Всі чоловіки з Марсу, а жінки з Венери? Трохи застаріле твердження. Мусимо визнати: ми з однієї планети і попри всі відмінності маємо якось співіснувати. Як людству це вдається, розмірковує Ірина Славінська.
Як жити разом і не повбивати одне одного? Це запитання виникло в мене не саме собою. Читання «Homo sapiens» Ювала Ной Харарі дуже освіжило мої гуманітарні знання. У міксі міркувань автора знайшлося місце для антропології, біології, генетики, історії, філософії та літератури. Але головна моя знахідка — сторінки про те, чому люди живуть як глобальна спільнота, поділяючи спільні релігії, гроші та ідеї. Саме цю думку я забрала із собою, перегорнувши останню сторінку.
Кадр із фільму «Містер та місіс Сміт»
Ще не так давно подібне запитання у вищих приматів роду Homo навіть не виникало. Дослідження свідчать, що протягом тривалого часу на нашій планеті поруч жили люди різних видів — Homo sapiens, Homo erectus, Homo neanderthalensis, Homo denisova, Homo soloensis та чимало інших. Але десять тисяч років тому стали панувати саме Homo sapiens. Автор «Homo sapiens» зауважує, що виглядає цей факт доволі підозріло. Харарі пише, що всього тридцять тисяч років тому одне плем’я могло розбити плем’я своїх сусідів, аби зайняти більш багату на природні ресурси землю. Так може виявитися, що війни давніх племен десь на Дунаї були кривавішими, ніж уся історія ХХ століття з обома світовими війнами включно.
То який «клей» існує для того, щоб люди жили разом сьогодні? Харарі вважає, що таким клеєм можуть бути спільні вірування. Наприклад, віра в те, що надруковані на папері кольорові букви та цифри, а також комп’ютерний код, який уможливлює транзакції між рахунками, — це гроші, які мають цінність. Сьогодні ми можемо в один клік поповнити рахунок на телефоні, зробити благодійний внесок, купити сукню. А все через те, що колись наші предки увірували: свіжа рибина чи солодкий фрукт коштують декілька мушель. Сьогодні замість мушель використовуємо скрипт, але суті це не міняє.
Ще одним із чинників, який поєднав людей, на думку Харарі, є релігія. Так, знову йдеться про віру, але в більш звичному сьогодні розумінні. Цікавою є теза про випадковість низки подій — як-от вибору державної релігії. Тепер в усьому світі людей різного походження і життєвого досвіду можуть єднати релігійні практики. Або атеїзм. До речі, якщо будете читати «Homo sapiens», зацініть сторінки про подібність між комунізмом, фашизмом та іншими -ізмами, що стає помітною, коли подивитися на них як на різновид релігії.
Харарі поволі підводить читачів до міркування про права людини як ще одну силу, котра допомагає нам жити разом. Так, це теж різновид віри.
У концепції прав людини немає нічого «природного». Навпаки — більш природним для виду Homo sapiens видається рішення вбити конкурента за ресурси. Люди не мали інстинктів для підтримки великих масових мереж стосунків, для співжиття у групі, більшій за свій клан чи плем’я. Співпраця стала можливою саме завдяки уявному порядку. Колись такий порядок уможливлював апартеїд, рабство та інші «радощі» життя у світі, де існують люди, рівніші за інших. Сьогодні в цьому порядку є місце для віри у права людини і в те, що люди народжені рівними у своєму прагненні до щастя.
Кадр із фільму «Суфражистка»
Якщо продовжувати тему прав людини, окрему увагу можна звернути на міркування Харарі про дискримінацію жінок. В різних суспільствах і в різні часи представниця Homo sapiens незмінно має хромосоми ХХ, яєчники, матку, здатна виносити та народити дитину, годувати її грудьми. Але в різних суспільствах і в різні часи вона може або не може голосувати, володіти власністю, працювати на оплачуваній роботі...
«Бути чоловіком завжди було краще», — пише Харарі та наводить численні приклади — приміром, тривалий час дослідниками, митцями, політиками були лише чоловіки. Вони ж отримували контроль над ресурсами та владою, а також над рішеннями про розподіл цих благ.
Найцікавіше те, що достеменно невідомо, чому патріархат такий живучий. Він пережив зміни державних кордонів, появу нових релігій, економічні зрушення, революції. Патріархат існував у культурах, які між собою ніколи не контактували. Але незрозуміло, чому.
Поширеною є думка, що так сталося через більшу фізичну силу чоловіків, от тільки для роботи митцем, політиком чи, скажімо, Папою Римським потрібні не м’язи. Популярною теорією також є думка про ніби успадковані риси: мовляв, більш агресивні та напористі чоловіки із більш покірними жінками, навченими приймати допомогу сильного самця, мали більше шансів дати потомство. Але певні дослідження показують, як взаємодія між самицями (наприклад, наших еволюційних родичів — вищих приматів бонобо) та створення між ними мережі взаємодопомоги дають чудові результати для успіху всієї зграї.
Кадр із фільму «Серпень: Графство Осейдж»
Те, як люди ставляться до інших людей, залежить не від «природних» схильностей, а від змін у суспільстві, від політичних подій. Не так багато років тому в нацистській Німеччині провідні біологи та інші науковці легко могли обґрунтувати расову теорію, пояснивши різницю між «арійцем» та всіма іншими. Тімоті Снайдер у «Чорній землі» нагадує про нацистський концепт «життєвого простору». У тій ідеології наголошувалося, що законом природи є боротьба, де «вища раса» має витіснити «нижчі», аби здобути достойне місце під сонцем.
Сучасне суспільство сповідує інші етичні принципи. Згідно до них, слабкі заслуговують на підтримку, а сильні та привілейовані усвідомлюють власну відповідальність за те, аби її надати. Бо соціальна нерівність ніде не зникла. Просто тепер суспільство усвідомлює нерівність як проблему. Навіть якщо персонально ви кокетуєте та хизуєтеся тим, що нібито не потребуєте рівності, навряд чи ви були б готові позбутися власного банківського рахунку та можливості на власний розсуд витрачати зароблені гроші.
Той факт, що людина розумна почала думати про інших людей і усвідомлювати потребу їм допомагати, співчувати, підставляти плече, — можливо, саме це допомогло нам вийти за межі племені та перетворитися на людство?
