Вперше на ОМКФ я потрапив у 2013-му, і ще з тих часів відзначаю чітку тенденцію серед друзів і знайомих: одні їдуть на фестиваль, аби вхопити якомога більше з програми Канн, Берлінале, Венеції та Локарно, інші — за українськими прем’єрами та конкурсними показами. Кожного року Одеса у тій чи іншій мірі догоджає обом верствам, та ювілейний фестиваль сягнув ідеального балансу: очікуваних хітів на кшталт «Паразитів» Пона Джуна Хо, «Болі та слави» Педро Альмодовара і «Синонімів» Надава Лапіда було рівно стільки, аби не переобтяжити напружений фестивальний графік. Але найобговорюванішими подіями все одно стали українські прем’єри. Серед моїх особистих національних фаворитів — «Додому» Нарімана Алієва, «U311 “Черкаси”» Тимура Ященка, «Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, «Тато — мамин брат» Вадима Ількова та «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан, тобто цілих п’ять українських повних метрів, що згодом опиняться в прокаті та значно збільшать кількість своїх різнопланових прихильників. А також забезпечуватимуть фестивалю відлуння протягом року, яке посилить його імідж серед глядачів і вплив серед індустрії.
Похожие материалы:
Загалом, цією очевидною формулою можна було б і підбити підсумки 10-го Одеського кінофестивалю: насичена різноманітна програма стає запорукою кредиту довіри аудиторії, який варто кожного року поменше вичерпувати і, відповідно, побільше наповнювати. Наче нічого складного, але це випробування кожен український кінофестиваль щороку проходить з непередбачуваним результатом — і Одеса не є виключенням.
Власне, кінофестиваль — мистецтво поєднувати між собою кілька факторів, рівних за своєю важливістю: якісна організація, потужна індустріальна секція, притомна комунікація з умовним випадковим глядачем і, звісно, акумуляція правильних сенсів.
З огляду на останній пункт варто додатково закцентувати на меседжах двох володарів Гран-прі ОМКФ, присуджених за результатами глядацького голосування — «А потім ми танцювали» Левана Акіна, грузинської ЛГБТ-стрічки (і це при тому, що я особисто був свідком обурення частини зали на цілком невинних гомосексуальних сценах «Болі та слави»), та пронизливої кримської історії «Додому» Нарімана Алієва.
Стосовно «А потім ми танцювали» особливої інтриги немає: якісні ЛГБТ-фільми, що стають глядацькими фаворитами, вносять важливу дещицю у формування вектору нашого суспільства, яке ніби за інерцією лишається консервативним, патріархальним та не надто свідомим у царині толерантності.
«Додому» ж — один з головних українських фільмів року, завдяки якому тема Криму у каннській програмі «Особливий погляд» прозвучала чесно, без впливу фестивальної кон’юнктури та без зайвого тлумачення локальних реалій, що могло б посилити міжнародний меседж, але завдати непоправної шкоди художній правді екранного світу.
За останні півроку ми спостерігали констатацію прикрого факту: російська агресія зникла з порядку денного принаймні половини наших співвітчизників. Стрічка Нарімана Алієва, в якій батько, втілений Ахтемом Сеітаблаєвим, їде до анексованого Криму, аби поховати сина, що загинув у бойових діях на Сході України, має всі шанси стати сильним акордом повернення цієї теми принаймні у мистецькій площині, при цьому не маніпулюючи патріотичними почуттями глядачів, а свідомо оповідаючи глибоко особисту історію.
Кадр з фільму «Додому»
Втім, «Додому» — не єдина українська стрічка фестивалю, що, окрім втілення складних художніх задач, містить висловлювання на важливу й дискусійну суспільну тему. Цілеспрямовану мобілізацію національної свідомості провадить стрічка Тимура Ященка «U311 “Черкаси”», яка стала чи не першим після «Кіборгів» гідним представником специфічного жанру героїко-патріотичного кіно. З неочікуваного боку висвітлює сімейні цінності володар нагород за найкращий фільм і найкращу режисуру національного конкурсу, вражаюча документальна робота Вадима Ількова «Тато — мамин брат», герой якої, художник і лідер гурту «Людська подоба» Анатолій Бєлов, стає батьком п’ятирічній племінниці, коли зв’язок його сестри з реальністю слабне.
Похожие материалы:
Документальний хіт «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» Надії Парфан делікатно і з теплою усмішкою заглиблює у невидимий світ комунальників — перегляд цієї стрічки не зменшить суму у разі запізнення опалювального сезону, але принаймні змусить із більшим розумінням поставитись до тих, кого ми звикли вважати винуватцями таких затримок.
«Мої думки тихі» Антоніо Лукіча, володар спеціальної нагороди журі у секції «East of West» міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, а також призу глядацьких симпатій, диплому FIPRESCI та нагороду за найкращу акторську роботу Ірмі Вітовській-Ванці на ОМКФ, у вдало збалансованій трагікомічній формі здіймає важливі теми самоідентифікації та еміграції — а ще розповідає, чому мама завжди залишатиметься мамою, навіть якщо вас розділяє добрий метр зросту.
Кожна зі згаданих стрічок резонуватиме із вами особисто, не просто як хороше кіно, а як хороше українське кіно, в комплекті до якого йде не знижка індустрії, що досі формується, а додана вартість і відверта гордість. Коли ж у рамках одного фестивалю ви чергуєте перегляд національних хітів зі стрічками, що вже прозвучали на світових кіноподіях, відбувається формування збалансованого українського контексту, в якому Канни, звісно, важливі, але своє — важливіше.
