У новій рубриці ELLE.UA продовжуємо читати вірші, написані за час повномасштабної війни, та знайомитися з тими, хто їх створює. Нова героїня — українська поетка і перекладачка Ірина Мулярчук.
«Поезія для мене — це своєрідний кабінет психотерапевта. Де можна говорити й голосити. Де можна мовчати й кричати. Де я краще розумію і [в]пізнаю саму себе. Кілька місяців після повномасштабного вторгнення я взагалі не могла писати. Всі слова були якісь замалі, замілкі, не передавали навіть мільйонної частки того, що ми всі відчували. Але цей біль, цей дикий біль… Якщо його не висловити, не випустити, він просто випалить зсередини, зруйнує до останку. Змінилася мова поезії. Змінилася відповідальність перед словом. Змінилися сенси. Змінилися реалії. Але залишилася животворна сила слова — ним можна погладити, ним можна підтримати, ним можна поцілувати чиюсь рану на серці, ним можна зцілити, ним треба любити!»
Розкажи про війну і порох, про страх і біль…
Моє серце сьогодні готове почути все.
Про дітей і собак, про шкіру обпечених піль…
Як міцніше затягує пам’ять тугий корсет,
Ніби зашморг — не дихай / дихай / не живи / живи…
Про ще теплі ліжка і зимні на них тіла.
Як кричать про життя зелені птахи трави…
Як любов на війні безпомічна, як стріла —
Проти градів, розтяжок, бомб і ракет… Кажи!
Моє серце сьогодні — стигма, найбільша з ран.
Ніби пост у фейсбуці, просто це все пошир
Й надішли у приват. Мені. І відправ у бан.
На війні без любові легше, війна — про гнів.
Не люби мене, чуєш? Просто кажи, кажи…
Накриває, як чуєш не вибухи, тільки «Львів»?
А мене накриває, коли ти такий чужий…
Розкажи про своїх побратимів, про їх жінок.
Як любов на війні найбільше чомусь болить.
Як під обстріли йдуть, щоб зробити один дзвінок.
Дуже часто останній… Як все, що ти маєш, — мить.
Як у вухах ще чуєш голос, ще ллється сміх…
А його вже нема. Вже пальці його тверді,
Як гілки… Ти його підіймаєш: «Ну що ж ти ліг?»
А він більше не встане. Холодний, як гріб, як лід.
Говори, бо найбільше боюся, коли мовчиш…
Можеш крапкою, комою, просто маленький плюс.
На війні всі панічно тримаються слова «лиш…»
Я тримаюся, чесно кажучи, за «люблю».
Так спрагло
Так гучно
Так густо
Дихають тільки тоді
Коли чоловіча рука
Гаряча і впевнена
Що пахне порохом війни
І сіллю землі
Зриває важкий від крові одяг
З налитих криком і болем грудей
Вдих
І настав той час
Коли сказав один:
«Слава Україні!»
Видих
І мільйони відповідають:
«Героям Слава!»
Ти дихаєш так
Що чують в кожному кутку планети
Що заздрять навіть ті
Які називали себе вільними
І буде воля Твоя
У Лисичанську і в Ізюмі
У Балаклії і в Бахмуті
У Маріуполі і в Херсоні
На небі і на землі.
.jpg)
Зникай із моїх радарів
Зникай.
Нехай…
Я буду тебе берегти як зіницю ока.
Душа моя темна, ніби ріка, широка,
Прийме твою зраду так, що і сліду…
Ай…
Я стільки хотіла сказати… слова, як мід,
Забили мої нотатки, вуста, як соти.
Благаю тебе вмільйонне, востаннє, всоте:
Будь ласка, будь ласка, будь ласка, збирайся, їдь…
Радари мої ридатимуть, як дурні.
Я буду тебе любити сильніше, більше…
Та ти не зважай — Почаїв, Остріг, Нетішин
І далі на схід, по нашім святім Дніпрі…
Я буду тебе любити. Як в голод хліб.
Молитись на тебе. За тебе. За твою роту.
Я вивчила їх імена… всіх твоїх двохсотих…
Бо що, крім Любові, можна забрати в гріб?
.jpg)
Бійся мене як вогню
Я на тебе зійду
Благодаттю своєю
Дам тобі щось
Продам
Але ти мені душу
Добре?
А я звізду
Із небес…
Та куди нести?
Як ти тут і там…
Я боюся за тебе
Небо над ним плети
Ніби сітку плети
Маскувальну
Аякже
Так!
Я сама підриватиму всі на землі мости
Щоби він був онлайн світив мені як маяк
Я сама буду пити ночами кацапську кров
Посипатиму їх землею із цвинтарІв
Він живий
Я кохаю
Так
То Азов
Азов…
Хай кожнісінький з того боку стікає в рів.
І коли вона плаче: «Я більше не знаю, хто я», —
Відкидаючи пасмо вогню зі своїх очей,
Я пишу на її ключицях: «Жива, як хвоя,
І колюча, немов стерня. І м‘яка, мов глей».
Мені хочеться їй написати: «Ти — тил і зброя.
Ти — і рана, і бинт, і медик, і лезо, й біль.
Ти — і яблуко, і Гелена, і трон, і Троя,
І Донбас, і солодка сіль українських піль..
Ти — і кров, й кровоспинне. Ти — і полон, і воля.
Ти — вода і земля. Ти — мова й вуста. Усе…
Ти — чорнюща жалоба, коли назавжди хоронять,
І білесенька чиста віра, коли несе...
Ти — і хрестик на вишиванці, і хрест могильний,
І натільний, який береже від ворожих куль…
Ти — життя. Розумієш? Ти — про життя, богине!
Відсилай його Нашим!
Найперше на нуль.
На нуль…
