Валентині Івановій було п’ять років, коли місто почали зводити поруч із будівництвом Каховської ГЕС, де працював її тато. Оговтавшись від трагедії, яка спіткала регіон після підриву росіянами гідровузла, у нашому спецпроєкті спільно з novakakhovka.story жінка згадує, яким було її рідне місто раніше.
Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової
Ви маєте розуміти, що тих, хто будував ГЕС, вже немає. Нікого. Я мало що пам’ятаю про саме будівництво, бо була дитиною шести-семи років. А в дітей — своє дитяче життя.
У перші роки зведення міста в ньому були тільки дво- і триповерхові будинки. Кожен різного кольору — жовтого, зеленого, блакитного, рожевого. А ще на будинках була ліпнина! На кожному будинку різна: сама ліпнина біла, а під нею яскрава основа.
Фото: надані Новокаховським товариством охорони культурної спадщини
Вулиці потопали в зелені та цвіті дерев. Було багато саме плодових: абрикосів, черешень, вишень, яблунь. Починаючи з весни, місто розквітало. Це буквально було місто-сад! Постійно якісь із дерев квітували, і було постійне відчуття весни.
Взагалі в місті було багато квітів, клумб. Був у місті садівник Степан Фалдзінський, старенький такий чоловік. І місто за нього мало охайний, квітучий вигляд. Пам’ятаю, на Дніпровському проспекті, що вздовж парку, є низенький паркан, а на ньому вази. Зараз не такі. Тоді вони були всі однакові й білі, як і сам паркан. Вази були ажурні, дуже гарні, в них завжди росли квіти. Перед очима ця картина! Зараз це все побите, понівечене, недоглянуте.
Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини
Біля Палацу культури по обидва боки завжди росло багато різних троянд. Бачила фотографії чорно-білі: на них усе не таке, як я пам’ятаю. У пам’яті палац як у казці — весь у трояндах. Всередині на підлозі викладена мозаїка, а на фасаді теж ця чарівна ліпнина. Вона завжди впадала в очі й була майже на всіх будинках та адміністративних будівлях.
Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини
Біля Палацу культури по обидва боки — альтанки. Просто чудові. І кафе було, пізніше закрилось чомусь. Майже кожного вечора та у вихідні гуляли парком. Там скрізь росли високі, у людський зріст, канни: жовті й червоні. Завжди було багато людей у цій частині міста. Не сиділи вдома, як зараз. Також там був танцювальний майданчик з оркестром і танцями у суботу. Вирувало веселе життя, сповнене радості.
Найяскравіші спогади — це поїздки на власному човні «Крим» у плавні та на острови навпроти селища Дніпряни. Там так багато канальчиків, якими плавали. А ще невеликі озера з ліліями. Тиша, спокій, прохолода, птахи співають. Завод, де я працювала, був як окреме гучне місто. Заходиш у цех, а там стукіт, мотори, станки гудуть. А у вихідні на човні з дітьми їдемо рибу ловити й насолоджуватись тишею, звуками природи. І це все поруч, в одному місті.
Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової
Пристань була дуже гарна. Вона була дуже велика, дерев’яна. Дніпром «Ракети» постійно ходили — до Херсону, Запоріжжя. Автобусами ніхто не їздив. Навіть були спеціальні поїздки для дітей, щоб вони покатались. Чоловік їздив із дітьми в Херсон, щоб показати їм місто. Другий маршрут ходив до пристані, а звідти вже на «Ракеті». Ще пам’ятаю: заходили теплоходи з іноземними туристами — німцями, поляками. Вони гуляли містом, ходили на ринок, а там — овочі, фрукти свіжі. В них круглі здивовані очі були, що так буває. Їм дуже подобалось наше місто.
Фото: надане Новокаховським товариством охорони культурної спадщини
У Літньому театрі завжди були концерти, багато артистів приїжджало. Чоловік мій любив такі заходи. Приходить після роботи з квитками, каже: «Йдемо на концерт». Десь у 90-х все змінилось. Усі завели дачі, працювали на них, щоб вижити. А клімат у нас посушливий, тож треба було постійно все поливати.
Знаю, у вас є власні хороші спогади про місто, але хотілось, щоб ви побачили його таким, яким бачили його ми.
Фото: з сімейного архіву Валентини Іванової
Текст: Анна Лодигіна
