Віктора Сидоренка сміливо можна назвати одним з найбільш дієвих митців українського сучасного мистецтва. Окрім регулярної виставкової діяльності, він заснував і очолює Інститут проблем сучасного мистецтва, є автором ряду наукових робіт та статей, неодноразово брав участь на Венеційській бієнале. Якщо ви хоч трохи цікавились вітчизняним сучартом, то, скоріше за все, вам будуть знайомі літаючі персонажі в спідньому — герої, над образом яких художник працював останні 25 років.
.jpeg)
Цієї зими одразу на трьох площадках можна подивитись виставки Віктора Сидоренка, які поєднані в один проєкт під назвою «Всі кольори спектру — це біле світло»: в муніципальній галереї Лавра, Київській картинній галереї та Центрі сучасного мистецтва М17.
Всі три експозиції підсумовують художні експерименти Віктора Сидоренка та вибудовуються в логічну розповідь про трансформацію особистості в посттоталітарний і постколоніальний періоди. Це шлях від затирання спогадів до оформлення самостійності.
Загальний проєкт починається з виставки «Технології травм», яка проходить в галереї Лавра. На ній представлені серії різних періодів, пов’язані зі сприйняттям минулого. Кожна з них має свою історію.
Скульптура жінки
Біля входу глядача зустрічає чотириметрова скульптура жінки з простягнутими руками вперед. Ця скульптура була частиною виставки «Відображення в невідомому» в харківській галереї ЄрміловЦентр в 2012 році. Формальна «величність» постаті нівелюється відстороненим виразом обличчя і незграбною білизною радянського крою, яка стала окремою легендою того періоду. Громіздка фігура зі скутими рухами наслідує еталонні соцреалістичні скульптури. У ній вгадується образ Батьківщини-Матері, який встановлювали в різних містах на меморіальних комплексах Другої світової війни. Така композиція не була новаторством радянських скульпторів. Іконографічний тип Оранта також зображає Богоматір в статичній позі з піднятими в молитві руками. У цьому варіанті жінка простягає руки вперед, і незграбність її пластики нагадує робота, якого відключили від ідеологічного живлення.
«Свідки» та «Варта змін»
Експозиція починається з монохромних портретів великого формату. На них зображені невідомі люди, яких Сидоренко бачив на архівних документах періоду Другої світової війни. Художник створив цю серію в 2014 році, коли розпочалась антитерористична операція на Сході. Тоді на фронт пішли перші добровольці. У цій паралелі приходить усвідомлення, що незалежно від розміру катастрофи, страх і біль, спричинений війною, відчувається не менш гостро. У роботах художник застосовує прийом «зістарювання» зображення, коли фарбовий шар частково стирається, відкриваючи полотно. Кракелюр (тріщини на творах мистецтва) зазвичай з’являється на картинах при поганому зберіганні чи неправильній техніці грунтовки. У цьому випадку тонка деконструкція говорить про час та його здатність утворювати пробіли в спогадах, які ми заповнюємо власними настроями із сьогодення.
«Амнезія»
Найбільш рання серія автора створена в період з 1995 по 1999 рр. В цей час суспільство переживало бурхливі трансформації радянського побуту і жадібно споживало блага капіталістичного буття. Це набувало гротескних форм. Для одних перехідний період відкрив можливості для реалізації і став моментом зльоту, для інших ознаменував крах стабільного існування, зануривши в безкінечну ностальгію за минулим.
На полотнах зображені сюжети, схожі на старі фотографії з батьківських альбомів чи дитячі спогади, але завдяки яскравим кольорам та абстрактним плямам вони перетворюються в сновидіння. Так само людська пам’ять здатна прикрашати уявне далеке минуле, затягуючи в сентиментальні фантазії. Казковості живопису Віктора Сидоренка додає сюрреалістична відеопроекція на поліптиху великого формату в центрі залу.
«Жорна часу»
Певно, найцікавіша частина виставки, тому що на ній показана реконструкція проєкту українського павільйону, представленого на 50-тій Венеційській бієнале. У 2003 році Україна вдруге брала участь на бієнале — звичайно, такий крок супроводжувався своїми складнощами і скандалами, так як проєкти затверджувались Мінкультом, потребували значного фінансування та підготовки. Незважаючи на всі бюрократичні перипетії, художня частина вийшла цілісним і ємним висловлювання, була представлена в палаццо Юстініана та мала позитивні відгуки серед критиків.
В основі проєкту була картина великого формату «Жорна часу» (200х500 см). На ній коротко стрижені чоловіки в кальсонах, схожі на призовників, сидять навпроти конусу за довгим столом з жорнами. Композиція нагадує відому фреску «Таємна вечеря» Леонардо да Вінчі з міланського монастиря Санта Маріє делле Граціє. Автопортрети художника регулярно з’являються в його роботах. Такий прийом характерний для митців періоду Ренесансу, але якщо в той час це було продиктовано самоствердженням художників, то у випадку Сидоренка це неприхована асоціація себе з героями його творів. В експозицію увійшли також ескізи та малюнки, фотографії та інсталяція у вигляді кристалічного конусу.
Монотонне прокручування жорен напроти сяючого кристалу, холодного божественного абсолюту, стає метафорою безглуздих дій, які людина виконує, заповнюючи час і простір під назвою життя.
Кожна з серій представлених на виставці «Технології травм» показує різні аспекти феномену пам’яті. Кожна спроба встановити історичну справедливість та переосмислення минулого приводять до виявлення нових особистих та суспільних ран. В наш час маятник колективної пам’яті хитнувся від героїчного до жертовного. В проєкті Віктора Сидоренка спогади мають властивість видозмінюватись в залежності від запиту сьогодення і будь який запит у минуле, зрештою, служить завтрашньому дню.
Автор: Тетяна Лисун
