Російське вторгнення щодня завдає удару не лише по нашій країні, а й по мільйонах родин, руйнуючи, ранячи, роз’єднуючи. Сьогодні життя мало не кожної української сім’ї наповнене болем, тривогами та надіями на мирне майбутнє і добробут.
Війна безжально завдала болю і родині Целухіних з Рубіжного. Російська агресія забрала у родини не лише її будинок, а й батька і чоловіка, який загинув, намагаючись загасити пожежу під час чергового обстрілу росіянами Луганщини.
Родині довелося перебратися на Івано-Франківщину, де місцева громада виділила їм невелику квартиру площею 44 кв. м. Розміститися у ній всім разом, ще зі стареньким дідусем, який також евакуювався з Луганщини, Целухіним складно.
Тому благодійний фонд «Твоя опора» разом з телеведучою Катериною Осадчою відкривають збір на 3,2 мільйона гривень з метою купити будинок для родини. Зробити внесок можна за посиланням.
Після 24 лютого життя Ірини розділилося на «до» і «після». У нашому матеріалі розповідаємо історію жінки, яка наразі опікується 10 дітьми-сиротами, була свідком бойових дій, пережила евакуацію з Рубіжного, смерть чоловіка та знаходить сили жити далі.
Життя в Рубіжному
Родина Ірини і Віталія Целухіних завжди була великою: бабусі, дідусі, брати, сестри і діти — Стас (1992 р. н.) і Альона (2001 р. н.). Ірина із чоловіком завжди мріяли про великий будинок. У 2002 році сім’я купила земельну ділянку зі старим будинком і почала здійснювати свою мрію.
Із часом рідних ставало все менше, діти виростали, а будинок порожнів. Згодом Ірина з Віталієм вирішили усиновити дітей з дитячого будинку. Так у родині у вересні 2011 року з’явилися перші прийомні діти, які стали їм рідними, — Руслан та його сестричка Юля.
Узимку в родині було вже велике поповнення: Сніжана (9 років) з туберкульозного диспансеру, де вона опинилася після того, як її знайшли в підвалі, а трохи пізніше — Віка (5 років), братики Сашко (4 роки) і Мишко (2 роки). Згодом Ірина із чоловіком взяли в родину ще одну дівчинку, яка має серйозні проблеми із зором.
За 10 років у родині Целухіних виховувалося 14 дітей. Останніми до родини приєдналися дві сестрички — Настя (11 років) і Марійка (7 років).
Весь час Ірина із чоловіком постійно ремонтували і розширювали свій будинок, бо місця потрібно було дедалі більше.
Улітку родина працювала на пасіці та відпочивала на озері, займаючись риболовлею. Крім того, вся сім’я любила подорожувати. Вони познайомилися із Чернівцями і Яремчем, Львовом і Києвом, Святогірськом і Бердянськом, Одесою і Маріуполем, Мукачевом і Коломиєю.
Початок вторгнення
24 лютого родина Целухіних прокинулася о 5-й ранку від вибухів. Для них це не вперше, ситуація здавалася схожою на ту, яка була у 2014 році. Стало зрозуміло, що почалася війна.
У Рубіжному на Луганщині з перших днів російського вторгнення точилися запеклі бої. Місто і досі потерпає від російської агресії. Повідомляється, що 80% міста знищено.
Слідкуючи за новинами, родина, попри небезпеку, перші декілька тижнів перебувала в Рубіжному. На перший час вони мали запаси їжі, води та газу. Чоловік Ірини, донька і старші прийомні діти працювали у волонтерському центрі на базі ЗСО №2 й допомагали розвозити гуманітарку людям похилого віку, опікунам, прийомним сім’ям. Після того як одного вечора їх зупинили й обшукали з автоматами росіяни, вони більше не виїжджали з дому.
Ірина згадує, як обстріли ставали все потужнішими з кожним днем. 12 березня північну частину міста захопили війська РФ і на відстані 300 метрів від будинку родини пройшла лінія оборони. Вони перебували на підконтрольній українській владі території, північніше — окупована територія. Відтоді вони перебували під перехресним вогнем і переховувалися у підвалі будинку.
За словами Ірини, перший снаряд розірвався біля будинку 12 березня, внаслідок чого вибило вікна у дитячих кімнатах.
«Ніколи не забуду, як удень вкладала спати дитину під потужні артилерійські обстріли, закриваючи ковдрочкою вушка, щоб менше чула, читала молитву і при близькому обстрілі хапала її з ковдрою і вела до старших у підвал. І під такими обстрілами чоловік зі старшим сином Русланом ще на колінах повзали біля вуликів і годували бджіл», — згадує Ірина.
«Найстрашнішими були нічні обстріли, бо вдень ти чуєш і бачиш, куди летить, а вночі лише видно запалювальні чи фосфорні снаряди. 19 березня розпочався сильний нічний обстріл. Ми тільки заснули, і близько 21.30 почало бахкати. Діти швидко спустилися до підвалу, Мишко (12 років) поскаржився, що у нього болить спина, і знепритомнів. Добре, що аптечка з усім необхідним була поруч, бо дитина отримала поранення від осколка снаряда, а врятували її теплі светри», — говорить жінка.
Ситуація ставала складнішою, а обстріли — потужнішими (артилерія, міни — фугасні, запалювальні, протипіхотні, фосфорні; вакуумні, авіабомби тощо). Діти за звуком навчилися розрізняти, що і звідки летить, і рахували секунди.
«Коли під будинок на перехрестя приїздили наші військові, вибігали всі та просили, щоб не стріляли, бо у відповідь буде не один приліт. У період з 19 по 24 березня діти були у підвалі весь час, навіть годувала я їх там. Коли траплялися періоди тиші (перезарядка зброї), чоловік виводив дітей на вулицю, щоб подихати теплим весняним повітрям і погрітися на сонечку. Одного разу ледь удалося врятуватися від протипіхотної міни. Над будинком літало все що може, на даху літньої кухні застрягла "Ігла", а на городі лежав нерозірваний фугасний снаряд», — розповідає Ірина.
Евакуація
Після цього Ірина звернулася по допомогу, аби евакуюватися, однак вивезти таку кількість людей було вкрай складно. У родині вирішили, що Ірина та діти виїдуть, а в Рубіжному залишаться її чоловік та батько, який незадовго до цього переніс 4 операції, включаючи онкологічну.
«Чоловік сказав, що буде охороняти наш будинок, щоб було куди повертатися дітям», — згадує Ірина.
Евакуація з Рубіжного стала черговим випробуванням для Целухіних. Виявилося, що виїхати неможливо, оскільки зона, де вони перебувають, постійно обстрілюється.
Найближчий центр евакуації розміщувався за 8 кілометрів, з яких 4 потрібно було пройти під обстрілами.
«Ми розробили план, що беремо мінімум речей, молодших (Ярик – 3 роки, Маша – 7 років) на руки й о 5-й ранку, доки ще темно, спробуємо пройти небезпечний відрізок. Але обстріли вже не припинялися ні вдень ні вночі», — розповідає Ірина.
Завдяки знайомим удалося влаштувати перевезення родини у безпечне місце. 24 березня військовий капелан Олександр Решетнік вивіз Ірину і ще 11 дітей до Слов’янська.
«Уся наша родина вважає Олександра своїм ангелом-охоронцем, бо, якби не його сміливість, рішучість і майстерність, ми б не вціліли. Бо коли ми їхали, за декілька метрів розірвалася авіабомба, а також нас супроводжував постійний артилерійський обстріл», — говорить Ірина.
Наступного ранку родині запропонували відвезти їх до Івано-Франківщини.
«Нас гостинно запросила Дубовецька територіальна громада Івано-Франківської області. Розмістили у школі, забезпечили необхідними продуктами, предметами першої потреби. Кожного дня приходили мешканці й щось несли. Така підтримка була просто необхідною. Телефонували колеги і питали, що потрібно. А вчителі Чернівців зібрали і відправили два автобуси гуманітарної допомоги. Телефонували зовсім незнайомі люди і пропонували свою допомогу», — розповідає Ірина.
«Відчуття, що ти не сам, дуже багато вартує. Коли ти в чужому місті, дуже важливо відчувати, що тебе хтось підтримує, хтось допомагає. Бо коли ти опиняєшся на незнайомій території сам і в тебе немає ніякої допомоги, та навіть елементарної можливості просто з кимось поговорити, дуже важко», — зізнається жінка.
31 березня родина отримала гірку звістку — під час чергового обстрілу снаряд влучив у будинок, де перебував чоловік Ірини Віталій. Він загинув.
«Він після нашого від’їзду почав допомагати і підтримувати мешканців нашого мікрорайону та тих, хто перебував неподалік у бомбосховищі. За день до цього він запросив до нас пожити наших друзів — подружжя Ігоря й Олену Тарасенків, бо були продукти, вода і більший підвал, де можна ховатися», — згадує Ірина.
За її словами, вранці 30 березня розпочався обстріл будинку. Того дня у дах влучило більше 15 снарядів. Після третього потрапляння чоловік поліз на дах, намагаючись погасити пожежу, але наступний снаряд влучив у нього. Друг подружжя Ігор, намагаючись його врятувати, отримав контузію. Почалася сильна пожежа, внаслідок якої згоріли всі будівлі та два автомобілі на подвір’ї.
Життя у Західній Україні
Сьогодні родина живе у невеличкій квартирі площею 44 кв. м.
«Наразі найголовніша проблема для нас — це житло. У Луганській області у нас повністю все знищено. Навіть якщо звільнення відбудеться скоро, найближчим часом нам усе одно немає куди повертатися, бо від нашого будинку залишилися тільки руїни. Треба десь закріплятися, адже дітям потрібна стабільність та нормальне життя. Зараз у нас практично немає місця. Навіть немає куди поставити шафи, всі речі в коробках», — розповідає Ірина.
«Волонтери-будівельники пропонують спорудити модульний будинок, але не можуть на нього зібрати гроші. Громада вже виділила земельну ділянку, але у неї немає коштів на будівництво. От ми і виявилися заручниками ситуації. А я, чесно кажучи, не знаю, за що в першу чергу хапатися: необхідна психологічна допомога дітям, Віці потрібні особливі індивідуальні окуляри, таткові — постійний медичний нагляд і лікування, Мишкові — ще й реабілітація після поранення, а ще й автомобіль, щоб можна було возити дітей на навчання, гуртки. Але найголовніше — це питання житла», — додає вона.
Розповідаючи про свій емоційний стан, Ірині складно стримувати сльози. У її голосі відчуваються біль та скорбота, які поєднуються з неймовірною стійкістю та силою.
«Добре чи погано — сказати в цій ситуації неможливо. Бувають моменти, коли накочує хвиля і всі ми відчуваємо смуток, жаль. Війна перекреслила всі плани. Однак життя триває, доводиться пристосовуватися до нових умов. Важко, але ми тримаємося», — говорить Ірина.
Попри складну ситуацію, Ірина знаходить у собі сили триматися та підтримувати дітей.
«Важко триматися, але я розумію, що на мені 12 осіб. Мене підтримують діти, а я їх. Я розумію, що я доросла людина, яка несе відповідальність за дітей та дорослих, які зі мною. Бувають моменти, коли хочеться поплакати. Інколи хочеться просто поговорити, тоді я звертаюся до своїх знайомих. Я просто не можу здатися», — говорить Ірина.
Розповідаючи про свої бажання, Ірина сказала, що хоче закінчення війни та перемоги України. Понад усе вона мріє з’їздити додому та влаштувати мирне життя дітям.
«Хочу, щоб закінчилася війна. І щоб Україна, здобувши перемогу, змогла повернути всі свої території. Хочеться повернутися додому, подивитися, що там залишилося. А взагалі кажуть: "Коли добре дітям, то й у мами також хороший настрій". Я теж так вважаю і хочу, щоб у дітей все було добре і вони могли втілювати у життя свої мрії, досягати бажаного. Найкраще, коли ніхто не хворіє, мирне небо і коли можеш допомогти чимось своїм дітям», — говорить Ірина.
