Джулія Вортінг — механікиня, яка лагодить машини для написання романів у відділі Худліту Міністерства Правди. Головна героїня є зразковою громадянкою — життєрадісно-цинічною і такою, яка ні в що не вірить і не переймається політикою. Вона регулярно порушує правила, але також співпрацює з режимом, коли це необхідно. Джулію люблять усі, бо вона знає, як вижити у світі постійного нагляду Поліції Думок, дітей-шпигунів і чорних ринків пролетарських районів. Вона дуже добре вміє виживати, проте одного разу втрачає контроль через Вінстона Сміта — колегу з відділу записів і працівника середньої ланки Зовнішньої Партії.
Джулія — головна героїня однойменної книги Сандри Ньюман, що вийшла друком у видавництві «Лабораторія». Через сімдесят п`ять років після культового роману Джорджа Орвелла авторка дослідила світ Великого Брата, пропонуючи кардинально іншу, феміністичну оповідь «1984».
Що з цього вийшло? Читаємо в уривку про життя Джулії.
Батьки Джулії були революціонерами старого зразка, членами Партії до Великого Брата. Її мати, Клара, була донькою колишніх аристократів. Вона виросла, читаючи Теннісона й катаючись на поні в маєтку Вілтшира, і її представили Королю на Балі Королеви Шарлотти. Першою великою пригодою Клари було наполягти на своєму вступі в Оксфорд для вивчення античної літератури. Там вона познайомилася з батьком Джулії. Разом вони були молодими кадрами Партії й попросили в секретаря відділу дозволу на шлюб. Революція прийшла й забрала її землі та її грецьку мову, проте Клара все так само її любила й носила оберемки червоних гвоздик на перші переможні демонстрації. Вона захищала всі перші злочини Партії — спалення Парламенту, бійню у Сендгерсті, вбивство двох принцес. Навіть коли Партія засудила її чоловіка, вона звинувачувала тільки його.
Цей епізод вона описувала дуже невдоволено і зневажливо. Казала, слабке здоров’я зробило Майкла дратівливим, тож він з усіма й усюди сварився. «Вважав себе людиною принципу, останньою чесною людиною. Ну, таке нікому не подобається». Через його непримиренність їх вислали до Кенту, однак він продовжував писати в газети дражливі листи про хибний напрямок руху Партії, і за цю нерозсудливість його зрештою повісили на вулиці перед поліційним відділком Мейдстоуна за примусовою присутністю дружини й доньки. Маленька Джулія кричала й рвалася до батька ще довго після його смерті.
— Ох, — казала Клара, — гадаю, він був радий, що зняв камінь з душі.
У перших спогадах Джулії вони жили в Мейдстоуні, тодішньому містечку для політичних вигнанців. До причин для вигнання серед друзів Клари належали володіння німецьким словником, неносіння червоного на демонстрації Першого Травня, перемога над сином партійного високопосадовця у змаганнях із бігу, малювання пейзажу, в якому критик розпізнав Євразію, й одруківка, що перетворила «Великий Брат» на «Великий Брак». Усі вигнанці носили білу нарукавну пов’язку, на якій теоретично мав виднітися символ на позначення злочину носія. На практиці ж єдиними наявними пов’язками були саботажні з чоботом, тож їх носили всі. Через це місцеве населення називало вигнанців «чоботями». Більшість із них були в певному сенсі соціалістами й потай уважали злочини сусідів промахами, яких не допустив би жоден істинний член Партії, при цьому власні труднощі оцінювали як дурне непорозуміння.
Чоботи завжди зустрічалися для розмови, що для них уже було діяльністю. Розмовляли про ведення війни і спрямування Партії. Про матеріалізм, хибну діалектику й дрібний буржуазний інфантилізм. Про посади прислуги, до яких їх понизили, погоджуючись, що ті були вельми виховальними й надавали дивовижне розуміння проблем робітництва, але так жахливо марнували людські здібності. Розмовляли, пишучи апеляції на відновлення у правах, розмовляли у щотижневій черзі до поліційного відділку, щоб зареєструвати свою продовжувану присутність, розмовляли, супроводжуючи нещасливого друга до залізничної станції на «вторинне вигнання». Розмовляли так, мовби розмови були справжньою життєвою роботою, і якщо робити це належним чином, то світові проблеми невдовзі вирішаться.
У вихідні вони влаштовували вечірки, під час яких розмовляли, але, крім цього, танцювали під грамофон або співали під акустичну гітару.
На цих вечірках бувала розкішна їжа, яка пізніше видавалася Джулії просто неймовірною. Чи можливо, щоб Клара колись маринувала трьох курчат у вершках і травах, а тоді смажила з інжиром? Щоб сусід залюбки приносив п’ять різних фруктів, одним із яких завжди був африканський ананас? Щоб дружина анархіста, італійка, колись приготувала пасту зі свіжими помідорами й справжніми креветками, яку — що найдивовижніше — маленька Джулія відмовилася б їсти? Однак настільки ж дивним був гамір — звук суперечок, сміху й танців п’ятдесяти людей на тлі джазової музики й вереску немовляти. Такого шаленого веселого гуркоту Джулія більше ніколи не чула — ані на жодних танцях у громадському центрі й навіть на танцювальних вечорах для проводу солдатів.
Потім настали часи, коли вигнанці тільки й обговорювали, що схеми приховування книжок. Ті книжки запам’яталися Джулії геть не схожими на пізніше відомі їй за Худлітом. Були вони гарні й важкі, у тканинних чи шкіряних оправах, і дорослі читали з них чарівні казки про королев, химер і скляні пантофлі; книжки з приємним ароматом, не властивим більше нічому на землі. Тоді однієї ночі вигнанці слухняно принесли ці книжки на спалення. Джулія пам’ятала ваговиті візки, що підкрадалися до вогняного пагорба, віддзеркалення полум’я на поверхні річки й радісні вигуки, до яких вигнанці доєднувалися. Та їх усе одно штовхали й заганяли стусанами у натовп: білі нарукавні пов’язки «чоботів» їх виказували. Однак значно гіршим спогадом був той про «дядька» з Партії, який навідувався до матері Джулії вночі й щось для них влаштовував. Тоді Джулію виганяли з ліжка й лишали ззовні на прохолодних сходах, доки дядько не йшов. Однієї ночі замість одного дядька приходили троє, після чого Клара чіплялась за Джулію, схлипувала й говорила дивним хрипким голосом.
Та, зрештою, чиє дитинство не було страхітливим? Чи не завжди дитині судилося жахатися поміж велетенських дорослих, їхніх несподіваних ударів і незбагненного болю?
Той чоловік із Партії влаштовував сприятливе місце для вторинного вигнання. Це була молочна ферма у селищі, з одного боку якого розкинулись тюремні табори, а з іншого — база повітряних сил. На такі віддалені призначення був великий попит, бо на той час по Лондону вже вдарили атомними бомбами, а Другий Безпековий Період поступився місцем Першій Патріотичній Чистці. Щодня сотні людей розстрілювали на публічних демонстраціях правосуддя, а тисячі інших забивали на смерть у поліційних камерах. У Мейдстоуні носити білу пов’язку на вулиці відтепер було небезпечно.
У тому селищі, Гешемі, Джулія вперше усвідомила, що життя її нещасливе. Вона відчувала відразу до завідувачки ферми, місис Марсі, яка урізала Джулії й Кларі їжу й раз у раз погрожувала доповісти на них за паразитування. Джулія так ніколи й не здолала страху перед коровами, хоч і виконувала роботу доярки й навчилася також їх любити. Вона жахалася школи, де тремтіла в неопалюваній кімнаті, виголошуючи «Двадцять сім принципів Ангсоцу» і «Сотню Максим Думки Великого Брата», і її постійно били палицею за помилки. А ще — сморід від таборів, що наринав і зникав за мінливого вітру і надавав будь-чому приємному відчуття фальші. Спершу Джулія гадала, що це сморід немитих злочинців, вважаючи, що їхній запах природним чином мусив бути гіршим, ніж в інших людей. Полуда з її очей упала, коли одного дня місис Марсі зморщила носа й сказала:
— Могли б закопувати їх трохи глибше.
У цьому новому житті було дві втіхи. Однією з них були соціалістські Молодіжні Ліги, де завжди були теплий вогонь із вугілля, товсті килимки, музика й запах випікання тістечок. Першим клубом були «Шпигуни», для дітей до десяти років; потім дівчата переходили до «Мейфлаверок», а хлопці — до «Соціалістичної молоді». Заняття з віком майже не змінювалися. У гарну погоду вони марширували з іграшковими гвинтівками й розігрували битви. Коли дощило, малювали освітні плакати й співали патріотичних пісень навколо піаніно. «Мейфлаверок» також учили готувати й для цього надавали справжню їжу, хоч деякі інгредієнти завжди були представлені малюнками.
Головним, чого навчали в молодіжних лігах, була підозріливість до старших. Дорослих виховували в капіталістичні часи, тож усі вони були схильні до хибнодумства. Доповідати про їхні проступки було священним обов’язком, і дехто з дітей через подвиги в цьому напрямку набув жаского ореолу. Вони отримували медалі, що призначали їх «Невсипущим оком» чи «Вартовим», а з ними — додаткові пайки. Найкраща медаль, «Герой соціалістичної сім’ї», гарантувала членство в партії й місце в лондонській політехніці, коли тобі виповниться вісімнадцять. Однак нею нагороджували тільки за здачу когось із батьків, а більшість дітей у селищі Гешем були евакуйованими й сиротами, жорстоко позбавленими будь-яких батьківських проступків, про які можна було доповісти. Як одна з небагатьох із наявною матір’ю, Джулія насолоджувалась певним престижем. Інші діти заздрили їй, вважаючи, що їй дісталася золота жила; дорослі ж негласно нею захоплювалися за те, що вона це похмуре золото ніколи не добувала.
Іншим промінчиком життя Джулії були льотчики. Мобілізованих селили в бараках, однак офіцерів Народних Військово-Повітряних Сил розквартировували в жителів селища, і двоє чи троє завжди мешкали на молочній фермі. Навіть скнариста місис Марсі ставилась до цього покладеного обов’язку з добрим гумором. Усі знали, що молоді пілоти невдовзі помруть, і на них не можна було скупитися. Крім того, це були високі юнаки з аристократичними акцентами й хвацькими манерами у місці, де всіх інших придатних чоловіків вислали на війну. Одним із перших завдань Джулії було відчиняти двері й говорити безнадійно закоханим сусідкам, що офіцерів немає вдома, хоча часто можна було водночас почути, як вони грають у карти й лаються один на одного в сусідній кімнаті.
