НЕ ПРОПУСТИ: У ЛЬВОВІ ПРОЙДЕ ЛІТНЯ ВЕЧІРКА ELLE...

БРИЖИТ МАКРОН В НЕБЕСНО-ГОЛУБОМ ЖАКЕТЕ BALMAIN...

5 КНИГ НА ЛЕТО ОТ МАШИ ЕФРОСИНИНОЙ

ВСЕ, ЧТО МЫ ЛЮБИМ В МЕРИЛ СТРИП

У КЕЙТ МИДДЛТОН ЕСТЬ СВОЙ BEAUTY-СЕКРЕТ, И МЫ ЕГО...

Що читають редактори ELLE

На наших книжкових полицях - біографії відомих політиків, романи сучасних авторів та класика літератури

Соня Забуга, головний редактор

Я читаю несколько книг одновременно. Одна из последних ‒ Хиллари Клинтон «Тяжелые решения». Приступила к ней, как раз когда шла предвыборная кампания в США. Понятно, что у Хиллари стояла задача пропиарить правильным образом «линию партии», которую она продвигала. Тем не менее она занимала должность госсекретаря США в 2009–2013 годах, и ее международная деятельность затрагивает нашу новейшую историю. Для меня было важно понять, насколько объективно Клинтон оценивает политическую ситуацию и события. Когда я прочитала главу об отношениях Украины и России, поняла, что эта подача более или менее объективна. Также она много пишет о привычках первых лиц государств, о кулуарных переговорах, о том, как ведется политика, как строятся политические альянсы, чтобы набрать нужное количество голосов на выборах и добиться определенного результата. Это было интересно. Книга огромнейшая, 642 полосы, и, к сожалению, читала я ее долго – на протяжении двух месяцев. 

В стопке с Клинтон у меня лежит еще расследование убийства Бобби Кеннеди американского журналиста Питера Эванса, которую я очень давно купила в Париже. Автор считает, что заказчиком убийства младшего брата Джона Кеннеди выступил Аристотель Онассис. Он поясняет, почему это произошло, выстраивает логическую цепочку. По информации и документам, которыми располагает журналист, был ряд конфликтов, касающихся интересов бизнеса Онассиса в Америке. Здесь была замешана первая леди США Джеки, которая в будущем стала законной женой Аристотеля Онассиса. Написана книга в очень увлекательной форме. Создается впечатление, что ты читаешь не журналистское расследование, а светскую хронику. Например, там описываются события, которые проходили на яхте у Онассиса. Крайне познавательное чтиво. 

Рита Мороз, заступник головного редактора 

«Як писали класики» Ростислава Семківа. Цю книжку моєму синові подарував святий Миколай. Він пробує себе на літературній ниві. Але на мої поради починати з оповідань не зважає. Мріє, звичайно, про масштабні літературні форми. 

Літературознавець та перекладач Ростислав Семків, лектор Центру літературної освіти, дотепно пише, що в світі безкінечно можна дивитися на три речі: як тече Дніпро, грає київське «Динамо» та як молодий автор хвалить свій геніальний текст... 

То ж пан Семків зібрав купу корисних порад відомих майстрів слова – від Агати Крісті до Умберто Еко. Хтось з них серйозно ставився чи ставиться до літературної творчості, хтось – менше. Буває й так, що рекомендація однієї людини суперечить іншим. Умберто Еко радить насолоджуватися переліками, які, на його думку, відображають різноманіття художнього світу, а Джордж Орвелл, навпаки, стверджує протилежне. «Якщо можете викреслити слово, – пише британець, – то викреслюйте!» Зрозуміло, що у кожного з письменників свій стиль, характер, різні суспільні умови... 

Мені ж особисто було цікаво порівняти. У Рея Бредбері знайшла доказ своєї правоти, щодо творчості сина: «Не починайте з великих форм. Романи писатимете згодом». У Курта Воннегута пораду для себе – «Дайте читачеві так багато інформації і так швидко, наскільки це можливо».  

Ольга Дячук, шеф-редактор ELLE.ua

Нещодавно почала читати книгу «Час Second-hand (кінець червоної людини)» Світлани Алексієвич, котра у 2015 році отримала Нобелівську премію з літератури «за багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню і мужності у наш час». Про книгу я чула давно, але наважилась прочитати після колонки автора ELLE.ua Асі Баздирєвої про жіночу літературу, яка допомагає зрозуміти цей божевільний світ. І справді, уже після кількох десятків сторінок стають ясними багато процесів, які сьогодні відбуваються і в Україні, і в пострадянському блоці, та й у світі загалом. Якщо мої попередні рядки нагнали на вас страху, то одразу скажу – не переймайтесь, книга написана настільки легко, доступно і зрозуміло, що ви просто потопаєте в ній. Все ж таки Алексієвич неймовірно талановита публіцистка, і її книги будуть корисними також тим, хто так чи інакше працює в журналістиці.

Роман Тимофєєв, координатор проекту ELLE Man 

В прошлом месяце я на одном дыхании перечитал всю серию книг о Гарри Поттере (включая последнюю пьесу), а сейчас взялся за роман Люка Босси «Манхэттен по Фрейду». Сам я книгу с таким названием вряд ли бы выбрал, но ее мне рекомендовала преподавательница по психологии творчества. Она часто на парах ссылается на работы Фрейда, но не питает иллюзий, что все студенты их прочитают. В итоге решила заинтересовать нас остросюжетным детективом, где расследование проводят с применением психоанализа. Босси я дочитал только до середины, но уже купил «Психопатологию обыденной жизни» и «Толкование сновидений» Фрейда.

Анна Іванова, редактор ELLE.ua

Многим может показаться странным, но я как человек, читающий по книге в неделю, впервые открыла роман «Анна Каренина» только сейчас. Намеренно не делала этого раньше: просто не понимала зачем. Зачем нам его навязывали вначале в школе (в 15 лет), а некоторым потом и в университете (в 18, хотя это еще более оправданно). На мой взгляд, для каждой книги нужно дорасти. Для общего развития и правильной постановки ценностей в школьные годы можно прочесть «Собор Парижской Богоматери», например. Там же все как черное по белому. А для «Анны Карениной» нужно самому попасть в несколько передряг, полюбить по-взрослому, разочароваться и побывать однажды у разбитого корыта. Поэтому время этой книги в моих руках настало только сейчас.

Олена Лісун, редактор ELLE.ua

Я редко читаю одну книгу. Мне нравится переключаться с одного сюжета на другой, выбирая тот, который подходит для моего настроения здесь и сейчас. Поэтому в моем телефоне (уверена, если книга хорошая, попросту не замечаешь материал страниц) сейчас открыты «Щегол» Донны Тартт и «Билли» Анны Гавальды.

«Щегол» я обнаружила в списке книг-лауреатов Пулитцеровской премии, и начало романа мне «не пошло». Зато потом началось нечто потрясающее: каждая фраза была меткой, каждое сравнение – живым, каждая эмоция – внутри меня, каждое переживание – мои слезы. Таких мощных произведений мне давно не доводилось читать. Я еще на середине романа, но меня не остановит даже то, что когда я в метро читаю «Щегла», то неизменно пропускаю нужную станцию: есть в мире вещи, которые важнее времени. Даже времени, проведенного в метро.

Гавальду я читаю и перечитываю десятки раз уже несколько лет подряд. Особенно ее живые, теплые романы подходят, когда я переживаю не самые лучшие периоды жизни. Сейчас – один из таких, поэтому французская писательница, которая сама воспитывает двоих детей и тем самым напоминает мне мою маму, снова говорит со мной. Во всех своих романах Анна рисует своих героев настолько честно, живо, что они перенимают ее манеру и делятся с нами нежностью, тоской, страхом потери, искренностью во всех проявлениях, красотой души, умением дружить и верить: в конце все точно будет хорошо. Сейчас я читаю «Билли» и почти физически чувствую, как из книги на меня льется одной мне видимый свет. Это ощущение невозможно подделать, и оно очень похоже на любовь.

Ірина Коваль, літературний редактор

На останньому «Книжковому Арсеналі» побачила книгу Андрія Любки «Карбід» і прочитала єдиним махом. Хоча взагалі не люблю літературу на злобу дня, ця історія співпала з моїм відчуттям того, що насправді коїться в нашому суспільстві. Любка поставив нам абсолютно точний, хоча і безжалісний  діагноз. Влучні образи, переконливі характери, карколомні ситуації, а головне – щирість і відвертість.

Євгенія Наконечна, фоторедактор

Я дуже люблю «романи виховання» про становлення та дорослішання особистостей. Тому «Маленьке життя» Ханья Янагіхара привернуло мою увагу. Ця книжка стала лауреатом Національної американської книжкової премії за минулий рік і цього року повинна вийти в українському перекладі.

Роман починається як історія чотирьох друзів, що разом «дорослішають» у Нью-Йорку, де вони опиняються після коледжу. Але досить швидко стає зрозумілим, що головний персонаж в книжці один – Джуд (Іуда), хлопець, чиє життя фактично почалося вже в коледжі, бо все дитинство над ним знущались і калічили його, починаючи з монастиря, в якому він виріс, потім у ланцюжку різноманітних установ. Не зважаючи на безумовну любов друзів до Джуда, травми дитинства не дозволяють йому полюбити себе і прийняти допомогу інших. Це досить жорстока книга, і хоч я ще не закінчила її, мені вона здається книгою про внутрішні сили людини і про те, що, на жаль, не всі травми минулого можливо подолати.

Аліна Гаравська, асистент редакції

Дуглас Коупленд «Елеонор Рігбі». Розповідь ведеться від першої особи – Ліз Данн. Вона самотня, повна, з рудим волоссям, їй 36 років… Багато хто на цих рядках закриває книгу, не дочитавши навіть анотації, бо прагнуть в героях знайти себе успішного або ж інструкцію, як стати щасливим/коханим/багатим. Книга Дугласа Коупленда «Елеонор Рігбі» була абсолютно випадковою знахідкою в одному із німецьких книжкових магазинчиків Бона. Напевно, прочитавши описи в мережі, я б так і не відкрила роман, заголовок якого кричить про самотню жінку (з пісні The Beatles «Елеонор Рігбі» – це самотня жінка), мовляв, для чого мені знати про життя посередньої людини. Але за самотністю часто приховуються дуже незвичні речі… Так, мене підкупила можливість заглянути на перший погляд в цілком незрозуміле життя. Але воно залишається незрозумілим лише на перших сторінках – просто люди люблять перебільшувати, у них немає часу вирішувати задачі із зірочкою, їм набагато легше одразу поставити хештег #strange. 

Тут ти просто переживаєш життя Ліз Данн і бачиш, що в її емоціях немає депресії, відчаю чи затяжної меланхолії, а в її домі – колекцій сервізів або домашнього зоопарку, яким заповнюють порожнечу. Вона тверезо оцінює себе і життя, має свої таємниці минулого, які розкриються через 20 років і вразять саму героїню. Ліз Данн відверто зізнається, що нездатна на дружбу, любов, вона народила в 16 і залишила дитину, характеризує себе як «буденна сірість», але у її словах немає депресивних нот. Вражає те, що суспільство переживає більше, ніж самі самотні люди, нав’язуючи ввічливу допомогу, співчуття, пояснюючи, що так жити ненормально. 

Та у світі немає абсолюту, самотності, як люблять гіперболізувати, згущуючи сірі фарби. Разом із Ліз Данн переконуєшся, що так чи інакше в життя приходять люди, які сильно впливають на нього, а самотність не діагноз.

 

Лучшие книги для отпуска

Must read: бестселлер Уилла Гомперца «Что это вообще такое?»

Сергій Жадан випускає новий роман про війну на Сході України

Загрузка...