Лідери фейкові та лідери справжні — у чому різниця? У здатності ставити потреби колег і компанії вище за власні, як переконує Саймон Сінек. Адже справжні лідери здатні пожертвувати своїм комфортом заради блага тих, про кого піклуються. Поки фейкові лідери керуються законами цинізму й корисливості, справжні лідери сприяють довірі та співпраці, вибудовуючи так зване Коло Безпеки всередині команди, захищаючи її від зовнішніх викликів. Цього закону дотримується морська піхота, а також керівники, що цінують співробітників і прагнуть досягти максимального процвітання своєї компанії. Як стати лідером, надихнути колег на плідну співпрацю, створити атмосферу впевнених і задоволених роботою професіоналів, здатних розв’язувати завдання будь-якої складності? «Справжні лідери їдять останніми» (видавництво бестселерів Vivat) — це книжка для тих, хто прагне відчути значущість своєї праці й жадає довести це в колі сильної, стабільної та продуктивної команди, якій підвладні найсміливіші звершення.
УРИВОК
Урок лідерства № 4: «Важливо мати друзів»
ПЕРЕМАГАТИ ЧИ СЛУЖИТИ?
На початку 1990-х років Ньют Ґінґріч, представник Республіканської партії в шостому виборчому окрузі Джорджії, засмучений тим, що Демократична партія вже протягом десятиліть контролює Палату представників, вирішив, що час уже республіканцям отримати більшість і взяти владу у свої руки. Проблема полягала в тому, що він збирався тягатися із системою, яка насправді не була зламана. Ці дві партії загалом досить ефективно працювали разом. Хоча демократи тоді мали більшість у Конгресі, мета полягала не в здобутті контролю, а в досягненні реальних результатів. Знаючи, що той, хто виборов більшість, усе ще потребував іншої партії, демократи не привласнювали собі всіх заслуг щоразу, коли досягали якогось успіху. За лаштунками було докладено зусиль, щоб обидві сторони могли заявляти про свої досягнення та апелювати до виборців. Вибори за виборами демократи за замовчуванням зберігали більшість не тому, що самі собою були кращі. Коли контроль не був самоціллю, влада досягала успіхів, і обидві «протиборчі сили» могли задовольняти свої потреби співпрацюючи.
Водночас також було звичною практикою, коли члени Конгресу після обрання переїжджали зі своїми сім’ями до Вашингтона, округ Колумбія, повертаючись до своїх місцевих окружних офісів так часто, як давав для того можливість розклад роботи Конгресу. У Вашингтоні вони оберталися в тісному колі: їхні сім’ї відвідували ті самі церкви та школи, незалежно від партійної приналежності. Удень демократи та республіканці сперечалися, дискутували та критикували одне одного в комітетах, а потім увечері відвідували ті самі шкільні заходи, барбекю на задньому дворі й коктейльні вечірки. Попри їхні політичні розбіжності взаємини між політиками зміцнювалися, як і здатність довіряти та співпрацювати.
Instagram: @ariviere
Чарльз Ґібсон, колишній ведучий новин і науковий співробітник Гарвардської школи державного управління імені Джона Ф. Кеннеді, розповідає, як Джордж Мак-Ґоверн, сенатор-демократ від Південної Дакоти, і Боб Доул, сенатор-республіканець від Канзасу, запекло виступали в Сенаті проти політики одне одного, а пізніше того ж таки дня бесідували як найкращі друзі. А Тіп О’Ніл, відвертий спікер від Демократичної партії, часто проводив дозвілля в компанії лідера республіканців Боба Мішеля. Політики справді працювали разом.
Ґібсон згадує, що, коли на початку 1980-х років обговорювали зниження податків, яке запропонував Рейґан, О’Ніл сказав Конгресу: «[Президент] не зважає, не поважає і не опікується маленькою людиною в цій країні». У відповідь Рейґан звинуватив О’Ніла у відвертій демагогії. Пізніше, коли президент зателефонував О’Нілу, щоб залагодити конфлікт, той, як переповідають, сказав: «Давній друже, це політика. Після шостої години ми можемо бути друзями, але доти це політика». Сьогодні політика, здається, триває цілий день і всю ніч, залишаючи замало часу на дружні стосунки.
Так і велося. Представники полярних партій долали суперечності, приятелювали, що давало їм перспективу, адже загалом вони мали спільну мету. Хоча у Вашингтоні завжди існували розбіжності, у шістдесятих, сімдесятих і вісімдесятих роках Конгрес функціонував: демократи та республіканці здебільшого доходили згоди й вишукували можливості для співпраці. І це, як підказують нам фізіологія та антропологія, відбувається найефективніше, коли ми фізично перебуваємо поруч і краще пізнаємо одне одного. Однак Ґінґріч, людина, яка здавалася більше одержимою перемогою, ніж будь-чим іншим, спрямував Конгрес на новий курс. Співпраця припинилася. Новою метою став контроль. Стратегія, яку він обрав, полягала в руйнуванні наявної системи. Щоб порушити статус-кво, Ґінґріч намагався зобразити систему настільки корумпованою, що врятувати її могли лише кардинальні зміни. І 1994 року він досягнув успіху. Республіканська партія взяла під свій контроль палату, а Ґінґріч обійняв посаду спікера, і сподівання на бодай якусь співпрацю між сторонами розвіялися.
Instagram: @justinesoranzo
Здобувши владу, Ґінґріч запровадив цілу низку реформ, які повністю змінили принципи ведення справ у Вашингтоні. І почалося це із залучення додаткових коштів. Одне з нововведень полягало в тому, що члени Палати представників мали здебільшого перебувати у своїх округах, а не в столиці. У 1980-х роках майже дві третини членів Конгресу жили у Вашингтоні, округ Колумбія. Сьогодні вам важко буде знайти там більше, ніж декілька політиків. А решті доводиться летіти у Вашингтон на короткий робочий тиждень, прибуваючи до Конгресу у вівторок і повертаючись до своїх штатів у четвер увечері. Наслідком є кардинальні зміни у взаєминах між демократами та республіканцями. Проводячи більшу частину тижня далеко від місця роботи задля залучення коштів, члени двох партій тепер мають іще менше можливостей спілкуватися між собою і, безумовно, не проводять часу разом так регулярно, як попереднє покоління політиків. А за таких умов лишається мало шансів на зміцнення довіри.
Безперечно, до розрізненості політиків у Конгресі, яку ми спостерігаємо сьогодні, призвело багато чинників, і «правління» Ґінґріча було лише одним із них. Перекроювання кордонів виборчих округів і політизованість засобів масової інформації також спричинили до поляризації, так само як і надмірна залежність від інтернет-технологій. Навіщо працювати особисто у Вашингтоні, коли ви можете надіслати електронного листа звідки завгодно?
Зрештою члени Конгресу перейшли від розподілу влади до її акумулювання. Не маючи єдиного бачення чи мети, наші лідери почали керуватися у своїй діяльності передусім особистою вигодою. Подібно до того як бізнес перейшов від обслуговування клієнта до обслуговування акціонера, Конгрес перейшов від культури співпраці до протистояння різних волевиявлень.
Instagram: @xeniaadonts
Усі лідери, які прагнуть реально керувати, повинні ходити коридорами та залами й проводити час із людьми, яким служать, тобто здійснювати практичне керівництво, як кажуть морські піхотинці. Те саме стосується наших обранців. Однак річ зовсім не в цьому. Нині члени Конгресу заявляють, що проводять більше часу у своїх виборчих округах, щоб ефективніше служити своїм виборцям, але насправді це не так. Мало що свідчить на користь того, що, перебуваючи на місцях, наші обранці відвідують заводи або працюють із громадянами, щоб краще зрозуміти їхні потреби (хіба що під час передвиборчої компанії). Схоже, повертаючись у свої округи, вони займаються здебільшого залученням коштів, щоб забезпечити своє переобрання. Коли ми віддалені від людей, із якими працюємо, то приділяємо більше часу й уваги власним інтересам, ніж потребам людей, за яких повинні відповідати.
У презентації PowerPoint, показаній новообраним членам Конгресу від Демократичної партії, Комітет із виборів у Конгрес Демократичної партії США рекомендує типовий розклад, поки члени парламенту перебувають у Вашингтоні: чотири години на телефонні перемовини для залучення коштів, одна-дві години для приймання громадян, дві години роботи в залах засідань або комітетах, година для стратегічної агітаційної роботи (сніданки, зустрічі й привітання, спілкування з пресою) та одна година на перепочинок. Насправді Том Перрієлло, який працював у Конгресі один термін, повідомив Huffington Post, що «чотири години, відведені на збирання коштів, можуть бути навіть заниженим показником, щоб не надто налякати нових членів».
Instagram: @carodaur
Незалежно від того, дотримуються члени типового розкладу чи ні, це лише черговий приклад тиску, спрямованого на досягнення певних показників, перемогу на виборах та утримання влади замість того, щоб налаштовувати стосунки, знаходити спільну мову й досягати прогресу для загального добробуту. Подібно до головного виконавчого директора публічної компанії, який більше дбає про перемоги та цифри, ніж про людей, які виконують справжню роботу, змінили свої пріоритети наші обранці.
Тож не дивно, що взаємини в Конгресі сьогодні занепадають. Це фактично ворожнеча на рекордно високому рівні. Досвідчені конгресмени розповідають як анекдот, що раніше близько 80 відсотків дебатів щодо нового законопроєкту відбувалося за зачиненими дверима в комітетах, а 20 відсотків — у залі засідань на камеру. У наші дні партійне керівництво проводить дебати в залі засідань, перш ніж намагатися спочатку досягти консенсусу в комітетах.
Олімпія Сноу, сенаторка-республіканка від штату Мен, яка прослужила тридцять три роки, 2012 року вирішила не брати участі в перевиборах, навіть попри те, що була фаворитом електорату. У своїй заяві, опублікованій в одній із газет її рідного міста, Сноу пояснила: «Мені довелося серйозно замислитися, наскільки продуктивним був би черговий термін. На жаль, я реально не очікую, що партійна політика останніх років у Сенаті зміниться в короткотривалій перспективі. Отже, на цьому етапі мого перебування на державній службі я дійшла висновку, що не готова взяти на себе зобов’язання провести ще шість років у Сенаті». Сноу — лише одна з багатьох людей, які, присвятивши своє життя державній службі, зараз іде звідти через розчарування в токсичному середовищі. І їхня кількість невпинно зростає. Якщо хороші хлопці йдуть — це означає, що майбутнє нашого уряду потрапляє до рук тих, хто або користується з нинішньої системи, або має мужність витримати надмірне захоплення збиранням коштів, зростання короткозорості та розвиток культури егоїзму замість служіння.
Instagram: @leoniehanne
Наслідком формування такої агресивної атмосфери в нашому уряді є, як і варто було очікувати, брак довіри та прогресу. Опитування, яке провела в січні 2013 року компанія Gallup, показало, що лише 14 відсотків американців схвалюють роботу Конгресу США 1. Це нижче, ніж показник схвалення продавців уживаних автомобілів або навіть Чингісхана, монгольського імператора ХІІ століття, відомого тим, що винищив близько 40 мільйонів людей, здебільшого невинних цивільних осіб. Не дивно, що три чверті американців, як показує опитування, уважають, що спосіб, у який політики працюють у Вашингтоні, шкодить країні. І з огляду на все, що ми знаємо про умови, необхідні для існування довіри, співпраці та прогресу, вони мають рацію.
Якщо ми як соціальні істоти найпродуктивніші, коли довіряємо та співпрацюємо, то відсутність довіри й кооперації зменшує нашу результативність. Конгрес як орган влади нині вважають досить неефективним. На момент написання цієї книжки 112-й Конгрес, який працював із 3 січня 2011 року до 3 січня 2013 року, називали найбільш поляризованим в історії. Він ухвалив менше законів, ніж будь-який інший із 1940-х років, — всього лише 220. Для порівняння: попередній ухвалив 383 законопроєкти, а його попередник — 460. Якщо ми вважатимемо ухвалення законів мірилом співпраці, навіть 104-й Конгрес, що працював протягом 1995—1996 років і досі претендував на звання найменш продуктивного, ухвалив 333 законопроєкти, тобто на понад сто проєктів більше, ніж 112-й Конгрес. Ігнорування людського фактора в управлінні свідчить про стійку тенденцію до зниження спроможності Конгресу досягати бодай чогось. І наслідки драматичні. На думку політологів, громадськість значною мірою звинувачує членів Конгресу в нездатності ефективно співпрацювати заради подолання економічної кризи 2008 року.
Instagram: @charlotteemilysanders
