них добре та що вони зараз планують робити. Потрібно було переконатися, що всі в безпеці. А протягом дня оновлювала стрічку новин, слідкувала за перебігом війни та писала матеріали для ELLE — куди там закордонні Тижні моди чи інформація про світових зірок, коли зараз важливо знати, що покласти в аптечку, які звернення зробив президент моєї країни та як на карті знайти найближче бомбосховище. Тепер нікого не цікавлять майбутні серіали березня чи найтрендовіший одяг сезону — зараз усім важливо знати, в якому стані Київ, Харків чи будь-яке інше місто, як наші ЗСУ захищають Україну та коли саме розпочнеться комендантська година.
Моя держава вже 7-й день переживає повномасштабну війну, а кожен ранок розпочинається з перегляду новин — важливо знати, що сталося за ті години, поки я спала. Коли бачиш відео з ракетними ударами, вибухами, пошкодженими будівлями чи інформацію про загиблих військових та постраждалих мирних жителів, завжди з’яляються сльози. Доводиться себе заспокоювати та продовжувати працювати. Ще за тиждень до вторгнення я приїхала до рідного міста Ужгорода. Воно розташоване в найзахіднішій області України, яка межує з чотирма різними країнами. Тому в нас поки тихо. Водночас Закарпаття почало приймати осіб, змушених покидати свої домівки через жорстокі дії окупантів. Зараз тут організовують волонтерську допомогу та намагаються зібрати все необхідне як для військових, так і для біженців. Усе це ми робимо з вірою в те, що переможемо. Інакше ніяк.
